Навіщо хотіти жити? Який у цьому сенс? Нас не запитували, коли посилали в цей світ, і своєю присутністю тут ми не зобов’язані демонструвати радість від перебування в умовах, які не вибирали, і в оточенні, на яке не можемо вплинути.
Здавалося б, не зобов’язані, однак могли би спробувати. Як це зробили великі люди в різні часи та епохи, багато в чому відповівши власним життям на експансію апатії, що намагається поглинути й нас, сьогоднішніх.
Кого би звинуватити
Інтернетом гуляє цікава карикатура. У студії ток-шоу «Кого би звинуватити» ведучий бадьоро запитує учасницю: «Отже, ви готові зняти з себе відповідальність? Крутіть барабан». На рулетці видно підписи: «матір», «батька», «економіку», «релігію», «корпорації», «науку», «ЗМІ», «уряд».
Як відомо, в кожному жарті — лише частина жарту. Дуже часто наше життя нагадує саме таке ток-шоу. Підставою для настільки інфантильної позиції може послужити що завгодно — упевненість, що наше життя й характер зумовлені обставинами, соціальним середовищем, історичною епохою, сім’єю, навіть сузір’ям, під яким ми народилися, чи власним ім’ям.
У 2016 році ЗМІ захоплено повідомили про відкриття «гена щастя». Ген FAAH відповідає за вироблення білка, що викликає почуття задоволеності. Дослідники вивчали взаємозв’язок кількості носіїв потрібного варіанту гена FAAH та відчуття себе щасливим у масштабах цілих народів. З’ясувалося, що найвищий показник задоволення власним життям продемонстрували мексиканці, нігерійці, колумбійці — за умови 34-45% носіїв цього гена серед населення. Схожі, але трохи скромніші цифри були зафіксовані у шведів.
Дійсно, є чинники, що від нас не залежать. Ми не можемо вибрати, в якому тілі, сім’ї, в який час народитися. Широко відомим є негативне побажання, за деякими версіями, походженням із Китаю: «Жити тобі в епоху змін». Наші батьки, переживши лихоліття розпаду СРСР, коли незалежні держави тільки розпочали шлях становлення, цю гірку істину відчули на собі.
Згадую розповіді заступниці декана нашого філософського факультету про те, як у 1990-х зарплати в університетах могли не платити місяцями. Викладачі працювали на чистому ентузіазмі, а щоб прогодувати сім’ю, хтось підхалтурював розписом тарілок, а хтось, як вона, матір двох дітей, у вільний від лекцій час продавала пиріжки на ринку, ховаючись від можливої зустрічі зі студентами під кепкою та сонячними окулярами.
Що вже казати про часи війн та епідемій… Однак у людині завжди лишається щось незрозуміле, що виходить за межі теорій і заданих програм, будь-якої суспільної, біологічної та психологічної зумовленості. Досить згадати нобелівського та абелівського лауреата Джона Форбса Неша-молодшого, який всупереч страшному діагнозу «шизофренія» зумів силою волі зробити значні відкриття в галузі нелінійних диференційних рівнянь, теорії некооперативних ігор та здобути найвище визнання в царині економіки й математики. А це ж був чоловік, що говорив про себе в третій особі, слав божевільні листи колегам. Йому доводилося постійно боротися з нав’язливими видіннями (наприклад, оголошеннями у газетах від прибульців), із параноїдальним страхом переслідування комуністами, що ввижалися йому в усіх людях з червоними краватками. Однак у 1980 році, на подив психіатрів, хвороба почала відступати — заняття математикою поступово зцілювали мозок ученого.
До речі, згадана теорія «гену щастя» ставиться під сумнів самими її авторами, а щодо деяких народів, як виявилося, й зовсім не працює. Наприклад, в естонців показник FAAH дуже високий, але при цьому величезна кількість людей сприймають своє життя як нещасливе.
Примарні спогади й реальне сьогодення
Схожим чином відбувається і з переконаністю, що людина — заручник пережитого досвіду, особливо дитячого. В історії культури можна знайти чимало яскравих прикладів, які спростовують цю думку.
Так, жорстокий і владний батько не відвернув маленького Нікколо Паганіні від музики. Прагматичний торговець, у минулому вантажник, він помітив небувалу обдарованість сина і швидко зрозумів, що з цього можна отримати чималий зиск. До того ж, колись він сам хотів стати музикантом і забажав, аби Нікколо втілив його мрію, тому буквально виснажував сина заняттями музикою: зачиняв без їжі в сараї, змушуючи займатися по 15 годин, бив за недостатню, на його погляд, старанність. Якось хлопчик настільки знесилився, що впав у летаргічний сон. Батьки подумали, що він помер, і збиралися його поховати, але, на щастя, син прокинувся, а батько зрозумів, що перестарався з музичною муштрою, та найняв кваліфікованого педагога.
Суворе виховання не минуло безслідно: протягом усього життя Паганіні мав слабке здоров’я, був кричуще безграмотним як для відомого музиканта (мабуть, батько навіть до школи його не пускав, аби ніщо не відволікало від музики). Та попри весь хворобливий «бекграунд» музика залишилась у житті Нікколо, навіть стала її сенсом.
Аналогічний дитячий досвід муштрування батьком, одержимим ідеєю виростити «другого Моцарта», був і в Людвіга ван Бетховена. Тиранічний п’яниця-музикант змушував сина годинами займатися на фортепіано, супроводжуючи уроки стусанами й ляпасами, забороняв гратися з однолітками та відвідувати школу після закінчення молодших класів.
Проте дослідження психологів і нейрофізіологів доводять, що не тільки минуле впливає на людину, а й теперішнє зумовлює сприйняття пережитого досвіду. Аналіз феномена парамнезії (несправжніх спогадів — наприклад, дослідження Елізабет Ф. Лофтус) якраз підтверджують думку про те, що минуле в чистому вигляді фактично недосяжне для людини — вона щоразу заново програє його в пам’яті, виходячи з поточної ситуації.
Таким чином, ми зовсім не безнадійні заручники свого минулого, як вважав Фрейд. Завжди є вибір, в якому світлі бачити власне життя.
Драми та їхні недолугі форми
«Усі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму», — писав Лев Толстой. На мій погляд, ці слова можна застосувати й до розуміння щастя в різних культурах та історичних епохах. Незважаючи на панівний у наш час культ швидкості та успіху, небачені можливості науки й техніки, ми переживаємо щастя точно так само, як, приміром, жителі середньовічної комуни. Для нас воно теж полягає у відчутті віднайдення свого шляху, своєї справи, своїх людей. А от розуміння та переживання нещастя й невдач, здається, зазнало набагато більших змін.
Нині настала епоха надзвичайно уважного та дбайливого ставлення до власних почуттів. Те, що здавалося незначним століття назад, сьогодні опиняється у фокусі пильної уваги. З одного боку, це важливо для розуміння всієї складності нашого внутрішнього, душевного й духовного життя; з іншого — часом це набуває химерних форм.
Наприклад, досить типовими в блогерському середовищі стали публічні вкрай бурхливі переживання щодо зниження активності підписників (відсутність лайків за значної кількості переглядів). Іноді це доводить авторів — дорослих уже людей — до сліз у прямому ефірі, а то й до вигорання.
Однак така поведінка здалася б немислимою, наприклад, для моєї прабабусі, ровесниці XX століття й очевидиці практично всіх його драматичних подій. Любов Дмитрівна за своє 95-річне життя пізнала революцію та громадянську війну, під час якої було страчено її брата; гоніння на Церкву й віруючих; голод і смерть чотирьох з її шести дітей; Велику Вітчизняну війну та інвалідність коханого чоловіка; окупацію, коли її маленьку дитину, яка «занадто голосно» розплакалася, мою бабусю, мало не застрелив німецький солдат. І ніколи не вважала, що це взагалі можливо — публічно обговорювати пережитий жах, бо це не делікатно по відношенню до оточуючих, і не бажала смакувати свій біль.
Аналогічне небажання говорити про пережите я зустрічала і в її братів-фронтовиків, і в моїх бабусь. Це не добре й не погано. Просто два абсолютно різні ставлення до власних драм та форм їх вираження.
Хочу хотіти жити
Та навіть у цих абсолютно різних світах є щось спільне, що дає сили триматися «на плаву» в будь-яких життєвих «круговертях». Що ж? Воля до життя? Але буває, що людина настільки збентежена своїм нещастям, настільки збита з ніг, що вважає, нібито Бог залишив її та навіть зрадив Своїм мовчанням, і в неї не лишається жодних сил бажати жити. Добре, коли в кризовий момент поруч опиниться той, хто здатен розділити цей біль, адже внутрішня воля до життя багато в чому зумовлюється допомогою ззовні.
Хоча буває, що невміла, нехай і щира, допомога тільки додає палива в топку внутрішньої смути, розпачу й нарікання. Досить згадати біблійну історію з друзями Йова. Популярний американський християнський публіцист Філіп Янсі приводив наочний приклад таких травматичних «добрих намірів». Його подрузі, що своє життя присвятила християнському служінню-місіонерству в хоспісах, поставили страшний діагноз — рак. Жінка помирала. І ось до неї, спотвореної та змученої променевою терапією, операціями та хворобою, почали приходити знайомі. Хтось намагався підбадьорити нестримним оптимізмом; хтось заклика́в поміркувати, за який саме проступок Бог дав їй таке покарання у вигляді хвороби; хтось називав хворобу ознакою особливої обраності та привілеєм. Усе це тільки збентежило нещасну, віра якої на той момент переживала серйозне випробування.
Є ситуації, де істини, що підбадьорюють та спрощують реальність, не приносять полегшення, не дають відповідей.
Існує поняття — «воля до волі». Коли людина морально розчавлена настільки, що не лише не може змінити обставини свого життя, але навіть не має внутрішніх ресурсів без допомоги ззовні виправити ставлення до них. Вона почувається, як герой рядків Віри Полозкової: «Я лиш стомлений робот, дірявий бак, треба бути героєм, а я слабак».
І разом із тим завжди лишається можливість побажати захотіти змінити своє ставлення до власного страждання. «Хотіти жити — це хотіти займати ще точки простору й часу, тобто заповнювати або доповнювати себе тим, чим ми самі не володіємо» [1]. Тобто людина може бути занадто слабкою, щоб бажати жити, але вона має можливість захотіти мати бажання жити, якого в ній поки що немає, але яке вона може в собі плекати.
Сенс пошуку сенсу життя
Віктор Франкл, психолог, який пережив ув’язнення в нацистському концтаборі та втратив там свою сім’ю, звернув увагу на парадокс: у табірній системі вижили не фізично міцні в’язні, не войовничі оптимісти, а люди сильні духом, які зуміли всупереч усьому знайти для себе сенс жити. Саме жага сенсу, а не самоактуалізації дає сили в кризові часи.
Побутує думка, що ця жага виникає лише в ситуації стабільності й задоволення базових фізичних потреб. Мовляв, важко розмірковувати про сенс життя, коли твій шлунок порожній, а тіло змерзло. Однак саме в екстремальних умовах жага сенсу виявляється максимально сильною, що показав досвід концтаборів і воєн. Звідси — заняття в концтаборах математикою, граматикою, літературою, які видаються, на перший погляд, нелогічними. Коли в прагненні до набуття сенсу доводиться, навпаки, забувати себе та знаходити свій сенс у служінні. Так це було в таборі для самого Віктора Франкла, який знайшов себе в прихованій від СС психологічній підтримці нещасних в’язнів.
Важливо зауважити, що штучно вигаданий сенс не дасть сил встояти під життєвими ударами — тільки істинний, справжній. І це ілюзія — що можна віднайти якийсь абстрактний загальний сенс життя для себе раз і назавжди. Він знаходиться для кожної ситуації, яка пропонує свій конкретний виклик. Так, цей пошук не принесе спокою — навпаки, створить внутрішню напругу й рух, який, власне, і є запорукою психічного здоров’я. І він можливий лише за умови, що людина готова взяти на себе відповідальність перед Богом і людьми за власне життя.
Та здобутий істинний сенс буття дасть сили пережити будь-які випробування. Клод Моне написав свої найвідоміші вісім панно з Музею Оранжері завдяки… уяві, бо на одному оці в нього колись видалили кришталик, а на другому була катаракта.
У його друга, П’єра Ренуара, після падіння з велосипеда почався ревматоїдний артрит. Хвороба так вразила суглоби художника, що він не міг навіть тримати пензля, тому прив’язував його до рук, і писав полотна, сидячи в інвалідному кріслі.
Їх сучасник, художник Анрі Матісс, називав найкращим часом свого життя чотирнадцять останніх років, коли він був прикутий до ліжка після операції з видалення ракових пухлин. Саме в той період, не маючи сил писати пензлями, він винайшов свою знамениту аплікативну техніку «живопису ножицями». І саме тоді він зустрів свою любов, Лідію Делекторську. Жінка допомагала йому: фарбувала гуашшю фони листів, а він вирізав зооморфні форми, які потім Лідія з помічниками переміщувала на прибиту до стіни основу, а художник давав указівки стосовно композиції.
Стражденний страждає двічі
Розмова про силу духу потребує обов’язкової згадки про вразливість. Це одне з ключових понять сучасної християнської думки. Чому визнання своєї слабкості є таким важливим, аби «душа збулася»[2]?
Для здорового духовного, душевного життя просто необхідно усвідомити свою вразливість, інакше неможливою буде твереза оцінка себе, власних можливостей, чесний діалог із Богом і людьми. Тому що справжня близькість здійснюється лише в готовності відкрити свою вразливість Іншому.
«Стражданням людина спасається», — побутує в народі думка. Однак пережите страждання не дає жодних гарантій морального очищення та стійкості. Це не «горнило», після якого людина однозначно вийде загартованою, мов сталь, і сильною. Неймовірна трагедія — прожити сповнене поневірянь життя й не вистояти, зламатися, не зберегти у своїй душі світла й довіри до людей та Бога.
Чимало волонтерів скажуть, що інколи буває складно уникнути вигорання якраз через ставлення самих стражденних, яким намагаються допомогти. Пригадую, як моя знайома, неймовірно палка дівчинка-волонтер, готова в будь-який мороз і негоду стояти на вулиці й організовувати різні ярмарки з товарами handmade та акції на підтримку онкохворих дітей і молоді, переживала епізод з одним підопічним, смертельно хворим хлопцем. У молодого талановитого художника лишалося зовсім обмаль часу, щоб зібрати гроші на операцію. Він змучився від постійного життя у лікарняних палатах, його поколені крапельницями й ослаблені руки насилу тримали олівець. Зібрати гроші для хворої дитини важко, а для дорослого й поготів. Проте дівчинка-волонтер билася за цю майже незнайому їй людину, як пташка б’ється за своє пташеня. Усі це знали, а от сам хлопець ігнорував її дзвінки, не передзвонював, коли потрібно було надати відомості з медичних виписок. Дівчинку-волонтера постійно бентежило, що його життя здавалося більш потрібним їй, ніж йому самому.
Найбільш гірке в стражданні — його «післясмак», адже він створює для тих, хто й без того чимало пережив, додаткові виклики й спокуси: прагнення відплати, відчуття «обраності». Стражденний страждає двічі — безпосередньо під час випробування, а потім від внутрішньої смути: чому саме йому випав такий жереб? Потік запитань до Бога, до власної долі нерідко лякає. Однак він набагато більш угодний Богові, ніж апатія. Невипадково в Біблії стільки запитань до Господа в Книзі Йова, в Псалтирі. Завдання людини — уберегтися від духовної ентропії, зберегти внутрішній рух, бажання розмови з Господом, з людьми, зі світом.
«Людське буття у власному значенні цього слова починається <…> лише тоді, коли людина піднімається над будь-якою зумовленістю і робить це за рахунок того, що можна назвати впертістю духу»[3]. Ця «впертість духу» виявляється не в наполегливій гонитві за тим, чого немає, а в спробі через увесь біль і життєві тривоги побачити щось справжнє тут і тепер. Як в епізоді зі спогадів про перебування в концтаборі Віктора Франкла, коли він та інші виснажені працею й голодом в’язні виходили з барака милуватися красою неба під час заходу сонця.
________________________________________
[1] М.Мамардашвілі
[2] М.Цвєтаєва
[3] В.Франкл
