Ця історія сягає корінням у неймовірне: людина збилася з дороги настільки, що матері довелося прийти з того світу з напоумленням. І недарма. Та попри майже фантастичну зав’язку, ця історія так само реальна, як те, що ти, дорогий читачу, тримаєш у руках православний молодіжний журнал. І сталася вона в нас у Харкові. Ну як у Харкові, почалося все в Луцьку. А далі географія подій взагалі вражає… Хоча ні, краще про все по порядку.
Всього три станції метро
Сьогодні в Харкові на Олександрівському проспекті стоїть величезний гарний храм в ім’я священномученика Олександра. Проспект цей раніше називався Косіора. Одначе так вийшло, що ім’я святого покровителя нашого міста виявилося важливішим і дорожчим за ім’я одного з безбожників, які намагалися загасити вогник віри на нашій землі.
До Благовіщенського собору, де почивають мощі священномученика Олександра, від мого будинку всього лише три станції метро. І щоразу, прикладаючись до його мощей, я давала собі обіцянку обов’язково дізнатися про нього якомога більше. Кілька разів навіть бувала на його могилі, читала акафіст. Однак по-справжньому познайомитися зі священномучеником ніяк не виходило. Ось така дивна душевна далекозорість — коли в поле зору й уваги потрапляють святі, що жили сотні років тому за сотні кілометрів, а на безцінному розсипі святих угодників Божих, які недавно й отут, цими вулицями ходили, сфокусуватися не виходить.
Дивно це й незрозуміло. І хочеться це міняти. Що ж, спробуємо.
Мамі «довелося повернутися»
У Луцьку в родині диякона Феофана Петровського 23 серпня 1851 року народився хлопчик Сашко. Всього 56 років минуло після приєднання цих земель до Російської імперії в результаті третього поділу Речі Посполитої. Католики, уніати, юдеї, караїми — релігійне життя в цих місцинах було досить строкатим. Однак із часів Луцького братства у православних громад тут залишалися міцні духовні традиції, й Волинська духовна семінарія, заснована в 1796 році, на момент народження Олександра вважалася однією з найбільших. До неї він і вступив, досягши відповідного віку.
Після закінчення семінарії в 1892 році Олександра призначили вчителем церковнопарафіяльної школи в селі Конягине Дубенського повіту. 1897 року він став також псаломщиком у місцевому Хрестовоздвиженському храмі. Батька на той час уже не стало, й Олександр жив удвох із матір’ю, яку дуже любив. Коли померла й вона, юнак нічого не змінював у її кімнаті, розташованій поруч із його, тут же, за фіраночкою. Ніби вийшла мама ненадовго, скоро повернеться, й знову будуть розмови за обідом, неквапний побут і рідна душа поруч.
Однак цього, звісно ж, не сталося. Туга й горе тиснули зсередини, а ззовні вирували хвилі нічим не обмеженого життєвого моря. Вільне буття підхопило й понесло Олександра у напрямку, що не віщував добра. Тут і довелось «повернутися» його матері. У передсвітанковому видінні втомлений після нічних гулянь юнак побачив, як сколихнулася й відсунулася фіранка маминої кімнати. Матуся ввійшла зі словами: «Залишай це життя та вступай у монастир».
Видіння можна було вважати чим завгодно — від плоду страждань виснаженої тугою душі до ігор свідомості людини, що провела ніч у розвагах, проте Олександр сприйняв усе всерйоз. Він точно виконав прохання матері та 1 вересня 1899 року став послушником в Дерманському Свято-Троїцькому монастирі Дубенського повіту Волинської губернії.
До речі, в історії цієї обителі фігурує ім’я першодрукаря Івана Федорова — він був тут керуючим справами з 1575 по 1580 рік і вважав розвиток ученості одним із головних завдань для монастиря.
Від Туркестану до Гродно
9 червня 1900 року Олександр був пострижений у ченці зі збереженням колишнього імені. А 15 серпня того ж року в соборному храмі Почаївської Лаври ченця Олександра висвятили в сан ієродиякона. До викладання Закону Божого додався послух економа, а після зведення в сан ієромонаха 29 жовтня того ж року довелося нести ще й послух ризничого.
За місяць отця Олександра призначили виконуючим обов’язки намісника Дерманського монастиря. Його послухом тоді були учительство та законоучительство. Очевидно, це чудово у нього виходило та стало однією з вагомих причин переведення до Кременецького монастиря, який досить нещодавно повернувся з уніатського полону.
Через два роки ієромонаха Олександра переводять до Туркестанської єпархії. За досить короткий період — до 20 лютого 1906 року, коли через проблеми зі здоров’ям, спричиненими місцевим кліматом, йому довелося покинути цю єпархію — отець Олександр став там членом Духовної консисторії, Училищної ради та Місіонерського товариства.
16 березня 1906 року він був прийнятий до складу братії Жировицького Успенського монастиря Гродненської єпархії. Однак і цей період виявився не дуже тривалим: всього через два роки отця Олександра перевели в Донський монастир, де він спочатку виконував обов’язки намісника, а 4 грудня 1909 року був затверджений на цій посаді.
Як намісник, отець Олександр доклав усіх зусиль для подолання внутрішньої смути в обителі та відновлення дисципліни: заклика́в братію та півчих приходити до храму без запізнення, ретельно готуватися до служб, звершувати богослужіння належним чином.
Минуло зовсім небагато часу, й того самого 1910 року ігумен Олександр став настоятелем Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря з висвяченням у сан архимандрита. Коли в 1911 році був прославлений у лику святих колишній ігумен цього монастиря, святитель Іоасаф Білгородський, архимандрит Олександр організував хресний хід із Лубен до Білгорода. Кількасот людей пройшли цей шлях із молитвою, поділяючи величезну спільну радість.
Полтава — Вінниця — Харків
Гарячковий революційний 1917 рік архимандрит Олександр провів намісником древньої Псково-Печерської обителі. Наступного року повернувся на Полтавщину.
Коли більшовики почали завзято руйнувати храми, місцеві священики й миряни збиралися в Козельщанському Різдво-Богородичному монастирі, де ще діяли церкви, друкарня та іконописні майстерні. В обителі оселився й архимандрит Олександр. У 1919 році його призначили настоятелем скитської церкви. У 1929 році монастир все ж таки закрили, і лише маленька церковка у скиту продовжувала діяти. Тут служило дванадцятеро священиків, збиралося чимало віруючих, на службах лунав спільний спів.
На богослужіннях, що звершувалися строго за уставом, настоятель звертався до віруючих: «Співайте всі!» Можна тільки уявити, який це був острівець молитовного тепла й радості, яку наснагу відчували віряни, співаючи разом у храмі на літургії в той час, коли безбожники, що отримали владу, змусили замовкнути всі дзвони навколо. Проте й до скиту дотяглися руки безумців, і в 1932 році храм закрили.
Архимандрит Олександр поїхав до Києва, де став намісником Миколаївського монастиря, а 30 жовтня відбулася його хіротонія в єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії.
25 серпня 1933 року його призначили першим єпископом Вінницької кафедри. У Вінниці довелося жити на квартирі у віруючих, а богослужіння звершувати у Воскресенському храмі вночі при наглухо закритих дверях з єдиною запаленою свічкою, оскільки всі церкви міста офіційно були закриті. Та навіть тоді владика не відмовлявся від свого улюбленого спільного співу на службах, на розспів служились акафісти з незмінним закликом: «Співайте всі!»
На Вінницькій кафедрі єпископ Олександр пробув до 1937 року, люди дуже любили його сердечне й щире ставлення, добрий гумор, часто йшли містом пішки поруч із його бричкою, ловили безцінні миті спілкування. Проте утиски влади змусили владику переїхати спершу до Літина, потім до Хмільника.
У травні 1937 року його перевели до Харкова, де митрополит Костянтин (Дьяков) призначив його архиєпископом Харківським.
«Хіба так просять?»
Владика застав у Харкові лише один діючий храм — Казанський на Лисій горі. Це й сьогодні віддалений глухий район міста, куди не дуже зручно добиратися, що вже казати про тридцяті роки минулого століття. Здати житло біля храму владиці ніхто не наважився, тому архиєпископ Олександр оселився на іншому кінці міста.
Дослідниця М. Артюшенко зазначає, що жив він на вулиці Софіївській, у будинку № 33, квартирі № 2. Як згадував нині покійний викладач Харківської семінарії В.П. Золотарьов, він бачив владику Олександра незадовго до арешту, на Великдень, у Казанському храмі. Це, а також відомий факт, що перед Великою Вітчизняною війною в Харкові єдиним діючим храмом був саме Казанський, спростовує інформацію в деяких варіантах життєпису священномученика Олександра про те, що владика служив у Микільському храмі.
Щойно архипастир наладив улюблений спільний спів (і тут його славнозвісне «Співайте всі!» пробуджувало клірос і парафіян від «літургійного сну», закликаючи до живої молитви), щойно став відігрівати душі парафіян, закляклі від крижаних вітрів гонінь і ненависті безбожної влади, як прийшла нова напасть. Вимога влади «посунутися» й дозволити розкольникам-живоцерковникам служити в Казанській церкві по черзі — через неділю. Парафіяни були рішуче налаштовані відстоювати святиню, до кровопролиття лишалося буквально півкроку, але владика запропонував побудувати перегородку й відокремити один боковий вівтар, зберігши таким чином можливість богослужбового життя.
Так і служили: цілих сорок осіб на «службі» живоцерковників і багатогодинне тільки причащання, хрещення, яке починалося після літургії й тривало майже до вечірньої, оскільки охрещених бувало до ста чоловік — у православних. Владика Олександр розворушував свою паству, спрямовував до усвідомленої молитви: «Та ви й людину не станете так просити, щоб вона подала. Хіба так холодно просять?» — казав він.
Унаслідок жорстокого побиття й тортур
Звичайно, така гаряча віра, яскрава проповідь були більмом на оці у будівельників «нового світу». Стараннями безбожників владику «призначили» шпигуном, звинуватили у ворожому ставленні до радянської влади та заарештували. Сталося це 28 липня 1938 року. Відразу після арешту почалися побиття, але вибити зізнання в шпигунстві в мучителів не вийшло. Найбільше, чого вдалося домогтися, — згода владики з тим, що повсюдне закриття Божих храмів зробило радянську владу його ворогом.
15 березня 1939 року відбулося закрите судове засідання військового трибуналу, на якому архиєпископ Олександр заявив, що не займався ані шпигунством, ані антирадянською агітацією серед своїх парафіян, а його підпис під показаннями попереднього слідства з’явився лише внаслідок жорстокого побиття й тортур. Трибунал засудив 88-річного владику до десяти років в’язниці та п’яти років позбавлення прав.
5 січня 1940 року вирок було скасовано, справу відправили на дослідування. 24 травня 1940 року архиєпископ Олександр помер у тюремній лікарні. За словами тюремного персоналу — внаслідок удушення.
Далі сталося так, що помилково тіло священномученика відправили до міського судово-медичного моргу. Помилку швидко виявили й затребували повернути тіло назад. У міському морзі, так вийшло, працював іподиякон владики, який одразу ж упізнав свого архипастиря. І сторож, який чергував біля воріт, упізнав владику (згодом цей сторож прийняв священний сан).
Сталося так, що в цей же час у морзі знаходилося тіло безрідного старого. Іподиякон поміняв бирки, й назад до в’язниці відправили вже не архиєпископа Олександра. А владику вбрали в архиєрейське облачення, відспівали й поховали на Залютинському цвинтарі на ділянці, де упокоїлося чимало постраждалих за віру в ті тяжкі роки.
10 лютого 1993 року архиєпископа Олександра (Петровського) було реабілітовано. А на ювілейному Архиєрейському Соборі 2000 року відбулося його загальноцерковне прославлення в лику святих.
Мощі священномученика Олександра обрітені 12 листопада 1995 року, в день святкування Озерянської ікони Пресвятої Богородиці. І сьогодні в харківському Благовіщенському кафедральному соборі кожен може до них прикластися, попросити його допомоги й заступництва та переконатися, що любов Господня іноді говорить із нами мовою збігів, які лише здаються випадковими.
Пам’ять священномученика Олександра відзначається 24 травня, в день його мученицької кончини, 12 листопада — в день обрітення його святих мощей, та 1 червня — разом з усіма мучениками Слобідського краю.
На заглавному фото: священномученик Олександр з архиєпископом Сергієм (Грішиним) та єпископом В’ячеславом (Шкурко).
