«Що ви думаєте про смерть?» — спантеличує редакторка темою наступного номеру, і я гублюсь у пошуках відповіді. Жодної думки в наявності. Якщо тебе одного разу розкроїли на «до» та «після», ти про смерть не думаєш, ти нею відчуваєш вартість кожної секунди. Правда, особисті переживання занадто суб’єктивні, щоби претендувати на час читача. Вчинки вагоміші за емоції. Наприклад, я смерті оголосила дискваліфікацію. Ті, кого любиш, не йдуть. Вони назавжди розчинені в нас.
Дякувати
У дитинстві ми з сестрою боялися війни трохи менше від інших та дорослих. Великі держави по черзі погрожували одна одній: на одному краю світу створювали смертоносну зброю, на іншому — рили підземні бункери. У теленовинах оголошували гонку озброєнь і скору загибель усього людства. У школі вчили, з якого боку від парти лягати долу, якщо неподалік виросте ядерний гриб.
Сестра в мене старша, тому розуміла більше, переживала сильніше й регулярно ховалася в тата на грудях. «А що ми робитимемо, як на нас і правда скинуть бомбу?» — запитувала вона пошепки, заплющуючи очі. На це тато відповідав з умиротвореною усмішкою: «Як що? Зберемося всі разом, міцно-міцно обіймемося і… помремо».
Можливо, якби не відчуття безпеки, приховане в інтонаціях і тембрі татового голосу, наших доль не торкнулась би віра в Бога. Відчуття, що тато завжди неодмінно буде поруч, із часом переродилося в нас (уже дорослих і заміжніх, стурбованих витівками власних дітей значно більше, ніж глобальним потеплінням) у сміливу надію: Господь – то твердиня мого життя: кого буду лякатись? (Пс. 26, 1)
Побутує думка, що це завжди помітно — чи любили дитину батьки протилежної статі. Захоплення, яке дівчинка читає в очах тата, закладає в ній здорову самооцінку, і його любов робить її невразливою. Можливо, тому мені було байдуже, чи зверне на мене увагу кучерявий синьоокий кумир дівчат із 3-«Б»? Подумаєш, адже я вже підкорила серце найблагороднішого принца на світі!
І однак досі залишається загадкою, як татові вдалося мене в цьому переконати. Нас, дітей минулого сторіччя, не балували сантиментами й ніжністю. Нас не тискали, та й захоплювалися нами нечасто, лиш іноді хвалили за відмінні оцінки в табелі й підметену підлогу. Проте в його очах я незмінно читала абсолютно довіру та повагу, змішану з захопленням. Можливо, мовчазного схвалення було достатньо, аби запевнити в безумовній батьківській любові.
У чому ще секрет, я здогадалася, випадково зазирнувши до книжкової шафи, на верхній полиці якої лежав мій поторсаний дитячий фотоальбом. Малою я могла гортати його годинами. Там під кожною фотографією — вірші, присвячені мені чоловіком, чиї обійми я пізнала першими. Тато був молодим і навряд чи міг припустити, яким відлунням його слова відгукнуться в майбутньому.
Как доверчиво мила, и лукава, и нежна…
Ничего не страшно с папой, даже мишка косолапый,
Даже злющий Бармалей и лихой Горыныч Змей.
Я у папы посижу, руки тихо уложу,
Помечтаем мы вдвоём… И потом гулять пойдём!
Дитяча звичка зручно згортатися клубочком на батькових колінах — мільйонний спадок, що рятує дорослу дитину в будь-яких складних обставинах. Навіть після смерті наші тати продовжують колисати нас десь глибоко всередині. Дарують силу жити.
Пам’ятати
Скільки не роздумуй про смерть, не вивчай її природи, знайомство з нею все одно переверне догори дном і тебе, і твої смисли, і звичний навколишній світ. Для цього зовсім не обов’язково помирати особисто.
«Час лікує» — беззмістовні слова співчуття, коли втрачаєш у близькій людині самого себе. Непрожиті разом роки, невисловлені зізнання, незадані питання ниють фантомним болем, щораз нагадуючи, що надто пізно, нічого не виправиш. Однак і в своєму мовчазному візиті смерть милосердна до живих. «Поглянь на мене і почни жити по-іншому», — ніби говорить вона у дзвінкій тиші лікарняної палати чи в гамірній метушні кімнати, де час від часу, заради прощання з померлим, безцеремонно штовхаються та підвищують шепіт.
Як людина помирає — підказка смерті для тих, хто ще дихає. Проститися з моєю свекрушенькою прийшло дуже багато незнайомого нам, її дітям і внукам, народу. Саме стільком, всупереч нікудишньому здоров’ю, вона подарувала сердечну турботу. Працюючи звичайною секретаркою, допомагала збирати необхідні документи — кому для отримання інвалідності чи квартири, кому для путівки в санаторій чи дитсадок. На знак подяки приймала максимум шоколадку.
Одного разу мені довелося бути присутньою на похороні, спогад про який і досі леденить душу. Коло труни відомого радянського дисидента в крематорії стояв його племінник, спадкоємець квартири покійного. Він не страждав — він нетерпляче дивився на годинник. Не знаю, чи можна судити про масштаб людини по тому, як проминають її останні секунди на землі. Якщо за тобою плачуть не тільки родичі, чи це не гідний підсумок? Чи не свідоцтво самої смерті про зміст твого буття?
Батьки розлучилися, коли мені було п’ятнадцять. Попри відстань у тисячу кілометрів ми з татом не припиняли спілкування. Двічі на рік я приїздила до нього в гості. Пам’ятаю, він любив «папір» і до останнього писав свої статті ручкою. Мужній. Добрий. Надто відповідальний. Це все, що я про нього знала.
По-справжньому зблизилися на похороні.
Тата проводжали під гучні аплодисменти. Був і військовий оркестр, що личить званню, і залпи в небо, і державний прапор поверх церковного покривала. Причину овацій у настільки несподіваному місці, як цвинтар, я зрозуміла пізніше, за довгим столом. Слухаючи розповіді численних друзів, я милувалася красивим чоловіком. Вірний своїм ідеалам. Талановитий журналіст. Не вмів брехати, не шукав, як догодити начальству. Зухвало дивився в обличчя небезпеці — невтомній супутниці всіх військових кореспондентів. Гострий на язик гуморист і простодушний сміхотун.
Під кінець дня важко було зрозуміти, де ми знаходимося — за поминальною трапезою чи на святкуванні ювілею. Якщо душа після смерті лишається на землі ще три дні, то напевно тато не без задоволення провів останній на своїх нескучних поминках. Усмішки змінилися гіркими зітханнями, лише коли слово взяли татові студенти. Нарешті його внуки всі перетворилися на слух, почувши зрозумілу для себе мову молоді. Дарма й одні, й інші боролися зі сльозами на очах. «Мам, яке рідкісне щастя — зустріти вчителя, котрий стане для тебе таким дорогим…» — згадувала їхні слова кілька днів потому моя донька.
Пізніше, розбираючи татові папери, я не знайшла в університетському журналі успішності жодної трійки. Чи то він виховував студентів вірою у краще в них, чи то вони справді добре вчилися, щоб не підвести його сподівань. Воістину доброті кожен вік підвладний. Їй і аплодували присутні.
Знати
Лікар дивився на підлогу і простягав мені пакунок: «Ось те, що залишилося після вашого тата…» Слова співчуття навздогін неприкаяним чашці, сорочці, рушнику й домашнім капцям. Де тепер твій дім, тату? Озирнулася довкола — повітря немає ніде, навіть надворі. Ніби за ніч вирубали всі ліси й осушили ріки. День, що наступав, категорично відмовлявся вміщатися під коротенький прийменник «без».
Правий був Булгаков: «Так, людина смертна, та це б іще було півбіди. Найгірше те, що іноді вона раптово смертна». Крихкість звичних речей пізнаєш тільки в порівнянні. Вчора відкладав найелементарніші слова, а сьогодні з ними вже нема до кого звернутися. Вчора думав, ще встигнеш розпитати батьків про їхнє дитинство, мрії та страхи, а сьогодні диктуєш лікареві в морзі свої ініціали й розумієш, як мало цікавився людиною, чиє ім’я з народження вписане по-батькові у твій паспорт.
Час не лікує тугу від незворотності безглуздих помилок. Єдине, що допомагає, — надія на зустріч. Вона анулює страшний вирок «назавжди». Пом’якшує гіркоту втрати. Обіцяє тимчасову розлуку всім, хто планує жити після смерті.
Та перед цим забезпечить напруженою, болісною роботою: змиритися з правом Бога завершити шлях того, з ким душа бажає продовження дороги. Навчитися не порівнювати, не зважувати чужого щастя. Не роздумувати даремно, хто заслужив іти далі та чому іншим не судилося. Не дозволяти сумнівам заглушити голос молитви. Не дати горю похитнути віру. Знати! Христос не обтяжує ношею вище сил. Він щоразу виходить назустріч біді на крок попереду нас, простягає руку, затуляє плечем від прірви відчаю. Коли смерть обриває подих, зупиняє пульсацію крові, спустошує тіла тих, кого ми любимо, без уповання на Його милосердний суд було би геть неможливо розімкнути обійми та відпустити.
«Милість Божа невимовна, несказанна, незбагненна, перевершує розум, перемагає розуміння. Та хоч і така милість Божа, однак, аби люди, постійно милувані, не зробилися негідними, вона потребує і нашої співучасті. Зрозумій, що я кажу: Бог милує, та милує не просто, а з умовою: дай і ти» (святитель Іоан Золотоуст).
У тих, хто залишається, одна турбота — дарувати любов. Множити добро. Повертати синовній борг молитвою, милостинею, чистою совістю. Не забувати.
Фото з сімейного архіву авторки
