1881 року світ сколихнула звістка, що в невеличкому провінційному містечку Козельщина Полтавської губернії, де знаходився родовий маєток графа Володимира Івановича Капніста та його дружини Софії Михайлівни Остроградської (дочки видатного математика й педагога), від фамільної ікони Пресвятої Богородиці отримала зцілення їхня юна дочка Марія.
Хвороба отроковиці була настільки загадковою, а чудо зцілення настільки неймовірним, що навіть відомий у всій Європі паризький професор Шарко після огляду дівчини змушений був констатувати, що якби не такі достовірні свідки, як професори Кожевников, Корсаков, Скліфосовський, Павлінов, Митропольський та Каспарі, то він сприйняв би цю подію за містифікацію.
Буквально в перші ж дні після чуда до Козельщанської ікони потяглися тисячі людей. Для чудотворного образа спочатку облаштували каплицю, пізніше спорудили храм, а затим граф Капніст на власних землях заснував Козельщанський Різдва Пресвятої Богородиці жіночий монастир, в якому святиня зберігається до наших днів.
(Цей текст також є російською мовою.)
Загадкова хвороба і дивовижне зцілення
Існує дві версії походження Козельщанської ікони. Відповідно до першої, своїми коренями образ сягає візантійської епохи: його віднайшли в ХVIIІ столітті у стінах Софії Константинопольської, яку османи, після заволодіння містом у ХV столітті, перетворили на мечеть. Під час одного з набігів на турків українських козаків під проводом запорозького писаря Дмитра Сіромахи якийсь його товариш і вирізав цю ікону шаблею з-під шару штукатурки на одній зі стін Святої Софії. Затим ікона зберігалася в дочки писаря Сіромахи Параскеви Дмитрівни, яка й «одягла» її в срібну ризу. Вона ж передала її своєму синові — кобеляцькому предводителю дворянства графу Павлу Івановичу Козельському. Однак незабаром граф збанкрутів і був змушений продати свої чималі маєтки найближчому сусідові — Михайлу Васильовичу Остроградському, а разом із ними — і свою фамільну ікону. Через дочку Остроградського, Софію Михайлівну, образ перейшов до родини Капністів.
Друга версія походження не така романтична, зате ймовірніша з історичного погляду. Відповідно до неї, ікону написано в Італії приблизно в XV–XVI столітті. Спочатку вона належала фрейліні імператриці Єлизавети Петрівни, італійки за походженням, яка згодом стала дружиною запорозького військового писаря Сіромахи.
Хоч там як, саме від цього образа отримала чудесне зцілення юна Марія Капніст, а її батьки раз і назавжди переконалися: їхню безнадійно хвору дочку зцілила Та, Чия присутність не доводиться науковими законами і не підвладна людським мудрованням.
«Безпросвітна пітьма згустилась над Києвом»
Марія Володимирівна Капніст прожила непросте і тривале життя. Диво від ікони зробило її, і без того добру й сердечну, глибоко віруючою християнкою. Після зцілення вона дала Богові обітницю безшлюбності, але згодом порушила її. І хоча замість щастя заміжжя принесло їй лише жалі та розчарування, та Господь тому й Благий, що нескінченно любить кожного з нас. Даючи нам скуштувати всю гіркоту від власних помилок і промахів, Він не забуває і втішити нас. Так було з Марією Капніст.
Після першого невдалого шлюбу вона зустріла чоловіка, з яким, хоч і ненадовго, пізнала справжнє щастя. Ним став київський професор Петро Якович Армашевський. Про цього видатного вченого та його дружину розповів на сторінках своїх мемуарів уродженець Полтавської губернії, обер-прокурор Святішого Синоду князь М.Д. Жевахов (до речі, рідний брат священномученика Іоасафа (Жевахова)). Геолог, професор кафедри геології Імператорського університету Святого Володимира в Києві, напередодні революції Петро Якович став київським міським головою. Людина великої душі, безмежної порядності, високої інтелектуальної культури, істинної інтелігентності та гострого розуму.
У «Спогадах» князя Жевахова читаємо: «Проголошення світової війни застало П.Я. та його дружину за кордоном, у Карлсбаді. З великими труднощами пробралися вони через Швецію та Фінляндію додому. Перипетії війни П.Я. переживав із надзвичайною напругою, журився, чому великі християнські нації кинулися взаємно винищувати одна одну.
Дружина П.Я., Марія Володимирівна… за покликом свого доброго серця у співробітництві з деякими дамами, збираючи доброхітні часті пожертви, займалися заготовкою білизни, куфайок, рукавиць та інших повсякденних речей для постачання солдатів, що воювали на фронті. П.Я., не жаліючи сил, приходив на допомогу дамам там, де була необхідною його участь…
Із настанням революції П.Я. повністю віддалився від суспільної діяльності й замкнувся у своєму кабінеті, бажаючи залишатися тільки стороннім спостерігачем того сумбуру, що його принесли так звані “свободи”. Він опрацьовував курс улюбленої кристалографії, перечитував класиків природознавства, заглиблювався у Святе Євангеліє й віддавався релігійним роздумам про мудрість світобудови та про марність людських зусиль створити спільноту, яка суперечить основним властивостям і потребам людської душі. Релігійний настрій П.Я. підігрівала та зміцнювала його дружина Марія Володимирівна, що пережила в юності момент щонайвищого підйому релігійного почуття… Чудо зробило її назавжди глибоко віруючою християнкою і спрямувало її в житті на шлях довірливої покірності волі Божій…
Густа безпросвітна пітьма опустилася над Києвом 25 січня ст. ст. 1919 року, коли більшовики заволоділи містом і розпочався червоний терор. П.Я. здавалося, що коли він закрився вдома й ніде не показується, то кати революції про нього не згадають і залишать у спокої.
Лейба Бронштейн, відвідавши Київ наприкінці квітня… 1919 року, зробив висновок, що київська “надзвичайка” погано працює… П.Я. було заарештовано в ніч на 29 квітня ст. ст. і в перших числах травня страчено після витончених мук і знущань. Осиротіла сім’я не могла домогтися дозволу “влади” на отримання його тіла для християнського поховання. Немає на жодному з київських кладовищ ані могили його, ані могильного над нею пам’ятника, біля якого шанувальник П.Я. міг би помолитися за душу спочилого мученика.
Так загинув благородний чоловік, заслужений діяч науки, вчитель цілої низки поколінь київських природознавців, відданий громадянин міста Києва, якому кияни зобов’язані артезіанським водопостачанням».
«Поки не побачуся з очевидцем чуда, не повірю»
У 1990-х роках краєзнавиця Тетяна Іванівна Черкасець знайшла в архіві полтавської черниці Антонії (Жартовської) декілька листів, датованих 1943 роком і надісланих матінці Антонії одеським протоієреєм Олександром Введенським. Саме вони, ці пожовтілі від часу з вицвілими чорнилами клапті паперу, дають нам змогу почути про Козельщанське чудо «з перших вуст» і висвітлюють подальшу долю самої «винуватиці» чуда — графині Марії Володимирівни Капніст.
«Здрастуйте, возлюблена у Христі сестро Антоніє!
Приношу Вам глибоку, сердечну подяку за листа, увагу й виконання мого прохання. Хоча óбраз іще не отримано, та я вірю і сподіваюся, що він буде, і тоді я вперше піднесу молитви перед ним за Владику Палладія, за ігуменю Іннокентію, за Вас, сестро Антоніє, і за всіх сестер Вашої обителі.
Ви просите мене описати історію мого знайомства з Марією Володимирівною Капніст та її останні дні життя в мене. Будь ласка. Я з радістю роблю це, тому що ця історія вельми знаменна, повчальна та цікава.
Коли я вчився у 5 класі Чернігівської духовної семінарії, мені потрапила до рук “Історія Козельщинської Божої Матері”. Я прочитав і засумнівався. Я не повірив, щоб дівчина, яка 2 з половиною роки не володіла ногами, відразу встала й пішла, ледь приклавшись до образа. І тут же вирішив, як Фома невіруючий: “Поки не побачуся з одним зі свідків чуда, себто з очевидцем чуда, не йнятиму віри”.
Таким чином черв’як сумніву закрався мені в душу й точив її кожен рік мого життя. А образок дедалі частіше траплявся мені на очі, нагадуючи про гріх моєї юності.
Наприклад: коли я вступив до Московської духовної академії, я спав поряд із товаришем, у головах у якого висів образок Козельщинської Божої Матері.
Батьки нареченої благословили мене Козельщинською іконою Божої Матері.
Перший молебень, коли я був призначений законовчителем Одеської 2 гімназії, був замовлений Козельщинській іконі Божої Матері.
Перше питання, поставлене мені у 8 класі учнями, було питання про Козельщинську ікону Божої Матері. Тобто те саме, яке збентежило мою душу.
Знаменитий Фесенко, видавець хромолітографованих іконок, запропонував мені написати коротку історію Козельщинської ікони Божої Матері. І так далі.
У 1920 році, коли хлинув потік біженців в Одесу (на той час я був протоієреєм Одеського собору), до мене прийшла одна біженка на прізвище Армашевська знімати кімнату. Вона мені сподобалася, і кімнату я здав їй.
Увечері того ж дня вона запросила мене на чайок.
Я приходжу й бачу на стіні образ Козельщинської ікони Божої Матері. Я трохи збентежився. Вона помітила й запитала, в чому річ. Я розповідаю їй те, що Вам зараз пишу. І помічаю, як її обличчя перемінюється, очі сповнюються жахом, вона охоплює голову свою руками, потім бере мене за руку й каже мені:
— Господь почув Вашу молитву. І перед Вами не свідок чуда, а сама винуватиця чуда. Я — Марія Володимирівна Капніст.
— Але Ваше прізвище Армашевська? — питаю я.
— Так, але це по чоловіку. Треба Вам сказати, що я, отримавши зцілення, дала Богові обітницю ніколи не виходити заміж. Однак порушила цю обітницю, і як же Господь покарав мене. Мій чоловік виявився гірким п’яницею. Від нього я маю сина й дочку. Він помер від запою. Потім я вийшла заміж за професора Армашевського, що був міським головою м. Києва. Як я любила його! Та його розстріляли, і я втекла сюди.
— То розкажіть, як Ви зцілилися, — спитав я, дещо отямившись.
— А ось послухайте…
«Я думала, мама хоче відчепитися від мене»
Я вчилася у Полтавському інституті благородних дівиць. Вчилася добре. Була для всіх улюбленицею. Мене мало не на руках носили, тому що батько мій, коли приїжджав до інституту, то всім-усім подарунки привозив: і подругам, і начальниці, й вихователькам.
Улюбленим моїм заняттям було стрибати по сходах згори донизу. Спочатку через дві сходини, потім через три. А раз перестрибнула через п’ять. І раптом відчула біль у ступні. Спершу приховувала цю хворобу. Але вона ставала дедалі гострішою й боліснішою. Вихователька звернула увагу, запросила лікаря, мені надали допомогу. Та біль не стихав.
З’явився набряк, стало викручувати ногу. Запросили професорів із Києва. Після довгої наради забинтували в гіпс. Так пролежала до св. Пасхи. Батьки мої зібралися до храму. І мене кликали. Але я подумала, що буду для всіх тягарем, і не поїхала. І добре зробила.
Коли вони поїхали, зі мною трапилося нове нещастя. Другу ногу стало викручувати. І я пережила нові нестерпні болі. Викликали екстрено лікарів і цю ногу також залили в гіпс. І ось 2 з половиною роки лежала я в гіпсі, наче труп. Скільки приїжджало лікарів із Москви, Харкова, Києва, не пам’ятаю вже.
Якось домашній фельдшер порадив звернутися до паризького професора Шарко, слава якого гриміла по всій Європі.
— Може, у Вашої дочки хвороба виникла на нервовому ґрунті, — казали фельдшери.
Батько мій був на все готовий, аби лиш мені допомогти. І він написав Шарко. Той відповів, що спеціально до Полтави не поїде, але в Москві готовий оглянути хвору.
Призначили день приїзду Шарко до Москви. Почалися приготування до від’їзду. Тяжкі були дні. Мати майже лишила мене саму. А я щохвилини кличу її посидіти, поговорити, заспокоїти. Нарешті, мама стомилася від моїх прохань, одного разу приходить, приносить мені образ Божої Матері й каже:
— Машо, ось наш фамільний образ. І в нашій сім’ї живе таке передання: якщо хто із хворих прикладеться до образа й почистить його, той обов’язково одужає. — З цими словами й подає мені ікону Божої Матері — а я тут-таки подумала: хоче від мене відчепитися. Та образ я все-таки взяла, обтерла його рушником і, задивившись у лик Божої Матері, почала молитися:
— Пречиста Богомати! Я — каліка. Мені судилося гірке життя. Візьми мене до Себе або підніми з одра хвороби.
В одну мить сильний біль у хребті змусив мене закричати, і я знепритомніла.
Усі збіглися на мій крик. Незабаром я прийшла до тями й відчула, що до мене повернулася здатність володіти ногами.
— Мамо! Я зцілилася! — скрикнула я.
— Перестань, Машо, з цим не жартують.
— Але подивись, подивись, я ворушу ногами.
І справді, я зцілилася. Покликали лікаря, зняли гіпс, я підвелася, сіла на ліжку, а потім кинулася на шию матері. Та ноги ослабли, і я знову вляглася на постіль. Відтоді я стала швидко міцніти й до від’їзду в Москву ходила, як усі.
Я не буду описувати, як ми поїхали в Москву, що говорили лікарі. Скажу лише, що Шарко зізнався батькові: “Якби не професори, які оглядали хвору, то я не повірив би Вам”.
Увесь 1920 р. Марія Володимирівна прожила в мене, на Кузнечній вул., буд. 14, кв. 19. Жила вона тихо, спокійно, часто відвідувала церкву, а вечори проводила з моєю сім’єю в душеспасительних бесідах. До кінця року з’явилися в неї нариви на голові, й дуже великі. Вона відчула близьку смерть і причастилася. Сповідь її була на рідкість глибокою — сердечною, християнською. Померла в повному примиренні з усіма. Останні слова її були: “Господи, врятуй від бід сестер моєї обителі. Батюшки, ніколи не забувайте у своїх молитвах моїх дорогих сестер”. І з цією молитвою померла.
Похована вона мною в 1921 р. на Одеському 3-му кладовищі під прізвищем Армашевська (по 2-му чоловіку). Мир праху її і вічний спокій її душі!..
Душевно Ваш протоієрей Ол. Введенський».
Другий лист, адресований матінці Антонії, був написаний о. Олександром невдовзі після першого, того ж 1953 року.
«Возлюблена у Христі сестро Антоніє!
Ще раз і ще раз дякую за пересланий Вами образок Козельщанської ікони Божої Матері. При погляді на нього сльози потекли з очей моїх і вже не почулися давні докірливі слова: “не будь ти невіруючий, але віруючий”, що завжди стискали моє серце перед цим образом, як про це я Вам писав…»
Межа, за якою треба зупинитися
Життя кожної людини багатогранне, і в ньому завжди діє закон причини й наслідку. Яким буде наше завтра, залежить від того, який вибір ми зробимо сьогодні.
У житті християнина є ще одне роздоріжжя: вчинити так, як хочу я, чи послідувати за Божою волею. Здавалося б, вибір очевидний. Звісно, кожна віруюча людина має прагнути виконувати волю Господа. Однак часто все буває з точністю до навпаки.
Слово «гріх» у дослівному перекладі з грецької означає «промах» або «влучання мимо цілі». А ціль у нас одна — Царство Боже. І якщо приціл великих святих і глибоких знавців людської душі інколи давав збій, то що вже говорити про нас, тих, що живуть в епоху культу споживання й оспівування комфорту в усіх його бридких проявах.
У режимі реального часу іноді буває дуже важко розпізнати межу між волею Божою і власною сваволею. І це стосується не лише прийняття якихось життєво важливих рішень, але може виражатися й у наших молитвах, коли ми чогось дуже просимо в Господа. З одного боку, пам’ятаємо євангельське: Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам (Мф. 7, 7), а з іншого — як побачити ту межу, за якою треба зупинитися і сказати: «Хай буде воля Твоя»?
У житіях святих і подвижників благочестя, в художній літературі та історичних описах ми можемо побачити безліч прикладів того, як складалися людські долі, подібно до калейдоскопа, з постійного вибору, боротьби, падінь і підйомів на вершини святості. Один із таких — життєвий шлях Марії Капніст, довжиною в 53 роки, який був освячений чудом, зітканий із надій, помилок і розчарувань і закінчився цілковитою покорою волі Божій.
