366 разів ми можемо знайти на сторінках Біблії заклик «Не бійся». Із них 126 — від імені Бога.
«Отож наказую тобі: будь мужнім і хоробрим; не лякайся й не падай духом, бо Господь, Бог твій, з тобою, куди б ти не подався» (Ісус Навин, 1, 9). Таким чином щодня Господь дарує нам Свою допомогу й підтримку. Хоча, якщо не вдаватися до нумерології та богословських суперечок, відчути це навіть одного разу — і буде достатньо. Треба тільки дозволити собі спробувати довіритися Йому.
Історія хвороби
«Добрий день, батюшко! Давайте знайомитися. Я — атеїстка. І ваша лікарка. Ви не проти?» — усміхаючись, запитала Ольга Віталіївна пацієнта, який щойно поступив до відділення СНІДу та вірусних гепатитів.
Господу видней
Батюшка — з жовтуватим відтінком шкіри й загіпсованою правою ногою — був вочевидь не проти. Уже другий місяць його непосидюча натура знемагала від того, що доводилося протирати «білосніжні» простирадла різних медзакладів. А тут, озирнувшись довкола, отець Миколай з першої хвилини зрозумів, що потрапив до правильної палати — як‑то кажуть, до «своїх»: на обличчях її насельників угадувався характерний відбиток тих самих «місць, не настільки далеких», де ось уже понад десять років він служив тюремним священиком.
Якби ж то батюшка знав, чим закінчиться невинна гра у волейбол з дітьми того нещасливого ранку, то, мабуть, прикинувся б сплячим. Як наслідок — складний перелам гомілковостопного суглобу. Аби його «зростити», хірургу-ортопеду знадобилися залізні пластини, шурупи й… двоє студентів медінституту.
Засинаючи під загальним наркозом, пацієнт і не здогадувався, що стане «наочним посібником» для інтернів-початківців. Їм було довірено зробити глибокий надріз трохи вище щиколотки, звісно, не зачепивши при цьому жодної судини. Щоправда, одну вони все‑таки випадково перерізали, і хворий утратив багато крові, яку довелося «доливати». Як виявилося, разом із нею занесли й вірус…
«Лікарська недбалість» — так офіційно звучала назва причини, через яку через місяць після операції отець Миколай перекочував з Інституту ортопедії до Інституту інфекційних хвороб. І гепатит С як «бонус» додався до інших випробувань, що спіткали батюшку та його родину.
Дах
Допоки лікарі скликали консиліум і вирішували, коли будуть вилучати «залізо» з ураженого вірусом організму, думки його господаря кружляли десь далеко, а на душі було сумно. З радіоприймача лунали слова старої, забутої пісні:
И если вдруг тебе взгрустнётся,
То грусть не значит ничего,
Когда ты знаешь, что под солнцем
Есть крыша дома твоего, есть крыша дома твоегоооо…
Дах. Саме він не давав спокою нещасному хворому. Батюшка розібрав його ясного червневого ранку, розраховуючи за кілька тижнів побудувати другий поверх і знову «надягти» на будинок. Не пропадати ж подарованій цеглі та дошкам, тим більше що дружина й діти з нетерпінням чекали на розширення житлової площі.
Проте недарма кажуть: «Чоловік мислить, а Бог рядить». М’яч, подача, стрибок… «Прийшов то тями — гіпс» — класична схема появи у відділенні травматології.
«Це йому за гріхи!» — вирішила небайдужа партія від парафіян, яка ніколи не випускала з уваги векторну криву духовного життя настоятеля. «Та його просто зурочили!» — вторували сусіди. «Цього просто не може бути!» — думала матушка, ще дужче притискаючи до себе тримісячну доньку.
Тим часом старші діти жили так, наче й не сталося нічого, ще й веселилися, намагаючись розбити на тріски чужу квартиру. Сім’ю бідолашного священика прихистила вдова, яка після смерті чоловіка дуже повільно й важко поверталася до життя. Звучання людських голосів, переповнений холодильник, гора дитячого взуття в передпокої здавалися їй камінцями того горезвісного ґрунту, чию твердь вона давно не відчувала під ногами.
Тепер центральна кімната її квартири була більше схожа на одне суцільне ложе, складене з маленьких матраців, перевезених із недобудованого будинку. До речі, великий батьківський матрац врятувати не вдалося — літні грози щедро напоїли його водою.
Коли житло стоїть пусткою без даху, небо залишається в ньому за господаря.
Будинок, якого збудував друг
«Гепатит С набагато підступніший за своїх побратимів через генетичну мінливість і здатність до мутацій. Він може не виявляти себе протягом багатьох років і протікати майже безсимптомно. Як наслідок запізнілого діагностування — цироз та рак печінки. Вам пощастило!» — привітала Ольга Віталіївна батюшку з ранніми та яскраво вираженими сигналами його організму.
У любви есть только начало
«Завтра я покажу ваші маркери й печінкові проби моїй групі інтернів як зразок гострої форми захворювання. Водночас і вас познайомлю з інтернами: вони будуть вашими частими гостями найближчі кілька місяців». З усього ланцюга наукових термінів тільки слово «інтерни» трохи насторожило потерпілого, але перспектива дружби — замість жадоби помсти — тішила його християнську душу.
І поки колеги, друзі й близькі збирали по всьому світі 40 000 доларів батюшці на лікування, він тільки й мав клопіт, що лежати, допомагати вирішувати кросворди сусідам по палаті й сушити голову, як завершити зведення будинку.
У відчаї він вирішив попросити допомоги в найкращого друга, який ніколи його не підводив. Так прямо йому й сказав: «Святителю Миколаю, потрібна твоя підтримка. Дуже. Виручай!»
Найкращий друг передзвонив наступного дня й відрекомендувався не святителем, щоправда, а значно скромніше: «Турбує священник Миколай, пам’ятаєш?» Ще б пак, як же тезку не пам’ятати! Кілька років тому той зненацька з’явився в житті молодого семінариста Колі й прямо в маршрутці пообіцяв, що скоро познайомить його з майбутньою дружиною. «Можеш навіть не напружуватися: за вас двох на Небесах уже все вирішено!» — попередив він. Чим закінчилася та розмова, вірусний хворий не міг не пам’ятати — наступним весіллям і майже щорічними хрестинами власних спадкоємців і спадкоємиць.
А тепер священник Миколай запропонував, окрім чергової порції свого щедрого серця, вміст свого гаманця. Не відкладаючи надовго, він узяв та й приїхав на будмайданчик — причому не сам, а з бригадою робітників на мікроавтобусі, навантаженому цементом, фарбою та іншими незліченними скарбами.
Як з’ясувалося пізніше, гаманець самого священника був порожній, але його пустили по колу найкращих друзів, і «сталося чудо: друг врятував життя друга!».
Орган на «П», вісім літер
— Батю, чуєш? Слово з восьми літер, орган людини, починається на «п»? — героїнщик Семен з першого дня госпіталізації ппошановував батюшку як інтелектуала й мислителя.
— Арсенію, згадай вашу нещодавню розмову з Анатолієм. Орган, заради якого ви хотіли вбити людину на Хрещатику, аби пересадити його собі, — отець Миколай, який за роки свого служіння в колонії суворого режиму став «бувальцем», продовжував незворушно пити кефір. — Лиш поміркуй сам, навіщо тобі нова печінка, якщо до двадцяти років ти свою занапастив? Невже чужу берегтимеш?
Запитання священника збили Сеню з пантелику. Гепатит С, цей «лагідний убивця», постукався непроханим гостем у його життя, аби прописатися в ньому назавжди. Але про нову печінку мріяв не лише він, а майже всі, хто проводив у цих стінах більшу половину календарного року. У стінах, де туга за втраченим здоров’ям забарвлювала світ за вікном у безнадійно-сірий колір.
Єдиною людиною на поверсі, яка не ставила запитань «за що» і «чому», був отець Миколай. Цілими днями він лежав, утупившись у книжку, й читав оповідання Шмельова, часом схвально хитаючи головою, погоджуючись з головним героєм: «Нічого не страшно, усе зрозуміло, усе чудово, усе передбачено, усе — ведеться… і все — як треба».
Про те, що хвороба його «не на смерть… а на Божу славу», він, знову‑таки, не здогадувався.
Святитель власною персоною
«Чимало доброго можна зробити, якщо в тебе гарний настрій», — довів своїм ремеслом видатний Юрій Нікулін. В отця Геннадія гарний настрій був завжди.
Того вечора, проїжджаючи центром міста, він подумки поєднав дві речі: на задньому сидінні його автомобіля лежить святиня, а поблизу в лікарняних казематах знемагає друг. Не замислюючись, отець Геннадій вирішив «прикласти» друга до святині, відслужити акафіст, і в підсумку — вірив він — усім буде щастя.
Вечность уже началась
«Де не посій, там і вродить» — так прозвали отця Геннадія брати по вірі. Воістину, йому постійно «горить» кудись їхати, йти хресною ходою, будувати храм, рятувати тих, хто тоне. Буквально — Людина-знак-оклику, чиї вуста невтомно співають Пасху.
Коли всміхнене його лице з’явилось у дверях, отець Миколай примружився, наче від сонця. «Досить лежати! Зараз молитися будемо, зцілювати тебе, неробо», — урочисто проголосив отець Геннадій і розгорнув на столі паперовий згорток.
«Дивися, кого я тобі привіз! — простягнув він невеличку ікону для вшанування. — Святитель Нектарій власною персоною, з часточкою мощей».
Схвильованість отця Геннадія мала заразливу здатність передаватися навіть найостаннішим скептикам, цинікам та маловірам. Що вже казати про безнадійно хворого священника. Погляд Егінського чудотворця зустрівся з блідо-апельсиновими очима отця Миколая. «Я поруч, нічого не бійся», — немов казав хворому той, хто знав про бездонну прірву відчаю не з чуток.
Цей «страх без надії» був знайомий святителю Нектарію з дитинства. Хлопчиком через жахливу скруту він улаштувався на роботу, але не мав черевиків, аби дійти до фабрики. Розуміючи, що допомоги чекати немає від кого, Нектарій пише листа Тому, Кого так любить: «Христе мій, у мене немає фартуха, немає взуття. Прошу Тебе послати їх мені, Ти знаєш, як я люблю Тебе». А на конверті виводить дитячим почерком: «Господу Ісусу Христу на небеса» й просить сусіда віднести листа на пошту.
Той, прочитавши незвичну адресу, розпечатує конверт і… відправляє хлопчику гроші від імені Бога. Відтоді ноги, взуті Христом, ішли вслід за Ним до останньої миті земного життя. У старості, будучи єпископом і майбутнім святим, умираючи в палаті для бідних, знемагаючи від страшного болю, він був щасливий, бо сподівався на Зустріч.
«Радуйся, Нектарію, Архієрею Божий», — неголосно й співучо читали два священники, намагаючись опівночі не розбудити все відділення. «Радуйся, всесвітня надіє!» — удаючи сплячих, дослухалися до незнайомих слів Сеня і Толян. «Радуйся, даром чудес збагачений», — від душі молився отець Миколай, ставлячи загіпсовану ногу на табурет. «Радуйся, той, що опікується про вас перед Богом!» — просив і вірив отець Геннадій…
За тиждень до палати не ввійшла, а влетіла Ольга Віталіївна. «Терміново перездайте маркери! У лабораторії, мабуть, переплутали ваші аналізи», — розгублено сказала вона.
Проте ні за тиждень, ані за рік, ані в наступні кілька років як не силкувалися лікарі підстерегти ознаки присутності небезпечного вірусу в крові, вони раз у раз залишалися ні з чим. Отець Миколай тільки сміявся і розводив руками, а ще дарував молодим лаборанткам шоколадки.
«Як добре з Тобою, Господи!» — думав він щоразу, повертаючись рано-вранці з лікарні після чергового контрольного візиту. Не шкутильгаючи ішов він до будинку, де все було на своєму місці: і дах, і сім’я, і навіть нові шпалери.
Замість епілогу
Минув час. Течія ріки життя зі свіжими силами спрямувалася до звичних берегів.
У нових квадратних метрах отець Миколай з дружиною народили ще одного хлопчика й дівчинку. Удова, яка на півроку дала притулок їхній родині, вийшла заміж за порядну людину.
«Чарівну» ікону отець Геннадій подарував зціленому побратиму. Тепер образ висить у храмі праворуч від вівтаря, і з Егінським чудотворцем може поговорити кожний. До речі, вдячна паства вже встигла прикрасити ікону ланцюжками, сережками та іншою біжутерією, хоча раніше отець Миколай без прихильності ставився до такої народної творчості.
Але головна «неждана радість» чекала на батюшку попереду. На вечірньому богослужінні напередодні Собору Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безтілесних поріг храму з дощової листопадової негоди переступила Ольга Віталіївна. Лікарка, яка при першому знайомстві відрекомендувалася атеїсткою, зніяковіло м’яла в руках промоклий аркуш паперу, де розгонистим лікарським почерком було розписане все її життя.
Перед сповіддю, накривши голову схвильованої грішниці єпитрахиллю, отець Миколай розповів їй анекдот про Михайла Опанасовича Булгакова, який також був лікарем, але став письменником тільки завдяки розбірливому почерку.
Ольга Віталіївна всміхнулася, і стало зовсім не страшно. А потім… Потім почалося її нове життя, де «все ясно, все чудово, все передбачено… і все — як треба».
