Діла любові не знають упину — так дивовижно влаштував людське серце Господь. І чим більше любові в серці, тим більшими є її масштаби.
Життєва історія святителя Ігнатія Маріупольського — саме про це. Про примножені таланти молодості, про палку любов, турботу й надзвичайно складне завдання: врятувати від утисків людей і заснувати з ними місто.
Таланти молодості
У звичайному житті майбутнього святителя звали Яковом Гозадіно. Точна дата його народження залишається під сумнівом, у різних джерелах згадуються 1710, 1715 і 1716 роки. Він народився на грецькому острові Фермія (нині — Кітнос), і в нього було все для успішного старту й кар’єри: знатні батьки вивчили юнака в Грецькій колегії у Венеції.
Відомо, що в юності Яків також бував на Афоні, в близького родича-інока. Саме там він відчув любов до Бога та до усамітнення, згодом став монахом Ігнатієм і присвятив усі свої таланти та вміння Господові. Там же, на Афоні, він пройшов шлях від священника до єпископа. Здобута в миру престижна освіта й природні здібності знадобилися йому на цій ниві.
Про святителя говорили як про «мужа чесного, богобоязливого, доброго норову, скромного в зовнішній поведінці та душевному устрої, ченця від юності цнотливого, уважного, що поводиться гідно ангельського образу, благочестивого, наділеного достатньою діловитістю й досвідченістю у веденні церковних справ».
За деякий час владику викликали до Константинополя та призначили членом Вселенського патріаршого синкліту, де збирались вищі церковні ієрархи, а потім возвели в сан архиєпископа. У 1769 році Ігнатій Маріупольський очолив Готфійсько-Кафайську кафедру в Тавриді, після того як його попередник, преосвященний Гедеон, відійшов до Господа. Домівкою митрополита став Успенський монастир поблизу Бахчисарая — духовний осередок кримських християн у ті часи.
Однак те, що побачив він на кафедрі, сповнило його серце скорботою. Рідний по крові та вірі народ жив у пригнобленні. Після завоювання півострова турками в 1475 році тут процвітав іслам. Мусульмани мали чималі пільги, в тому числі податкові, й лише прийняття ісламу могло гарантувати політичні та соціальні права грекам, які до того населяли Крим не одне століття.
З часом греки дедалі більше переходили на кримськотатарську мову, нею навіть звершувалися богослужіння в храмах. В українських архівах збереглися документи, які свідчать, що священники вчили дітей писати грецькі слова татарськими літерами. На той момент, коли кафедру очолив митрополит Ігнатій, іслам насаджувався ледве не силою. Чимало втрат жителям принесла й Російсько-турецька війна.
Другий Мойсей
Завжди дивовижно бачити, як святі довіряли Богові. Особливо вражають старозавітні праведники: ось людина живе звичайним життям, проте одного разу чує Господа, Його наказ — і вирушає в дорогу, залишає близьких, відмовляється від усього. Тільки глибока віра може спричинити рішучість змінити все, щоб виконати Боже слово.
Чимало важливих подій в історії відбувалися саме за наказом і волею Творця. Так сталося й зі святителем Ігнатієм. Він відчував біль за пригноблюваних татарами греків (румеїв і урумів) і всією душею прагнув допомогти своїм духовним дітям. «Видевше пламень любви, ею же сердце твое разжено бысть, новаго тя Моисея призва Господь», — співається в акафісті святителю. Рішення вивести православних греків із Криму прийшло після гарячих звернень до Господа.
До втілення такого складного задуму святитель залучив свого юного племінника Івана Гозадінова. Через командувача російськими військами в Криму князя В.М. Долгорукова в 1771 році було передане письмове звернення до Святішого Синоду та Катерини ІІ — прийняття у підданство іншої країни врятувало б християн. Необхідно розуміти, що вчинок митрополита міг вартувати йому життя, проте любов до Бога і ближнього перемагає страх.
Митрополит розраховував, що нові громадяни стануть у пригоді сусідній імперії — зокрема щоб послабити Кримське ханство. Молитви святого були почуті, біженців погодилися прийняти на тій стороні.
23 квітня 1778 року, в перший день Пасхи, після літургії в печерному храмі Успенського монастиря святитель закли́кав греків залишити рідні домівки. Його звернення допомогли поширити гінці. Потайки грецькими поселеннями їздив племінник владики. І в червні того ж року понад тридцять тисяч людей вирушили за архипастирем у велику подорож — не тільки щоб жити у спокої та без утисків, але й залишитися вірними своєму Господові. Разом із греками з півострова пішли румуни, грузини й валахи. Саме тому в Маріуполі святителя Ігнатія називають «грецьким Мойсеєм», а в акафісті — «новим Мойсеєм»: вихід такої кількості християн із турецько-татарського Криму аж надто перегукується з описаним у Біблії виходом євреїв з єгипетського рабства.
Переселенці забрали з собою видатні святині — Бахчисарайську ікону Богоматері «Одигітрія» та чудотворний образ великомученика Георгія Побідоносця. Так почалося дворічне поневіряння степами. Вирішення адміністративних питань узяв на себе святитель, а військовий супровід було покладено на командувача Кримським корпусом генерал-поручика Олександра Суворова.
Біженцям довелося пережити чимало бід. Однією з таких стала епідемія. Та після молитви святителя до мученика Харалампія хвороба відступила.
Зиму 1778–1779 років греки перебули поблизу Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря: їх розмістили по обидва береги річки Самари в Катеринославському та Бахмутському повітах. Нестача продуктів, палива, скупченість людей, хвороби й необлаштований побут мали вкрай негативні наслідки — чисельність вихідців із Криму скоротилася майже на тисячу осіб. Тут таки, біля берегів Дніпра між Оріллю та Самарою, греки захотіли залишитись і навіть просили про це імператрицю, однак заселеність місцевості стала на заваді. Для поселення біженцям виділили «Маріанополь»: саме так значилось у грамоті Катерини ІІ, дарованій 21 травня 1779 року у відповідь на звернення святителя Ігнатія.
Місто Марії
На березі Азовського моря, на місці колишньої фортеці Павлівськ митрополит Ігнатій благословив закласти нове місто, яке назвали на честь Божої Матері — Маріуполем. Саме таку назву владика відстояв перед імператрицею. Сьогодні в істориків є різні версії походження назви, та офіційною залишається ця: Місто Марії.
План нового поселення складався з 300 дворів для 700 сімей. При цьому кожен із поселенців тягнув жереб і селився за номером ділянки, зазначеної у витягнутій ним картці. Завершення переселення відзначили молебнем і хресною ходою містом у день свята Успіння Пресвятої Богородиці в 1780 році.
Турботи й любові святителя було стільки, що він домігся для біженців економічних і соціальних пільг. Дарована грамота Катерини ІІ гарантувала новим підданим не лише громадянство, але й звільнення від сплати податків і мит, наділення землею по 30 десятин, безстрокове відстрочення чоловіків від військової служби, створення органу самоврядування, Маріупольського грецького суду, а також збереження кафедри та єпархії за митрополитом.
У Приазов’ї греки заснували 21 село та заселили Маріуполь. Завдяки їм у Донецькій області з’явилися свої Ялта, Мангуш, Карань, Ласпа, Урзуф: біженці давали новим селищам кримські назви. Одне з сіл назвали Ігнатіївкою — на честь митрополита. Наприкінці ХІХ століття волохи (одні вважають їх молдаванами, інші — румунами) відділилися й утворили Новоігнатіївку, а село грузинів відтоді називається Сароігнатіївкою. Назви збереглися до сьогодні.
Так почалося для переселенців нове життя. Воно не було безхмарним: періодично на берег Приазов’я висаджувалися турки, які бажали повернути підданих, спалахували епідемії. Та незмінним лишалося головне: тут, у місті Марії, греки без ризику для себе сповідували християнство.
У побудованій іще запорізькими козаками Свято-Миколаївській церкві звершувалися перші богослужіння. Незабаром у новому місті постав Харалампіївський собор, Успенська церква та храм на честь Різдва Богородиці.
Турбуючись про ближніх, митрополит відмовляв собі в елементарному й тривалий час жив на рівні з найбіднішими зі своїх одноплемінників в убогій, похмурій і вогкій землянці. Та раптова пожежа знищила його домівку. Побудований після цього просторий будинок, на жаль, не приніс владиці спокою — греки нарікали на пастиря через різні нещастя, вважаючи його винуватцем численних бід.
Вірний своєму чернечому покликанню, святитель оселився за шість верст від міста. Тут, на березі річки Кальміус, він облаштував фруктовий сад із кам’яною келією для молитви. В його плани входило заснувати на цьому місці монастир в ім’я великомученика Георгія Побідоносця, однак, на жаль, двотижнева хвороба в лютому 1786 року раптово обірвала життя архипастиря. Поховали митрополита Ігнатія в Харалампіївському соборі за традицією грецьких святителів — сидячи у кріслі.
Через 150 років, коли в часи атеїзму собор зруйнували й гробницю владики розкрили, виявилося, що мощі його нетлінні. Їх перенесли до підвалу краєзнавчого музею. За часів окупації Маріуполя фашистськими військами молодий паламар Василь Мултих, який гаряче любив святителя, разом з іншими маріупольцями клопотав про перенесення мощей під склепіння храму. Святиню урочисто перенесли до кафедрального собору (що знаходився тоді в одному з п’ятиповерхових будинків) за участю оптинських монахів архимандрита Димитрія та ієромонаха Ананії.
Проте у вересні 1943 року німці відступали, і в підпаленому храмі вогонь ледве не знищив святиню. Мощі знову врятував паламар Василь. До 1997 року в Миколо-Преображенській портовій церкві щопонеділка перед мощами духовенство служило панахиди, згодом святиню урочисто перенесли у відбудований Миколаївський кафедральний собор. А Василь Мултих став протоієреєм і турбувався про причислення митрополита Ігнатія до лику святих.
11 червня 1997 року Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив рішення про канонізацію святителя, а 15 листопада 1998 року в кафедральному соборі Маріуполя відбулося його прославлення. Через вісімнадцять років частку мощей та ікону митрополита Ігнатія делегація УПЦ привезла на малу батьківщину святого — острів Кітнос.
Які віхи свого минулого зберігає Маріуполь сьогодні — крім назви, даної святою людиною? Наприклад, тут можна пройтись вулицями Харалампіївською та Митрополитською. Існують вулиці Готфійська та Каффайська, а однією з найстаріших є Георгіївська. На деяких збереглися будинки з цегляною кладкою й піщаником, побудовані греками ще в ХІХ столітті.
У краєзнавчому музеї, як доказ великої любові грецького пастиря до свого народу, зберігається Дарована грамота Катерини ІІ з перерахуванням пільг для нових підданих Російської імперії.
На жаль, доля визначної святині — Бахчисарайської ікони Божої Матері «Одигітрія» — залишається невідомою. А от велика рельєфна ікона великомученика Георгія з житієм нині знаходиться в Національному художньому музеї України в Києві — як дивовижна й виняткова пам’ятка культури.
Сьогодні, через 243 роки після тих подій, Маріуполь значно виріс і займає 243,17 км2 замість перших 300 дворів. Населення досягло ледве не півмільйона. Багатонаціональне місто, переживши за своє існування чимало потрясінь, може вільно молитися в дев’ятнадцятьох православних храмах. Ще можна зустріти містян, які пам’ятають красу зруйнованого Харалампіївського собору, де в святкові дні звершувалися служби грецькою мовою, та Маріє-Магдалинівської церкви. Нащадки греків цінують свою історію та дорожать унікальною культурою.
За матеріалами сайтів «Донбас Православний», «Ігнатіївський благовіст», «Маріупольське товариство греків», «Старий Крим», «Азовські греки», а також видання «Небесний покровитель Донбасу».
Фото: 0629.com.ua. Пам’ятник святителю Ігнатію в місті Маріуполь.
