Завершивши добрий подвиг, свій біг закінчивши, віру зберігши, 8 грудня 2019 року мирно відійшов до Господа архімандрит Єфрем Аризонський, учень святого старця Йосипа Ісихаста. Його за життя називали другим, після Інокентія Іркутського, апостолом Америки. А нині для нього приготований вінець правди, який дасть Господь усім, хто полюбив явлення Його (2 Тим. 4, 7—8).
Цей текст також є російською мовою.
Наймолодший послушник
Теплої осінньої днини далекого 1947 року невеличкий корабель пришвартувався до пристані святої Анни на горі Афон. На берег зійшов юнак на ім’я Іоанніс (або Яннакіс). Він прибув із грецького міста Волос, розташованого у Фессалії. Там від ієромонаха, який служив у їхньому парафіяльному храмі, він чув багато розповідей про життя ченця Йосифа на Святій Горі, і юне серце запалилося бажанням швидше познайомитися з цим дивовижним старцем.
Випита чаша до дна
І ось він тут, на Афоні. Куди йти і де шукати отця Йосифа, не знає. Але має в серці тверду надію, що Господь Сам усе владнає.
Сутеніло. Озирнувшись, Яннакіс помітив на пристані немолодого ченця з великою сивою бородою. Той перебирав вузлики старих чоток і вдивлявся в обличчя нечисленних пасажирів, які сходили з корабля. Юнак підбіг до нього зі словами: «Благословіть, отче!» Відповідь ченця виявилася дуже несподіваною:
— Чи не ти Яннакіс із Волоса?
— Так, отче. Але звідки ви мене знаєте?
— Старець Йосип довідався про це від Чесного Предтечі, — відповів чернець. — Він явився йому вчора ввечері та сказав: «Посилаю тобі овечку. Візьми її до себе в огорожу».
Звали ченця Арсеній, і був він найближчим сподвижником і сотаїнником старця Йосифа. Того дня старець відправив його на пристань зустріти хлопця, хоча про його прибуття ніяк не міг знати, адже навіть телефонів у ті часи на Святій Горі ще не було.
— Ну, Яннакісе, ходімо, — сказав отець Арсеній. — Старець на нас чекає.
Так 19-річний юнак, якого весь світ сьогодні знає як Єфрема Філофейського, або Аризонського, став наймолодшим послушником у чернечому братстві великого святого нашого часу — преподобного Йосифа Ісихаста. Багато років потому він згадуватиме про той день: «Які почуття охопили мене! Будь-кому забракло б сил їх описати. Того вечора в церковці Чесного Предтечі, висіченій усередині печери, я поклав поклон послушника. Там, у напівтемряві, душа моя спізнала лише їй відомим чином світлий образ мого святого старця».
Відтоді для юного Іоанніса почалася справжня школа молитви та послуху. Вправний учитель, яким був старець Йосиф, з любов’ю і терпінням зрощував його душу, немов чудову лілею, здобрюючи її чеснотами й прополюючи бур’яни — гріховні пристрасті.
Однак навчання в цьому університеті пустелі було подібне до обтісування сокирою. Єфрем (таке ім’я він отримав у чернецтві) щодня працював до знемоги, а кожну ніч проводив просто неба у молитві, страждав від голоду та холоду, терпляче зносив картання старця, зберігаючи повне мовчання. Сам старець Йосиф майже всю ніч творив Ісусову молитву, цього навчав і своїх послушників.
Один із ченців пізніше згадував: «Я познайомився з отцем Єфремом на Афоні. Він тоді спав на підлозі, просто під дверима свого старця. І вночі, якщо хтось стукав, він виходив і казав: “Зачекайте, старець молиться”. Або: ”Старець відпочиває”. Зараз такого вже не побачиш!»
Про ті роки сам отець Єфрем розповідав: «Я був наймолодшим із братії за тілесним і духовним віком. А старець Йосиф — однією з найбільших святогорських духовних величин нашого часу. Я провів поруч із ним дванадцять років, навчаючись біля його ніг. Стільки він прожив після моєї зустрічі з ним. Бог удостоїв мене служити йому до його останнього святого подиху. І він був воістину гідний усілякого служіння — на подяку за його виснажливу духовну працю, за його святі молитви, котрі він залишив нам як дорогоцінну духовну спадщину.
Прообраз Воскресіння
Я переконався в тому, що він був справжнім богоносцем, блискучим духовним полководцем, дуже досвідченим у битві проти пристрастей і нечистої сили. Неможливо було людині, хай би якою пристрасною вона була, знаходитися поруч із ним і не зцілитися. Аби лише виявляти йому свій послух.
Щоночі ми звершували бдіння. Це був наш устав. Старець вимагав, аби ми до крові подвизалися проти сну та нечистих помислів. Сам він звершував бдіння у темряві у своїй келійці з нерозлучним супутником — невпинною умною молитвою. І хоча він усамітнювався там, усередині, ми бачили, що він знає про те, що відбувається ззовні — про кожен наш порух і кожен крок. Йому було досить просто глянути на нас, аби прочитати наші помисли. І коли він бачив, що ми потребуємо духовного підбадьорення, розповідав про різні дивовижні подвиги афонських отців.
Він був дуже гарним оповідачем. Коли він говорив, хотілося слухати його нескінченно довго. Однак, попри його природний хист оповідача, коли йшлося про божественне просвітлення, про благодатний стан, він часто, здавалося, відчував прикрість через те, що людська мова не могла допомогти йому висловити глибину його досвіду. Він залишався наче безгласним, наче був далеко від нас, не маючи сил говорити про те, що перебуває на незнаній, пресвітлій, найвищій вершині таємних словес, там, де знаходяться прості й непорушні, незмінні й невимовні таємниці богослов’я».
1959 року старець Йосиф Ісихаст передав свою душу в руки Того, Кого безмірно любив і для Кого трудився з юності. А його учні — Єфрем, Йосиф, Харалампій, Єфрем Катунацький — мали стати новим диханням занепалого на той час чернечого життя на Святій Горі Афон.
Висадка духовного десанту
1973 року ієромонаха Єфрема обрали настоятелем афонської обителі преподобного Філофея. Отець Єфрем одразу ввів у монастирі практику й устав старця Йосифа Ісихаста. Згодом турботами архімандрита Єфрема та за його благословенням від цієї обителі від’єдналося кілька груп учнів. Вони відродили життя ще в декількох монастирях, які стали називатися «філофеївськими». На Афоні таких чотири: Філофей, Ксиропотам, Костамоніт і Каракал.
Отець Єфрем розповідав: «Перед смертю старець Йосиф сказав: “Бачиш цих ченців? Вони підкорять Святу Гору!” Так і сталося. Громада отця Йосипа Молодшого відновила Ватопед. Отець Харалампій став ігуменом у монастирі святого Діонісія. Я — в монастирі Філофей. А отець Єфрем Катунацький особливо вподобав Симонопетра й дуже допоміг цій обителі. Старець передбачив наше майбутнє».
Можливо, отець Єфрем так і провів би все життя на Святій Горі, виховуючи нове покоління ченців, однак Промисел Божий приготував для нього новий послух. Наприкінці 1970-х йому довелося поїхати в Америку через звичайну земну необхідність — зробити операцію на хворій нозі. Поки він був у Нью-Йорку, чимало людей приходило поговорити з афонським ченцем, посповідатися, отримати благословення. Його полюбили за надзвичайну теплоту й мудрість. Старця Єфрема запрошували православні з усіх куточків Америки, і він почав їздити містами США та Канади з проповідями й бесідами.
Американські та канадські віряни, відчувши величезну духовну користь від спілкування зі старцем, писали йому зворушливі листи, кликали його приїхати знову, просили не кидати їх. Архімандрит Єфрем почав їздити до Америки дедалі частіше. Спочатку відвідував Канаду: Торонто, Ванкувер, Монреаль, потім і США. Зрештою, протат Святої Гори попередив його, що так тривати більше не може й треба обирати: Афон чи Америка. Старець вирішив переїхати до США — опікуватися паствою та відроджувати духовне життя у православних громадах. Монастир Філофей він довірив одному з членів свого братства.
«Висадившись десантом» з п’ятьма іншими ченцями-афонітами в пустелі Сонора (штат Аризона), отець Єфрем заснував тут монастир на честь преподобного Антонія Великого. Спочатку ченці тулилися в невеличких вагончиках. Проте невдовзі були зведені пишні храми та братські корпуси.
Обитель перетворилася на справжній оазис: там, де росли лише кактуси, братія посадила дерева, кущі та квіти. Отець Єфрем власноруч показав, де бурити свердловину. Кажуть, сам святий Антоній Великий відкрив старцю це місце. І справді сталося диво: робітники наштовхнулися на повноводну підземну річку.
Монастир швидко зростав. Сюди приїздили православні віряни з усієї Америки. Невдовзі старець Єфрем зрозумів, що однієї обителі замало. Якось у видінні він побачив свого духівника — старця Йосифа Ісихаста. Той покликав його: «Кучико! Кучико!» — таке в нього колись було прізвисько, що означає «маленький на зріст». Старець висипав йому на коліна двадцять апельсинів і сказав: «Скільки апельсинів я приніс тобі, стільки монастирів ти маєш заснувати в Америці та Канаді».
Отець Єфрем завжди виявляв повний послух своєму старцеві, послухався й цього разу. Так почали один за одним з’являтися православні монастирі в Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Вашингтоні, Південній Кароліні, Пенсільванії, Іллінойсі, Каліфорнії, Мічигані, Монреалі й Торонто. На чолі всіх обителей старець Єфрем поставив своїх учнів.
Один із ченців монастиря святого Антонія в Аризоні сказав так: «Ця країна голодувала духовно. І Бог послав нам старця Єфрема, аби дати людям надію та об’єднати їх для молитви й споглядання».
Та ще краще оцінив діяльність отця Єфрема священник Антоній Мосхонас: «Ми, американські архієреї та ієреї, протягом сімдесяти років хотіли залучити народ до Церкви проведенням фестивалів. Ми влаштовували свята й гуляння, пригощали напоями, їжею та розвагами. Ми забули про молитву, сповідь, пости, чотки — про все те, що складає Передання нашої Церкви. Ми навіть перешкоджали створенню монастирів, оскільки вважали, що в них немає потреби й вони не можуть нічого дати нашій Церкві.
І ось прийшла малюсінька людина, без мирської освіти й богословських дипломів, без новаторських та сміливих ідей (яких удосталь було в нас) і нагадала нам про найголовніше — наше православне Передання. Старець не запрошував на танці й розваги, а закликав до посту та участі в багатогодинних бдіннях. І люди відгукнулися на його заклик, прийшли й підтримали його.
Число тих, хто приходив до отця Єфрема, не можна злічити. Америка, яка прагнула вийти з глухого кута культури споживання і поклоніння матеріальним цінностям через різні суспільні течії (наприклад, хіпі) та східні релігії, відкрила для себе справжнє неспотворене християнство — православ’я».
Ті, кому пощастило знати особисто отця Єфрема, ставилися до нього як до живого святого. Безліч чудес оточувало його життя. Безперечно, він здобув Божу благодать і святість.
Якось у Нью-Йорку один юнак потрапив в аварію і перебував у реанімації. За декілька днів батьки, прийшовши до сина, побачили, що з ним усе гаразд. Вони дуже здивувалися, а хлопець сказав: «Отець Єфрем був тут зі мною всю ніч. Сидів на ліжку й молився за мене». Батьки подумали, що їхній син марить, адже до відділення нікого не пускали, однак медсестра підтвердила, що в палаті вночі знаходився священник. Тоді батьки показали їй фото отця Єфрема, і вона сказала: «Так, це він!» Яким же було їхнє здивування, коли вони довідалися, що тієї ночі старець Єфрем нікуди не виїжджав зі свого монастиря!
Про такі чудесні та дивовижні випадки можна говорити дуже багато. Та головне полягає в іншому. Сполучені Штати Америки — країну, де перемогло суспільство споживання та процвітає культ успіху, — старець Єфрем наповнив джерелами чистого християнства, яке тепер доступне всім. Монастир святого Антонія вже здобув славу другого Афону, а старець Єфрем Аризонський — негласний титул апостола Америки.
Рішучість змінити себе
На цьому можна було б поставити крапку, однак хочеться сказати ще про дещо. Для мене, ченця, який живе в миру, було важливим знайти той орієнтир, який, подібно до маяка, допомагав би не збитися з дороги. Не буду приховувати: живучи не в монастирі, не маючи належного духовного керівництва та ще й постійно потураючи своїм гріховним пристрастям, натомість щоб із ними боротися, ти дуже часто забуваєш про дані тобою чернечі обітниці й про Того, Кому їх приносив.
CRAS! — HODIE!
Та якщо ми й забуваємо про Христа, Він не залишає нас ніколи й завжди простягає Свою руку. Справжнім скарбом для мене стала книга «Моє життя зі старцем Йосифом», написана пріснопам’ятним отцем Єфремом. У ній він усьому світові розповів про визначного подвижника, суворого аскета й видатного молитовника нашого часу — старця Йосифа Ісихаста. Скажу чесно, за важливістю я вважаю її для себе другою після Святого Письма.
Прочитавши її бодай раз, ти набираєшся рішучості змінити своє життя. А найголовніше — старець Йосиф стає твоїм наставником і керівником, а старець Єфрем… Не знаю, як це правильно сказати, але вже кілька років поспіль я живу з відчуттям, що особисто його знаю, хоча ніколи не доводилося з ним зустрічатися. Так, я усвідомлюю свою гріховність і убозтво перед величчю цих подвижників, однак вони для мене — справжнє диво та подарунок від Господа.
Було й ще одне диво, пов’язане зі старцем Єфремом. Кілька років тому мені вперше довелося побувати в Троїцькому Охтирському монастирі, що на Сумщині. Це місце мені відразу сподобалося — немов опинився, як кажуть, «у своїй тарілці». Злагоджене, схоже на афонське, богослужіння, візантійський спів, привітність братії, любов і гостинність, виявлені настоятелем.
Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що саме ігумен цього монастиря архімандрит Симеон (Гагатик) переклав із грецької мови книжку «Моє життя зі старцем Йосифом»! Він отримав на це благословення в отця Єфрема, якого тричі відвідував в Аризоні. Отже, саме отець Симеон познайомив усіх нас зі старцями Йосифом та Єфремом, хоча й заочно, а тепер відбулося й моє з ним особисте знайомство. Дивовижні справи Твої, Господи!
Відтоді Охтирський монастир став для мене найулюбленішим місцем паломництва. Побувати й помолитися там виходило лише декілька разів на рік, та завжди це ковток свіжого повітря.
…Пам’ятаю, коли надійшла звістка про смерть старця Єфрема, я не відчув ані скорботи, ані жалю́. Навпаки, душа сповнилася тихої пасхальної радості, радості Воскресіння. Адже в Христі не вмирають, а живуть вічно.
Наступного дня, правлячи Божественну літургію, ми підносили заупокійну молитву за старця Єфрема. Не полишало сильне відчуття його присутності. У той момент згадалося, як на запитання одного ченця, чи відчуває старець, коли за нього хтось молиться, той відповів: «Так, відчуваю! І вдячний за це!». Можливо, й зухвало так думати, але мені здається, що надзвичайне відчуття благодаті під час заупокійної молитви було благословенням отця Єфрема.
А ще я подумав тоді, що це ж найкращий доказ Вічного життя — коли ти відчуваєш реальність присутності поруч померлої людини.
Святе життя старця Йосифа Ісихаста й старця Єфрема — свідчення нинішньому світові й усім нам, що часи духовних подвигів і справжньої аскези не закінчилися. Була б лише в нас рішучість виправити своє життя і потрудитися для Христа.
Боже отців наших, Ти завжди до нас милосердний; не віддаляй милості Твоєї від нас, але молитвами їх у мирі направ життя наше!
