У «теплому» храмі літом служили рідко. Проте треби відправлялися щодня, а то й по декілька разів на день. За всякою потребою йшли боголюбиві селяни до храму. Аж із самих Лубен добивалися.
Тут приймали записки на поминання, на часточку і прості сорокоусти. Славився монастир особливим читанням — «неусипаючим Псалтирем». Саме в теплому храмі, подалі від входу — аж під самісінькими вікнами — стояв аналой. Міцний, дубовий, із широкою дошкою навкіс. На тій дошці угорі лежав благенький покрівець зеленого оксамиту. У багатьох місцях нитки повипадали, утворюючи плішини, особливо на зламах тканини. Китички по краях де-не-де обірвані. Чиєсь допитливе маля, подаючи записочку до аналою, було, зупиниться, задивиться на китиці. Та так задивиться, що мати не встигне свічки до ікон поставити, а «отроча младо» вхопить китичку і крутить, крутить, допоки не відкрутить.
Ченці, що читали ті записки, не звертали жодної уваги на дитячі забавки. Тим паче що розгорнутий старовинний Псалтир у мідному зі срібною полудою окладі простирався вширш більше ніж на аршин і затуляв від праведного покарання буйні дитячі голови.
Життя, освячене чудом
Псалми читалися з ранку до ночі та з ночі до сходу благословенного світила. Чорноризці змінювали один одного, не припиняючи ані на мить возносити благання до небесного Владики.
Так і цієї ночі отець Модест стояв у темному храмі, схиливши голову над розгорнутою книгою. Його чорний клобук нахилявся разом з головою: ось-ось впаде на пожовклі сторінки. Тієї миті монах випростовувався, поправляв клобук і клав на могутні груди широкий хрест: «Покой, Господи, душі усопших раб Твоїх, убієннаго митрополита Владимира, схиігумена Геронтія, архідіакона Симеона, ігумена Арсенія, монахині Леонтії…» — промовляв чернець, перегортаючи стос папірців з іменами спочилих.
Його голос ставав дужчим, лунаючи на весь храм, згодом стихав від утоми, а то й зовсім зникав. У цей час говорили не вуста, а зітхала в потаємній молитві вся його стражденна душа. Тоді Модест підводив очі до ікони Спасителя в терновому вінці й наче силувався пригадати чиїсь імена.
Не сходила з думки Килина. Як же він її любив, догоджав і одне просив у неї: «Сходи, Килисю, на прощу в Київ або в Полтаву. Може ж, Господь почує твої молитви і пошле нам діточок!»
Років п’ятнадцять вони прожили разом, і з них п’ять жінка ходила з богомольцями. Але, мабуть, не тільки молитви були в її серці. Бувало, повернеться з мандрів та все мовчить, про щось думає. А колись замість води святої та проскурок ременя солдатського принесла. Підібрала, мовляв, по дорозі. Спробував приміряти Модест — не сходиться. Якось пішла за чимось у Лубни — та й не повернулася. Разом із нею і ремінь той зник.
«Як же за тебе молитися, сердешна, за здравіє чи за упокій?» — запитував Модест, пильно вдивляючись в обличчя Спасителя. Весь світ млів у його очах, аж постаті на іконах заломлювались. Увижалося, що й Сам Христос повертав Свою чесну главу в терновому вінці й стражденно поглядав на нього.
«Жива, жива, — шепотів Модест. — Господи, вразуми її, благослови на добрі діла та поверни до старої матері. Я ж ніколи не покину Твоєї обителі, тільки б Килина була жива-здорова. Не заради себе прошу, Отче, але заради старої Домахи. Зглянься, Господи, на немощі її! Пропаде козачка, спливе від туги…»
І посеред заупокійних молитов отець Модест падав ниць перед Спасителем і гаряче молився за здоров’я заблудлої Килини, і болящої Доменіки, своєї колишньої тещі, і Онисії, що тепер доглядає її. Згодом піднімався з колін, одягав клобука, продовжував читання псалмів.
Надворі було темно, але час від часу місяць виринав із-за хмар й заглядав до старого храму. Товста воскова свічка на аналої продовжувала горіти, закликаючи до молитви.
***
Зненацька пролунав постріл, потім другий, уже ближче, — і вимогливий стукіт у ворота. Чернець хутко задув свічку, в храмі стало зовсім темно. Лише лампадка жевріла біля Спаса, кидаючи червоні тіні на ікону.
Вікна виходили до монастирського муру, тому, аби побачити, що там за пригода, отець Модест похапцем вибіг у притвор, а звідти — в сіни. Там крізь віконну шибку при світлі місяця він уздрів солдатів із гвинтівками, що пробирались у двір повз розчахнуті ворота. «Треба бігти до ігумена», — зблиснула думка. Прожогом кинувся з храму до будинку, де жив отець-настоятель.
Ігумен Амвросій зазвичай прокидався дуже рано і потім довго молився в келії перед тим, як зібрати братію на вранішнє правило. Але зараз він уже стояв на ґанку з келійником.
— Брате, до нас зайшов цілий полк солдатів. Мерщій біжи на скит і скажи отцю Пахомію, нехай запрягає воза. Допоможеш йому перевезти пасіку з поля подалі в ліс, бо ця зграя все переведе. І прочанам своїм накажи, щоб утікали, а ми вже за них помолимося, коли живі будемо.
Поблагословив Модеста і пішов разом із келійником до воріт.
Модест переліз мур і кинувся в обхід обителі до скиту. Коріння дерев хапало його за черевики, кущі дряпали напружені литки, теліпали по міцних плечах. Ієродиякон Модест біг, затиснувши в долоні поділ підрясника, а другою рукою міцно тримаючи вервецю. Чорний клобук він загубив, коли перелазив мур. Устиг побачити, як той підскочив на камені та й покотився вниз до річки.
Небо над ним южилося, десь блискали зірниці, а серед хмар угорі панував повний місяць, освітлюючи монастирський ставок. Аж ось і скит.
Проскочивши в хвіртку, Модест убіг до келії скитоначальника Пахомія:
— Молитвами святих отець…
— Що там? — засіпався в ліжку Пахомій, силуючись підвестися.
— Солдати в монастирі, цілий полк!.. — забубонів Модест. — Отець-настоятель наказав запрягати воза і ховати пасіку в ліс. А ще прочан наших відправити з Богом від біди подалі.
— Господи помилуй! Та невже цілий полк? Біда, ох біда! Солдати — це біда, — закахикав отець Пахомій і почав шукати ногами навпомацки черевики. Знайшовши, засвітив свічку, подивився на них пильно та й скинув ізнову. Потім поліз під шафу і дістав старі, але ще ладні хромові чоботи. Сяк-так намотавши онучі, вліз у чоботи і поспішив з келії до хліва. За ним вийшов і Модест.
Скитоначальник вивів із хліва двох воликів і почав запрягати їх у воза, що стояв під старою розлогою липою серед двору.
Поки він порався біля волів, Модест збудив Пилипа з друзями, які зайшли звечора з поклоном від тещі й від Ониськи.
— Біжіть, хлопці, бо ота солдатня, що зайняла монастир, довго не розглагольствує. Як не станете до їх ватаги, то в них розмова проста: «Іменем революції» — і… амінь.
— Хай Бог милує і криє! І в наші краї ота революція прийшла, — схвильовано хрестився Пилип. — Хлопці, гайда на воза й тікаймо геть.
Чоловіки вибігли на двір, почали впрягати волів. Висадили діжки з монастирським медом, прикидали їх соломою. В повітці покинули гладущики, глеки і маленькі горнятка з медом, що йшли на продаж до монастирської лавки. Так, про очі, щоб не виникло підозри про щось приховане. Два величеньких горщики Модест таки взяв звідти й передав прочанам.
— Візьміть собі в дорогу, аби солодше брелося світами. А цей, менший, бабі Онисьці завезіть… І помоліться за нашу братію… Дасть Бог, ще побачимось. А тепер їдьте за нами! Господи благослови!
Модест зачинив ворота за возами і, підбігши, заскочив до Пахомія. Той правив воза в степ, та так, щоб скитська церква затуляла собою втікачів від поглядів з боку монастирських воріт.
Починало сіріти. Від’їхавши з півверсти, Пахомій зупинив волів і, гукнувши Пилипа, показав йому батогом на стежку, якою можна було спуститися поза ставком у Вільшанку, а там — і на Полтавський шлях.
— Благословіть, отче, — схилив голову Пилип, а за ним — і всі богомольці.
— Бог благословить! Їдьте з Богом. Тут вас ніхто не зачепить, — промовив скитоначальник, спокійно подивившись кожному в очі.
Прочани повернули волами вліво, а монастирській віз покотився прямо до лісу.
***
Отець Модест сидів під яблунею біля хати своєї тещі Домахи і дивився на шлях. Давно вже не помітно жодного руху, неначе всі люди поховались від спеки в затишку садків і перелісків Засулля. Лубни й прилеглі села були приголомшені останніми подіями в монастирі.
Модест нахилився трохи вперед, підперши долонями скроні. Він був убраний по-сільському: в полотняні штани, вишивану сорочку з мережкою, стоптані черевики на босу ногу. На потилиці притулився бриль. Півголови його було перев’язано хусткою. Рана майже загоїлась, проте довелося постригтися й бороду збрити, що була геть у крові…
Ворог держави
Два місяці панування солдатчини в монастирі запали в серце, як один нестерпно довгий і болючий день.
Спершу, аби розквартируватися, комісар звелів настоятелю забрати всіх монахів у ігуменський будинок. Коли ті потіснилися, затребував ключі від усіх комор, льохів, клунь, сховів, горищ, кухні, трапезної та теплої церкви.
Солдати поводилися так, що не доведи й помилуй! Пиячили, знущалися з ченців, влаштовували бійки просто в храмі. Одним словом — бусурмани чи які нехристі.
Серед цієї армії було багато вояків, одягнутих у чорного сукна бушлати, чорні цупкі брюки й безкозирки — такі собі картузи зі стрічками на потилиці. На грудях перехрещувалися стрічки з набоями. Всі вони мали кисети з тютюном. Не тютюном — якоюсь смердючою тирсою, що її тільки й знай запихали до носа. Нанюхавшись, утрачали й розум, і сором. Іржали, як коні, кувікали свинями, завивали вовками, бігали монастирським подвір’ям, билися між собою, мов навіжені, а потім цілувалися і присягалися в дружбі.
Якось Модест зайшов до Благовіщенського храму і жахнувся. Іконостас розбитий, ікони Богородиці й Афанасія попробивані багнетами. Стіни, на яких ще де-не-де висіли ікони, — в діромахах від куль, а на підлозі купи штукатурки, битого скла, пошматовані ризи й кіоти.
Аналой, за яким він ще донедавна читав Псалтир, стояв не біля вікна, а посеред храму. На ньому — недопита пляшка самогону й кілька склянок від лампадок. Трохи нижче лежала книга. Але все, що від неї лишилося, — палітурки та два десятки надірваних псалмів. Модест стояв у сплюндрованому храмі, «яко нощний вран на нирищі». Потім, перехрестившись, підняв оті аркуші, обережно поклав до кишені.
Вийшовши у двір, одразу побачив коня, що смиренно пасся біля собору. Підійшов ближче й оторопів. Тварина повернула морду до нього… і в сяянні ранкового сонця заблищало, заяскравіло, залисніло сяюче коло над конячою головою. Модест остовпів. «Що це за предиво! Господи, помилуй!» Він почав хреститися. Монах знав, що в церквах малюють євангелістів разом із тваринами. Він бачив лева, орла, вола з золотими покотьолами за спиною, як у святих. Але коня, та ще й живого… Ні, тут щось не те.
«Нехай воскресне Бог і розточаться вороги Його!» Кінь опустив голову до землі й став щипати травичку. І тут Модест побачив мотузки під кінською шиєю і впізнав металевий позолочений вінець з великої ікони Богородиці, що висіла біля криласу в теплому Благовіщенському храмі.
Коли він відв’язував оті шворки, кінь дивився на нього, винувато кліпаючи довгими віями. Якоїсь миті йому здалося, що великі карі очі тварини заблищали покаянною сльозою. Погладив гриву коневі й сказав:
— Дякую тобі, братику, що не потоптав святині.
Вінець Богородиці він відніс отцю-настоятелю.
***
Минула Петрівка, настали жнива. Ченці працювали в полі не покладаючи рук. Декілька солдатів допомагали їм. Усе зерно було вивезене на торг. Монахам лишили крихти.
— Підлаталися на нашому горі, — казав про військо старий економ отець Іларіон.
Монахи чекали визволення від більшовицького полону, але Добровольчої армії все не було видно. Уже й Спасівка зайшла, яблука в садках поналивалися й терпляче висіли на гілках, очікуючи великого освячення на Спаса. Монастир готувався до святкування престолу. Отець-економ нашкріб найкращого борошна на проскури й дістав приховану пляшку вина для Чаші (якісь прочани з Криму привезли під Різдво).
Згодом прийшли визволителі. Та що ж вони — як прийшли, так і пішли. Один день побули й відступили. На самого Маковія це було. Після водосвятного молебну до монастиря знову увірвалися більшовики. Лютий комісар підскочив конем до настоятеля.
— Ну, що, контра малоросійська, празднуєтє? Скоро ми вам улаштуємо празник революційний, з огоньком! — І так блиснув очима, що, здалося, світ затьмарився.
Перед великою вечірнею напередодні Спаса було наказано всім зібратися у дворі для отримання продовольчого пайка. Монахи слухняно вийшли разом з ігуменом і стали навпроти озброєних солдат. Комісар оголосив, що за «содєйствіє контрреволюції» вся братія арештовується.
Погнали до лісу по дрова. На траві біля собору швидко виросла велика купа деревини. Ченці розуміли, що готують собі вогнище, полум’яну купель, почали молитися перед смертю.
Раптом щось змінилося й безбожники наказали вантажити залишки монастирського збіжжя на воза і повели братію в Лубни. У військовому комісаріаті молодий комісар на прізвище Бакай довго допитував отця-настоятеля. Після того отець Амвросій повернувся до братії виснажений і сумний. «Моліться, брати», — лише й міг промовити він.
Уночі всіх вивели з комісаріату й погнали, як худобу, на Пирятин. Сказали, що на роботу в Лазірки. Була тепла літня ніч, але всю дорогу накрапав дощик, що згодом перетворився на мряку.
Біля села Круглик, там, де економія Климова, монахів розділили на три групи. Амвросій благав комісара не губити людських душ. Розлючений комісар, підскочивши до ігумена, закричав: «Довольно тєбє обманивать нас!» — і вистрілив йому в груди. Потім швидко поставили вісьмох ченців у шеренгу й підняли гвинтівки. Пролунала команда: «Іменем революції, плі!» Монахи попадали в траву.
Більшовики познімали одяг і взуття зі своїх жертв та погнали решту арештантів далі.
Модест був у першій групі. На щастя, Бог милував, куля зачепила йому лише ніс. Але він теж упав і чув, як його роздягали. Коли конвой зник та позамовкали собаки в селі, Модест підвівся і прожогом кинувся до братів. Усі були мертві. Він позакривав очі й перехрестив кожного. Один отець-економ прошепотів слова прощання і, благословивши Модеста, сам заплющив очі. У долині знову почулися постріли…
***
Модест поглянув туди, де гупнуло яблуко. Впавши в траву на горбочку, воно покотилося до ночов біля дривітні, швидко обертаючи достиглими боками. Там уже лежало трійко червонощоких красенів. Вони тулилися одне до одного, ще гарячі від сонячних променів, і крізь порепану шкірку випускали духмяну юшку.
«Неосвяченими лишились цього року яблука, — побідкався Модест. — Хто ж міг подумати… Іменем революції…»
— Мишко, Мишко-о! Ану йди до хати, баба кличе! — завадивши його роздумам, гукнула баба Ониська, викотившись із хати надвір і ледь не наступивши на хвіст старого Сірка, що мирно простягся коло порогу.
Модест здригнувся: трохи відвик від свого хрещеного імені. Згодом повільно підвівся з сідала і вже хотів іти до хати. Коли враз повернувся обличчям до дривітні. На нього дивилися розкішні багряні яблука. Підійшов ближче і, зігнувшись, немов у поклоні на молитві, підняв найчервоніший плід. Роздивився його з усіх боків, поклав неквапом до кишені.
Зайшов до хати і, пройшовши світлицею, опинився у маленькій затишній кімнатці. На ліжку під стіною лежала баба Домаха. Білі подушки високо підіймали її голову і, здавалося, що якби не стіни, вона зазирнула б далеко-далеко за обрій, туди, де люди живуть мирно і щасливо.
— Синку, прийшов… Ну, слава Тобі, Боже! Почитай мені, синку, я так люблю, як ти ото читаєш, так люблю…
Модест дістав з полиці залишки монастирського Псалтиря і, розгорнувши вдвоє зігнуті аркуші, почав читати. Спочатку він хрипко й тихо промовляв слова, потім голос став вільнішим, голоснішим, вимова чіткішою, як колись: «І разгнівася яростію Господь на люди Своя, і омерзі достояніє Своє, і предаде я в руки врагов, і обладаша імі ненавідящії їх».
Раптом Модест зупинився, поліз до кишені і, витягши червонобокого красеня, поклав його на покуті біля образів. Опісля почав читати далі. Тісною бабиною кімнатою понісся свіжий яблуневий дух із відтінком найкращого афонського ладану*…
***
*Описані трагічні події сталися в Мгарському Спасо-Преображенському монастирі на Полтавщині в 1919 році. У день престольного свята ігумен і братія обителі були розстріляні військами більшовиків.
Святі преподобномученики Мгарські, моліть Бога за нас!
