Боротьба з Церквою у дзеркалі однієї людської долі.
15 квітня 1957 року в Центральний шпиталь МВС СРСР терміново запросили патріарха Алексія І. Зустрітися з першоієрархом для сповіді, помираючи від розпадного раку шлунка, побажав… колишній відповідальний секретар Антирелігійної комісії ЦК партії більшовиків, колишній член Центральної ради Союзу войовничих безбожників, майор держбезпеки у відставці Євгеній Тучков.
У партійних колах його позаочі прозвали «главпопом», у церковних колах — «ігуменом», а історики Церкви й понині вважають його «однією з ключових і загадкових фігур історії радянського періоду».
Покликаний революцією
«Провідний релігієзнавець» ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління) СРСР народився 1892 року в селі Теляково Суздальського повіту Володимирської губернії. Рано осиротілого Євгена виховувала старша сестра Анастасія — глибоко релігійна жінка, яка прагнула воцерковити брата.
Закінчивши чотирикласну парафіяльну школу, Євген «пішов у люди». У 1915 році його призвали в армію, де він служив писарем при штабах на Західному фронті. У жовтні 1917 року від солдатів гарнізону обраний у Раду робітничих і селянських депутатів у місті Юр’єв-Польський, через рік за партійним набором потрапив на службу до НК (Надзвичайної комісії) Іванова-Вознесенська, де завідував… юридичним відділом!
У 1919 році його направили на керівну роботу в Уфимську губернську НК. Сформував загін спеціального призначення, який брав активну участь у жорстокому придушенні Мензелінського селянського повстання в Башкирії (перед цим селяни вилами перебили продзагін чисельністю в 35 чоловік). Як здібний організатор, призначений завідувачем секретним відділом губернської НК.
Літом 1921 року чекіст Тучков відзначився під час вилучення церковних цінностей (офіційно — «на користь голодуючих»), і «за особливу старанність» восени того ж року його перевели до Москви.
У центральному апараті радянської служби ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія, з 1923 року — ОДПУ) «спеціалізацією» Є. Тучкова була «церковна лінія». Він став спочатку заступником керівника, потім начальником 6-го відділення Секретно-політичного відділу (СПВ, боротьба з ідейно-політичними противниками, Церквою та інтелігенцією) ОДПУ, а з вересня 1922 року — ще й відповідальним секретарем Антирелігійної комісії при ЦК РКП(б) (координація антирелігійної боротьби в СРСР).
З весни-літа 1921 року почався фронтальний наступ влади на Церкву як на головну перешкоду оволодіння свідомістю й душами людей. Стратегію витонченого підриву Церкви запропонував у записці до Політбюро ЦК РКП(б) Лев Троцький, голова військового відомства республіки. Він рекомендував інспірувати розкол православ’я з метою утворення лояльної до влади, так званої «оновленої» церкви, яка б протиставила себе Церкві «патріаршій». Головним інструментом розколу стали органи держбезпеки й репресивні заходи.
На засіданні АРК 31 жовтня 1922 року Тучков виклав технологію агентурно-оперативної роботи з розколу РПЦ: «П’ять місяців тому в основу нашої роботи в боротьбі з духовенством було поставлено завдання — боротьба з реакційним тихонівським духовенством і, звичайно, в першу чергу з вищими ієрархами, такими як: митрополити, архієпископи, єпископи і т.д. Для здійснення цього завдання була створена так звана «Жива церква», яка складається переважно з білих попів, що дало нам змогу посварити попів з єпископами — приблизно як солдатів з генералами…»
Цей шлях не буде легким
Тучков завідував в ОДПУ СРСР практично всіма «справами» Православної Церкви, протестантів, мусульман, юдеїв. Особисто допитував патріарха Тихона, доповідаючи про результати Троцькому і новому лідеру партії Сталіну.
Як відзначав відомий перебіжчик-«неповерненець» із розвідки ОДПУ Георгій Агабеков (пізніше ліквідований колишніми колегами), «робота щодо духовенства доручена шостому відділенню ОДПУ, і керує нею Тучков. Його вважають спецом із релігійних справ, він дуже вдало користується розділенням церкви на стару й нову». 1923 року за особливі заслуги Тучкова нагородили іменним «маузером».
З осені 1924 року «главпіп» приступив до підготовки нової справи проти патріарха Тихона: створив агентурну розробку за так званою «Шпигунською організацією церковників». Лише смерть дозволила владиці не потрапити на Соловки, що регулярно поповнювалися кліром РПЦ.
Основним засобом боротьби з Церквою була агентура в середовищі священнослужителів і парафіян. Як доповідав Тучков, «по церковній лінії» кількість секретних інформаторів («сексотів») виросла з 400 в 1923 році до 2500 у 1931 році.
Виступав у радянській пресі під псевдонімом Теляковський (за назвою рідного села), став автором 30 статей і трьох антирелігійних брошур. Не зумівши закінчити МДУ, отримав спеціальну освіту в Вищій школі НКВС (1935–1939), хоча писав із масою орфографічних помилок.
У 1931 році, готуючи проект нагородного листа на себе ж самого, Тучков так викладав свої «заслуги» на антицерковному фронті: «У даний час перебуває на посаді начальника 3-го відділення Секретно-політичного відділу ОДПУ… У 1923–1925 рр. провів два церковні собори (всесоюзні з’їзди церковників), на яких був скинутий патріарх Тихон і винесено постанову про скасування монастирів, мощей, а також про лояльне ставлення церкви до Радвлади. Протягом низки років тов.Тучков проводив серйозну роботу з розколу російської православної церкви закордоном. Блискуче проведено роботу зі зриву оголошеного Папою Римським у 1930 році хрестового походу проти СРСР…»
Церква вважалася практично зламаною. Існує думка, що саме Тучков сфабрикував текст «Декларації 1927 року» про повну лояльність РПЦ до влади та змусив м’якого митрополита Сергія підписати фальшивий документ.
Одночасно «главпіп» жорстоко мстився наміснику Патріаршого престолу в 1925–1936 роках митрополиту Петру (Полянському), який, незважаючи на суворі умови заслання в Заполяр’ї, «одиночні» камери, знущання, цингу, астму, хвороби ніг, твердо стояв на своїх позиціях, не бажаючи складати з себе повноваження намісника «на користь якихось пройдисвітів». Не вдалося досвідченому агентуристу Тучкову й залучити владику до апарату «сексотів».
У липні 1931 року Особлива нарада ОДПУ засудила митрополита — «в’язня №114» — до чергового продовження терміну ув’язнення на п’ять років. Однак, за особистою запискою Тучкова, до табору владику не вислали (хоча священномученик і просив точно виконати вирок: «просторий» табір дозволяв хоча б бути на повітрі та спілкуватися з людьми). Замість цього його утримували в «одиночці» Верхньоуральської тюрми для особливо небезпечних в’язнів, заборонивши навіть нічні прогулянки. 10 жовтня 1937 року митрополита Петра розстріляли за вироком «трійки» Челябінського УНКВС.
Хоча Тучков і отримав орден Трудового Червоного Прапора, проте з ліквідацією в 1929 році Антирелігійної комісії та приходом у 1934 році до керування органів НКВС і держбезпеки Генріха Ягоди починається низхідний етап кар’єри «ігумена». Віднині він перебивався участю в кадрових «чистках» московських районних парторганізацій і вишів. Але саме та обставина, що «релігієзнавець» не потрапив у «команду» Ягоди, розстріляного в 1938 році, врешті-решт урятувала йому життя.
В останні роки роботи в НКВС обіймав посаду уповноваженого по Уралу. У званні майора держбезпеки (що відповідало армійському комбригу) в 1939 році був звільнений, займався атеїстичною пропагандою і в 1941 році став відповідальним секретарем Союзу войовничих безбожників, очолюваного «старим більшовиком» Омеляном Ярославським (Мінеєм Губельманом).
Крах «справи всього життя»
Цілеспрямоване державне богоборство почалося з декрету радянського уряду «Про відділення церкви від держави і школи від церкви», прийнятого в січні 1918 року. Церква втратила правовий статус, право розпоряджатися майном, право на захист у судовому порядку. Матеріальні цінності підлягали вилученню. Боротьбу з вірою Ленін у програмній статті «Про значення войовничого матеріалізму» назвав «нашою державною роботою».
У 1932 році в СРСР проголосили початок «безбожної п’ятирічки», в ході якої гоніння на православ’я набули загального й систематичного характеру. Союз войовничих безбожників (СВБ) офіційно нараховував 50 000 первинних організацій та до 7 мільйонів членів, із яких 2 мільйони входили до груп «юних войовничих безбожників».
«Іменем революції…»
Конституція СРСР 1936 року вже не включала положення про свободу віросповідання, залишаючи громадянам лише право на «свободу антирелігійної пропаганди». Переслідування Православної Церкви повели за собою пожвавлення псевдоправославного сектантства, появу містичних течій, «підпільних груп».
Однак, незважаючи на майже повну адміністративно-репресивну ліквідацію Церкви, всесоюзний перепис населення 1937 року показав високий рівень релігійності радянських громадян (питання про релігійні переконання ввели в опитувальні листи з особистої ініціативи Сталіна). Із 30 мільйонів неграмотних громадян, віком від 16 років, віруючими себе назвали 84% (25 млн. чоловік), із грамотних — 45% (більше 30 млн.).
Разом із тим, результати політики агресивного безбожжя принесли страшні плоди. Станом на 1941 рік Церква в Радянському Союзі була майже повністю розгромлена. 250 архієреїв розстріляно, 16 перебували в засланні (серед них — майбутній архієпископ Сімферопольський і Кримський Лука (Войно-Ясенецький), видатний хірург і вчений, нині прославлений як святитель Лука Кримський). На свободі залишились тільки три митрополити і єпископ.
Як повідомлялося в архівному звіті про діяльність Наркомату держбезпеки УРСР у роки війни, в Україні до 1941 року вціліло 3% парафій від дореволюційної кількості, у низці індустріальних областей діючих храмів не було взагалі. В Одесі не закрилася лише одна церква. У Києві служби проводилися в двох храмах, на свободі лишалися три священики й один диякон.
Вражаючий релігійний підйом народу в роки Великої Вітчизняної війни призвів до того, що 4 вересня 1943 року на нічній нараді у Сталіна (за участю Берії) було прийнято рішення про лібералізацію політики держави щодо РПЦ. Уже 8 вересня 1943 року Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі митрополита Сергія (Страгородського). Почалося відкриття храмів, монастирів, духовних навчальних закладів. 31 січня 1945 року Помісний Собор затвердив «Положення про управління РПЦ».
Новим «куратором» Церкви від органів держбезпеки став полковник (з 1945 — генерал-майор) Георгій Карпов, призначений головою Ради у справах Руської Православної Церкви при Раднаркомі СРСР. Карпов мав у церковних колах погану репутацію: в довоєнні роки удостоївся ордена Червоної Зірки за «операції проти церковно-монархічного підпілля». У катівнях під його керівництвом із фігурантами-«церковниками» не церемонились. Невипадково кількість новомучеників і сповідників, що постраждали за віру з 1917 року, удвічі перевищила кількість святих, канонізованих за весь період існування християнства на Русі.
Як не дивно, але новому антирелігійному діячеві послуги Тучкова не знадобилися. Майже всіх колег майора — «релігієзнавців-ліквідаторів» із 6-го відділення СПВ ОДПУ — винищили товариші по службі ще в «чистках» НКВС 1936–1939 років. «Рідне» відомство про нього забуло. Союз войовничих безбожників Сталін ліквідував у 1946 році. Але для Євгена Олександровича «зустрічі зі сповідниками, мучениками далися взнаки. В післявоєнний період він намагався переосмислити події 20-х років…»
Із 1946 року Тучков пішов на пенсію, хоч і вважався позаштатним лектором Центрального лекційного бюро Комітету у справах культурно-просвітницьких закладів при Раді міністрів РРФСР. У 1947-му завершив роботу над книгою «Російська Православна Церква і контрреволюція», де опис подій доведено лише до смерті Патріарха Тихона в 1925 році. Більша частина книги присвячена «обновленцям», їхнім лжесоборам і фальсифікованим документам, які сам Тучков і готував.
Після війни придбав ділянку землі під Москвою і будував дачу з кабінетом, у якому мріяв почати капітальну роботу над спогадами. «Мені є що згадати», — казав він онукам. Кінцевий варіант книги називався «Жовтнева соціалістична революція і Російська Православна Церква», в центрі оповіді вміщені церковні проблеми, щодо яких вів оперативну роботу автор. Це було б дуже цінне джерело зі справжньої історії гонінь на Церкву в СРСР, але завершити працю завадила невиліковна хвороба.
Не інакше як переосмисленням скоєного можна пояснити запрошення Патріарха для сповіді «заслуженого чекіста», який помирав від неоперабельного раку з метастазами. Алексій І, син камергера імператорського двору і внук сенатора Російської імперії, негайно прибув до селянського сина Євгена Тучкова, добре знайомого йому за жорсткими «бесідами» недобрих 1920-х. Їхня розмова тривала кілька годин, і дружина Олена Олександрівна, переконана атеїстка, уже переживала: чи встигне попрощатися з чоловіком…
Євгена Тучкова поховали на Ваганьковському кладовищі й заговорили про нього лише після виходу у світ популярного в 1970-х дослідження А. Левітіна-Краснова і В. Шаврова «Нариси з історії російської церковної смути». Згадаймо й ми цю особистість, яка своїм життям підтвердила відомі слова: «Бог знеславленим не буває».
***
Безчинства і вбивства священнослужителів розпочалися в 1917 році ще до приходу більшовиків до влади. До 1924 року на територіях, де встановилася радянська влада, загинув 21 єпископ, заарештовано 66 архієреїв. За деякими даними, на початку 1920-х років було вбито до 15 тисяч представників кліру й чернецтва.
На засіданні Політбюро ЦК РКП(б) 22 березня 1922 року було прийнято план наркомвоєнмора Троцького із розгрому церковної організації. План передбачав арешт Синоду і Патріарха, атаку на Церкву в пресі в «шаленому тоні», енергійне вилучення церковних цінностей та інше.
До 1 квітня 1927 року 117 єпископів Російської Православної Церкви перебували в різних місцях ув’язнення або заслання. Протягом 1918–1931 років в СРСР було закрито більше 10 тисяч храмів. Однак, незважаючи на гоніння та розколи, як відзначав Секретний відділ ДПУ України, «тихонівщина залишається міцно спаяною, матеріально сильною, як і раніше», «увесь релігійно-свідомий елемент — на їхньому боці».
Внесення питання про релігію до програми всесоюзного перепису населення 1937 року було спробою влади продемонструвати успіхи у викоріненні релігійної свідомості. Але, як з’ясувалося, 55,3 мільйонів чоловік, або 56,7% осіб віком від 16 років, назвали себе віруючими. Окрім того, що такий результат послугував однією з причин визнання матеріалів перепису недійсними, саме ці дані спонукали Сталіна розвернути проти Церкви вістря Великого терору 1937–1938 років. І хоча фізично до кінця 1930-х Православна Церква була практично повністю ліквідована, зламати її духовно більшовики так і не змогли.
На заглавному фото: Секретар Антирелігійної комісії Є.О.Тучков (перший ряд, другий праворуч) серед співробітників повноважного представництва ОДПУ з Уралу. Осінь 1932 року
