Упродовж усього нашого життя смерть ходить десь поблизу. Особливо гостро це відчувається зараз, під час пандемії. Вірус — скрізь. І ти не знаєш, чи перенесеш його легко, чи опинишся серед тих, для кого він може стати смертельним. Сьогодні живеш своїм звичним життям, а завтра захворів, минуло кілька днів — і немає тебе на цьому світі.
Перспектива згортається до якихось тижнів, місяців, і якщо раніше здавалося, що в тебе в запасі десятки років, тепер розумієш: їх може й не бути. Що ти маєш напевно — це теперішнє.
У перші місяці епідемії я запитувала себе: «Що зараз найголовніше? Що я робитиму, якщо мені лишилося жити рік, кілька місяців, місяць?» І хоча, зважаючи на вік, ризик особисто для мене не є високим, однак постійні повідомлення в новинах про загибель лікарів, відомих людей, а потім і хвороби знайомих змусили замислюватися про смерть дедалі частіше.
Я православна християнка, «очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку». Та сказати, що смерті не боюся, я не можу. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, в мене займається серце. Вдається зазирнути в обличчя цьому страху тільки ненадовго. Так, ніби на краю прірви стою. І відступаю на крок назад: «Ні, не тепер, іще рано!» Хоча вірю — коли прийде час зробити крок, не розіб’юсь, а полечу, підхоплена вітром.
Здається, я навчилася жити з цим страхом і хочу поділитися своїм досвідом.
…Я прокинулась у своєму ліжечку. В сусідньому мирно спить молодший брат. Важко дихати. Мій світ розвалюється на шматки. Ніби ширма з красивим зображенням гори Фудзі й сакури в цвіту розірвалась надвоє, а за нею — апокаліпсис. Гори куряться, кругом дим, запах гару.
Я не хочу! Поверніть мені мій світ!
Проте немає більше мого світу. Такого, в якому люди народжуються і живуть вічно. А вмирають лише ті, кому не пощастило: потрапив в автомобільну аварію чи серйозно захворів…
Виявляється, у смерті ми всі рівні. Й настане день, коли не буде мене. Світ існуватиме, але геть інший, і незнайомим людям у ньому жити. А перед тим помре мама. І я не знаю, як без неї житиму. А коли-небудь сонце згасне, не стане людей. Тільки холодний, безкінечний космос, по якому ширяє мертве каміння, й зірки світять ні для кого.
Мені шість років. Удень ми з мамою переходили дорогу біля нашого будинку, й вона сказала:
— Усі помирають…
— Як? Чому? Навіщо?
— Щоб черги не були довгими. Інакше уявляєш, як у черзі було б довго стояти?
Я мовчки обмірковувала. То ось воно як! Проте яке мені діло до черг? І чому я мушу вмерти, щоби хтось міг швидше купити шматок ковбаси?
Уночі я в сльозах покликала батьків:
— Ну ось, мені скоро виповниться сім років, потім більше, потім я виросту, стану дорослою…
— І що?
— А потім…
— Що?
— Помру! А я не хочу помирати!
Мені пояснили, що вмирати зовсім не обов’язково. Тобто, не факт, що після смерті не буде взагалі нічого. Ось в Індії, наприклад, вірять у переселення душ.
Однак я не хочу жити в іншому тілі! А як же мої мама, тато, бабуся? Я що, житиму в Індії? Не пам’ятатиму своїх рідних? Та це ж буду вже не я! Який смисл у цьому новому житті?
Я гірко плачу, мене втішають. За деякий час заспокоююся. Що допомогло мені тоді справитися зі страхом? Напевно, розуміння того, що мої батьки якось із цим живуть, отже, я теж зможу.
***
Бабуся говорить батькам, що нас із братом потрібно похрестити.
— А що значить «похрестити»?
— Батюшка в церкві тебе святою водою покропить, дадуть хрестик.
Я хочу хрестик! Але батьки не поспішають з таїнством.
Пізніше ми стали відвідувати недільні зібрання Армії спасіння. Мабуть, саме там я вперше почула про Бога, про Христа, Який любить мене, про Воскресіння. Там навчили по-дитячому молитися, своїми словами.
Потім мої батьки прийняли Хрещення в Православній Церкві. І запропонували охреститися нам із братом. Я погодилась із задоволенням, уже свідомо, не за хрестик. Мені хотілося стати частиною Церкви Христової.
Ну, тепер уже точно не має бути страшно, адже я вірю, що є Воскресіння і Царство Небесне. Але що таке Воскресіння? Як це буде? І чи потраплю я до Царства? Чи я гідна цього? Принаймні маю на це надію.
Проте ночами мене іноді накривав екзистенційний жах. Що ж там, після смерті? Вічне життя? Але що таке вічність — я не розумію. Точніше, розумію, проте усвідомити не можу. Від цього страшно.
А що як Бог — це казка? Як Дід Мороз.
Лежу й повторюю про себе «Отче наш». Господи, не дай цим думкам заволодіти мною!
Ні, я обираю вірити, хай там що! Бог — не Дід Мороз, не добрий дідусь на хмаринці, не привид. Бога мені ніколи до кінця не зрозуміти, не пояснити, та однак Він реальний. Мої думки про Нього, те, як відгукується моя душа на Євангеліє, моя готовність слідувати за Христом — тому докази. У цьому сенсі мені близька думка, сформульована Віктором Франклом: «Amo Deum ergo Deus est» — «Я люблю Бога, отже, Бог є».
Виявляється, страх смерті — справа самотня. Мені не було з ким про нього поговорити, хоча це так мене тривожило. Батьків не хотіла засмучувати тим, що досі боюся. З молодшим братом ми обговорювали всі переживання, біди й образи, однак про смерть я намагалася у розмовах із ним не згадувати, щоб не налякати. Зараз думаю, що даремно. А раптом він теж боявся і не наважувався зі мною поділитися?
Тому й пишу зараз ці рядки: щоб не мовчати. Упевнена, говорити про це — важливо.
***
У певний момент прийшло усвідомлення, яке на довгий час стало для мене доказом вічності життя. Я розмірковувала так. Чому я живу саме зараз? Люди існували тисячі років до мене й напевно існуватимуть ще сотні років після. Чому ж я, моя свідомість, тіло й душа існують саме в теперішньому? Чому я не жила раніше і вже не померла? Чому не вийшло так, що я ще не народилась? Яка була ймовірність, що історично-астрономічний час і моє індивідуальне життя перетнуться саме зараз?
Мені пощастило не зустрічатися зі смертю рідних до вісімнадцяти років, коли померла бабуся. Вона виростила мене й була важливою частиною мого життя. Гострий біль утрати поступово стихав. Я горювала за нею близько року. А тепер згадую її скоріше з усмішкою, ніж із болем.
Коли близькі йдуть від нас, ти по-справжньому усвідомлюєш те, що й так розумів: ніхто не вічний. Життя відбиратиме в тебе по шматочку. І ти сам стаєш на сходинку ближче до його завершення: тепер старшими за тебе є лише твої батьки.
Народження дитини подібне до землетрусу. Стихійне лихо, що знову зіштовхує з ідеєю небуття. Іще декілька місяців тому не було цієї людини, і от вона тут. Звідки вона прийшла? Тремтиш і, знов-таки, відчуваєш, як стаєш на сходинку вище на сходах поколінь. Тепер тобі є за кого відповідати.
Пізніше, коли починаєш вживатися в роль матері, страх відступає, адже є той, чиє життя для тебе важливіше за власне. І боїшся вже не своєї смерті, а того, що трапиться з дитиною, якщо тебе не стане.
Та що більше я поринала в материнство, то виразніше звучав голос усередині: «І це все?» Варити каші й супчики, лікувати, водити на майданчик, читати книжки. Втішати, перев’язувати ранки, витирати сльози та слухати сміх. А де в цьому я? Невже це все, що відтепер наповнюватиме моє життя?
У мами маленької дитини кожен день схожий на попередній. Багато невдячних трудів, рутини. Мало сну й відпочинку. І при цьому багато задоволення, якщо навчитися бачити його в череді днів. Навчитися не поспішати, а бути поруч зі своїм малюком. Супроводжувати його. Спостерігати за ним. Бути йому другом і захисником. Не заважати розкриватися його найкращим рисам. Дозволити йому бути поруч із тобою потрібним, важливим, бажаним.
Дні мого життя — капітал, подарований мені Творцем. На що я його витрачу? В перші роки материнства я була впевнена, що діти — найкращий вклад. Однак вони ростуть, у них з’являються свої справи. Їм уже не потрібна мама 24/7.
Мені захотілося відкривати в собі інші сторони. Крім того, що я дружина і матір, я — дитячий психолог, я допомагаю людям, я пишу.
Якщо вдається змінити на краще життя бодай однієї дитини, це вже дуже багато. Ні, скоріше так: мої клієнти — діти, підлітки, батьки — самі змінюють власне життя. Я лише допомагаю їм у потрібний момент зорієнтуватися в тому, що відбувається. Бути частинкою цього процесу — для мене велика радість. Коли бачу, як у сім’ях щось змінюється. Коли в дитини виходить подолати власні страхи, вона починає краще розуміти себе, стає щасливішою. Коли батьки та діти знаходять спільну мову. Коли вдається написати корисну статтю, яка допоможе багатьом. Саме в ці моменти я відчуваю, що живу.
***
Я помітила, що страх смерті починає тривожити більше тоді, коли не живу повним життям. Коли відкладаю те, що мені хочеться робити, що є для мене важливим. Коли економлю свій капітал. І тоді запитую себе: а що я хочу встигнути за своє життя? Що мені важливо встигнути? Без чого моя доля буде неповною? Подорожувати? Працювати? Народити ще дитину? Написати книгу?
А що, як усе закінчиться завтра? Що я можу зробити сьогодні, аби моє життя було осмисленим, наповненим?
Бути уважною до рідних. Робити кожну справу усвідомлено, бути включеною. Відкрити очі на світ. Подивитися на небо так, ніби бачу його вперше. Приготувати чоловікові й дітям сніданок, вклавши в нього всю свою любов. Поговорити зі своїми рідними, ніби є тільки я і вони, а решта справ зачекає. Навіть якщо це лише п’ять хвилин. Приділити час випадковому перехожому, що звернувся із запитанням на вулиці.
Я мало знаю про смерть. Вона ходить десь поруч, поки що не наближаючись надто близько. Я не впадала в кому, не бачила «світла в кінці тунелю». Не знаю, що там, по той бік. Імовірно, мені й не потрібно цього знати.
У теперішньому смерті немає. І коли я свідомо присутня «тут і зараз» всіма своїми почуттями, відчуттями, емоціями, коли сприймаю світ навколо себе і себе в ньому, коли щедро роздаю свій капітал, використовуючи максимум своїх здібностей, — саме тоді почуваюся живою.
Смерть надає значення моєму життю. Я розумію, що не зможу переписати теперішнє. Напевно, для цього і потрібен час: він минає.
І щоб бути живою, мені необхідно відкритися перед Богом: «Ось я!» Це не чернетка: все, що відбувається зараз, лишиться у вічності.
Що, як час — категорія тимчасова? І вічність — це не багато часу, а його відсутність. Вона міститься в кожній миті. Я можу потрапити туди щодня — на літургії. Або в мовчазній молитві в затишку власної кімнати. Чи коли дивлюся на красу природи. Чи коли спостерігаю за своїми прекрасними дітьми, яких, вірю, подарував мені Господь.
І ось стою я на краю цієї прірви — прірви усвідомлення невідворотності смерті. Господь сказав: Не бійся, тільки віруй (Мк. 5, 36). Може, й не потрібно дивитися вниз, намагаючись побачити, що там? А краще дивитися далі, вперед — у вічність? Може, тоді я побачу, що прірва — це лише круча над океаном. І там, попереду, нескінченна гладь води та сходить сонце.
