Ця новина підняла тоді на молитву людей з усього світу. Від Києва до Єрусалима, від Греції, Афона й до Канади рвалося в небо «Господи, помилуй!».
Дві маленькі дівчинки, доньки молодого священника, загинули в пожежі напередодні Різдва, а його будинок згорів ущент.
«Славте Христа! — такими словами відгукнулося на лихо серце отця Василія. — Не можу стримувати батьківської сльози за дітьми своїми, але знаю, що вони під покровом Божої Матері колядують для новонародженого Богонемовляти на небесах. Саме усвідомлення цього лікує величезну рану на моєму серці, обертаючи скорботу на радість…» Через день після трагедії батюшка опублікував у себе на сайті ці рядки, які стали для всіх нас свідченням справжньої перемоги життя над смертю.
Де знайшов сили витримати таку втрату, як пояснює для себе те, що сталося, і з яким почуттям живе далі, отець Василій Романюк розповідає читачам «Отрока», відкриваючи тему номера «Пережити немислиме й зберігти віру» (№2/2017).
***
З офіційного повідомлення: «4 січня 2014 року о 15:02 на телефон служби «101» надійшов дзвінок про пожежу в селі Шпанів Рівненського району. На момент прибуття рятувальників дерев’яний житловий будинок був повністю охоплений вогнем. О 15:40 пожежу вдалося локалізувати, а потім ліквідувати. В одній із кімнат виявлено двох загиблих дітей господаря будинку: дівчатка 2006 й 2009 років народження. Ще двоє дітей змогли врятуватися…»
Дві дівчинки — дві зірочки на небі
Я дуже добре пам’ятаю той день… Ми з матушкою буквально на півгодини вискочили з дому — поїхали за тортиком.
Річ у тому, що наші дітки постять з нами. Упродовж тижня рослинну олію ми не споживаємо, лише на вихідні; якщо рибка, то на Благовіщення, на вербну Неділю, а в Лазареву суботу — ікра. І так суворо в нас проходять усі пости. А коли тримаєш піст, під кінець чекаєш свята не лише душею, але й тілом. Той, хто не постив, цього не зрозуміє.
Шлях до Зустрічі
Так і тут. Різдвяний піст закінчувався, і ми потроху готувалися до свята: купували ковбаску, матушка м’ясних смаколиків запекла. Замовили й тортик. Жінка, яка нам його пекла, зателефонувала й попросила забрати, бо пізніше в неї не виходило. Ми дітей одних практично ніколи не залишали, а тут вирішили якнайшвидше з’їздити, поки за дівчатками наша старша, Улянка, догляне.
Щойно виїхали, до стоянки дісталися — вона телефонує, каже, що з пічки вистрелив вогонь. Але я перевіряв перед від’їздом: там уже все вигоріло, залишився лише попіл та одне дубове поліно, яке спеціально подалі вглиб засунув.
Поки ми летіли додому, відчуття було таке, наче життя зупинилося, а час завмер. Мчали на такій швидкості, що й не знаю, як не розбилися: я проминав перехрестя на червоне світло, на зустрічну виїжджав, і все одно здавалося, що їду повільно. Як раптом побачили перед собою величезний чорний стовп диму.
Ми з матушкою плакали, молилися, сподівалися, що старша дівчинка всіх вивела. Приїхали — Улянка в сльозах: «У будинку Софійка та Веронічка…»
Старша, якій на той момент було дванадцять років, вивела молодшу, дворічну Устинку. Каже, що інші дві наші донечки теж спочатку йшли за нею, але потім злякалися й побігли до іншої кімнати ховатися в шафі. А як тільки вона вискочила, вогонь став стіною і вже нікого туди не впустив.
Я просив пожежників облити мене водою, аби я міг увійти, але не вийшло. Вибили вікно — там, де донечки могли сховатися, але полум’я було таке потужне, що не давало жодної можливості потрапити всередину.
З пожежниками, до речі, теж відбувалися «дива́». Добиралися вони дуже довго. Усі крани закриті — а вода дорогою витекла. Поїхали по воду до ставка — машина застрягла на сухому мерзлому ґрунті…
А в нас із матушкою вже й плакати сліз не було. Ходили довкола й молилися, просили й вірили, що Господь дивовижним чином збереже наших дітей, залишить їх живими.
Але будинок і далі палав, тож стало зрозуміло, що зробити вже нічого не можна.
Любить мене Господь
Тоді я став просити: «Господи, дай МЕНІ перетерпіти за моїх дітей — аби вони болю не знали, аби замість них я все відчував…» Лікарі пропонували зробити мені укол із заспокійливим, але я не погодився — хотів бути притомним, аби повністю звідати на собі все те, що й мої діти.
І, знаєте, мене то кидало в жар, то морозило. Тіло горіло вогнем: доки шукав бодай ковток води напитися, у цей час уже по шкірі такий мороз ішов, що тепер би тільки чаю просити, щоб зігрітися.
Увесь цей довгий час, поки горів будинок, у мене було відчуття, наче я сам там у вогні.
Я вірив й аніскільки не сумнівався, що Господь і Матір Божа приймуть моїх дітей. Що свята великомучениця Варвара, свята Анастасія Узорішительниця покривають донечок своїми молитвами й допомагають їм терпіти. Надію на це я відчував непохитно.
Але коли пожежники опустили руки й сказали, що не можуть нічого зробити — вогонь такої сили, що розтоплений метал тече наче вода і потрібно чекати, аби догоріло, тоді підступили страх і відчай.
Наш будинок був поруч із храмом, де я служу, в ім’я великомучениці Варвари. Я повернувся і повільно пішов на територію церкви. Пройшовши метрів зо тридцять, зупинився. За спиною — пожежа, ліворуч — наш храм, праворуч — стадіон, дорога… Підняв голову, дивлюся в небо й раптом відчуваю, як іззовні огортає мене ненависть. Не всередині це відчуття було, а саме немов з усіх боків підступило — нелюдська така ненависть, серед людей такої не буває.
І начебто старий друг підходить зліва й лагідно так говорить: «Ну, що тепер робитимеш?» Я мовчу, дивлюся в небо. І далі така думка: «У тебе було чотири доньки, а тепер двох немає. Були дві такі гарненькі дівчатка з блакитними, як небо, очима. І ось вони померли. Що ти робитимеш?»
Розгубився я, а ця ненависть далі до мене звертається: «Дві дівчинки чудові, мов зіроньки на небі. Їх більше немає. Адже що після смерті? — Нічого, пітьма…» Відчуваю, як мене долає страх, але не розумію, що робити, мовчу й лише чую: «Серце твоє вже наполовину мертве. Але в тебе ще дві доньки залишилися, отже друга половина серця в тебе ще жива. То що ти робитимеш? Далі будеш Бога любити й людям служити?»
Після цих слів я зрозумів, що відбувається: ворог спокушає мене.
Усіма думками тоді поринув я в небо й став уголос просити: «Господи, не полиш моїх діточок!» Адже біси не мають влади над чистими душами, і ми віримо, що коли помирає хрещене дитя, Господь забирає його просто в рай. Так і моїх дітей диявол забрати був не в змозі, але я зрозумів, що він може їх налякати. Почав молитися Господу, аби Він захистив моїх діточок, не дав ворогові заподіяти їм жодного лиха.
Люди дивляться, що я вголос сам до себе говорю, подумали, певно, що батюшка від горя збожеволів…
А я відчуваю, що негідний просити Господа, бо надто грішний, і тоді починаю молитися до Божої Матері: «Пресвята Богородице, ми Тебе дуже любимо, завжди Тобі молимося, і діти мої Тебе люблять, ніколи Тебе в проханні і в славослов’ї не залишають, не залиш і Ти їх!»
Розумію, що негідний і Матір Божу просити, починаю закликати всіх святих угодників: «Бережіть моїх діточок, аби ворог не зміг заподіяти їм жодного лиха, захистіть своєю молитвою!» І знаю, відчуваю, що й святих угодників не смію я просити, тоді звертаюсь до померлих: «Небіжчики мої, кого я ховав, відспівував — більше трьохсот вас я провів у життя вічне, за всіх молюся під час кожної Літургії. Не залиште й ви мене, не залиште й діток моїх!»
Певно, ворог намагався посіяти в моїй свідомості думку, що після смерті нічого немає — темрява, порожнеча. Спокушав, аби я почав ремствувати, дорікати. Проте Господь напоумив, я спробував молитися — і ця хмара ненависті довкола мене луснула, наче бульбашка.
Але ж так само й матушку мою, і старшу доньку диявол міг спокушати — тому я зразу до них побіг. Вони вдвох сиділи на лавочці, плакали. Підійшов, обійняв їх і сказав: «Дівчатка, тільки не ремствуйте. Хай би як ворог не спокушав, просіть у Господа прощення за наші гріхи, моліться, аби Він зберіг душі Софійки та Веронічки. Славте Господа!»
З того моменту вогонь втратив силу й почав ущухати. Якраз підвезли воду, і рятувальники змогли погасити. Потім ми почали розбирати згарище.
«Радості вашої ніхто не відніме від вас»
Наші з матушкою біль і страждання були такими, що словами не передати. Але ми сприйняли все з вірою, не нарікали, тільки молилися.
На ранок я мав служити Літургію. Це була неділя, 5 січня. Почав готуватися, молився фактично всю ніч. Уранці прийшов — людей повний храм. Став до Престолу, служилося дуже важко, плакав усю службу. Приїхали співбрати-священники, усі нас дуже підтримували. Мій друг, отець Петро, віддав мені свій підрясник і хрест — адже в мене абсолютно все згоріло.
Після служби забрали дівчаток з моргу, купили домовинки, привезли до храму. Відправили панахиду й почали читати Псалтир.
Цілий день мої діти були в храмі. Людей приходило дуже багато: практично вся братія приїхала підтримати, місцеві наші, всі конфесії. Я тільки просив, аби не несли штучних квітів: «Господь живий, і дітки мої в Господа живі». І люди приносили тільки живі квіти.
Уночі один священник, мій товариш, каже: «Приляж, може, заснеш». Я приліг на підлогу просто у вівтарі, але заснути не зміг, підвівся і пішов далі служити літії поміж кафізмами.
Нам із матушкою потрібно було готуватися до причастя, але ні в неї, ні в мене сил молитися вже не було: очі дивилися, але нічого не бачили. Тоді я вийшов на солею і став на коліна навпроти ікони Божої Матері в іконостасі. Дивлюся перед собою, бачу Царські ворота. І раптом виникає перед очима страшна темрява. Така, мабуть, буває людині за гріхи — на землі ніщо не може так налякати, як цей морок. І от тільки почав мене долати страх, аж раптом відчуваю, що від темряви віддаляюся, піднімаюся подумки вгору. Лячно не було, навпаки, відчуття таке, наче хтось рідний поруч. Напевно, ангел-охоронець мій.
Бачу небо, сонечко червоне, а над усім цим — заквітчана арка. Удалині вогник мерехтить і раптом починає наближатися до мене, росте, стає наче полум’я свічки. Подивився я: «Та це ж Мати Божа!» У вогненному сяйві, як на іконі Почаївській Її зображують, стоїть прекрасна Пресвята Богородиця і за ручки моїх дівчаток тримає: правою рукою — Софійку, лівою — Веронічку. Вони мені обидві заусміхались і біля Матері Божої наче підскакують, такі радісні, такі прегарні! Дивлюся на них — і так мені легко, так хороше стало…
А вони повернулися до мене спиною і пішли назад до заквітчаної арки. Матір Божа знову стала наче вогник, а із самої арочки полилося таке яскраве світло, що осяяло все навкруги.
Вірю, що це Господь сподобив, аби мої дівчатка попрощалися зі мною, і показав, що ворог не мав сили над моїми дітьми, не налякав їх, тому що Сама Мати Божа їх провела, а Господь прийняв до Своєї Небесної Оселі.
Після цього відчув я такий приплив енергії, що мої сили повністю відновилися. Увійшов до вівтаря, поцілував Престол, почав молитися, славословити Бога. Коли вийшов, перехрестився і розповів про все те, що побачив. І не я один прийняв цю благодать: і матушка моя відчула небесну радість.
Ми вдвох стали біля дітей, помолилися, всі канони до Причастя прочитали на одному подиху. А потому я зайшов до вівтаря і написав те саме різдвяне послання нашій рівненській молоді. Думки самі собою прийшли в голову, це не мої слова були — Господь дав. Про те, що плоть моїх дітей зараз іде в землю, бо ж від землі була взята, а дух до Новонародженого вирушає, і вони співатимуть Господу вже на Небесах. Адже ми з ними до Різдва нові колядки вивчили — цілу програму!
Коли священники, мої співбрати, їхали на похорон, не знали, як нас і втішати. Але в мене така радість була на душі, що я сам усіх розраджував. Хоча під час поховання не міг стримати сліз, плакав дуже, але радість від того, що діти з Господом, ні на мить не полишала.
Так сталося, що в моїх дітей дві могилки. Поховали їх на кладовищі за селом. А потім… У будинку, де їх знайшли, залишився попіл обгорілих ручок, ніжок. Я зрозумів, що недобре це так залишити. Тому ми все зібрали й поховали на території нашого храму.
Я завжди хотів на горбочку біля церкви пам’ятник який-небудь поставити — на честь Божої Матері або Господнього свята. Але вийшло так, що тут тепер мої донечки в землі, а над ними — пам’ятник.
* * *
2014 р.
Ми дуже любили життя, всією родиною постійно виїжджали до лісу погуляти, шашлик запекти м’ясний або рибний, погратися, побігати з дітьми, по траві покататися. Зараз наша сім’я розділилася, але завдання тих, хто залишився, — прийти до Господа, прожити так, щоб мати вінець — Царство Боже.
Пам’ятаю, був момент, я молився біля Престолу: «Господи, не залиш мене тут, забери мене до моїх дівчаток! Я їх захищатиму, зі мною їм не буде страшно». Раптом серце моє загорілося, часто забилося — і чую відповідь: «Ті двоє в Господа в раю, і всі святі з ними. А цих ти на кого полишиш?»
І я зрозумів, що це воля Божа, і прийняв усе як є.
