Кожен календарний рік Церква завершує тривалим і досить суворим Різдвяним постом. Саме на ці 39 днів припадають новорічні свята, канікули, вихідні, походи в гості, і вже багато років це стає приводом для дискусій.
Кажуть, «необов’язково дотримуватися всіх постів, достатньо Великого», «краще не їсти ближніх», «взимку не можна себе виснажувати». І ти, одного разу вирішивши постувати, щороку постаєш перед необхідністю підтверджувати свою рішучість знову й знову.
Тим, хто любить Різдвяний піст, і тим, хто лише готується відчути його смак, присвячуємо цей матеріал.
Цей текст також є російською мовою.
Чим більше все занурюється в пітьму, тим сильніша в мені жага очікування
Андрій, 33 роки, психолог, педагог:
Для мене Різдвяний піст — унікальна можливість по-особливому прожити період перед Різдвом, яке разом із Великоднем відображає всю сутність християнства: Боговтілення і Воскресіння Христа з мертвих. Упродовж майже сорока днів Церква пропонує інтелектуально, емоційно й духовно осмислити цю таємницю.
Я вже 18 років у Церкві, але можу сказати, що глибина Різдвяного посту відкривається для мене лише зараз. Мабуть, це пов’язано з одруженням і народженням дитини. Наприклад, минулого року я вирішив використати можливості посту по максимуму. Зрозумів, що для мене цей час — не про те, щоб «чогось не робити», а навпаки — «робити щось».
Дорога к Встрече
Коли обмежую себе в їжі, вранці залишається більше часу, щоб почитати Біблію перед роботою. Відмовляючись від розваг, помічаю, як можу бути корисним іншим людям, як можу дозволити Богові проявитися через мене, приходить стан бадьорості. Намагаюся сконцентруватися на різдвяних читаннях, розмірковую над тим, що написано в Новому Завіті про цю подію, щоб осягнути містерію Боговтілення.
Для нецерковних людей грудень — милий час перед Новим роком, у ньому є щось дитяче, мультиплікаційне. Виглядає гарно, проте насправді все було не так невинно, оскільки подія, що обросла стількома мімішними символами, відбулася у смердючому сараї та в цілковитому зневаженні.
Навіть християни забувають про це, адже Різдво вважається суто сімейним празником. Проте Святе Сімейство ніким не було прийняте. Виходить, що замикатися зараз у родинному колі означає робити те саме, що й 2000 років тому, коли власники готелів та решта мешканців Віфлеєма не прийняли немовляти Христа. Мені здається, важливіше в цей час намагатися побачити нужденних. І тоді ми зможемо пережити те, що Бог втілився не лише в минулому, але що це реальність, яка відбувається зараз.
Різдвяний піст припадає на таку пору, коли в моєму місті непросто боротися з погодою, проте для мене все одно це радісний час. Довгі ночі, відсутність світла — ніби провокація: чим більше все занурюється в пітьму, тим сильніша в мені жага очікування.
Однак є й непрості моменти. Коли Церква оголошує початок посту, іноді виникає відчуття нав’язування. Я не завжди встигаю вирішити, що піст — це й мій особистий вибір, а не просто в храмі сказали: ну все, починай постувати. Доводиться нібито підганяти себе під церковний розклад — у цьому є небезпека автоматизму. Хоча безперечний плюс — що церковний календар взагалі існує і стає додатковим інструментом, який об’єднує віруючих.
Печера — як образ порожнечі, де з’являється Той, Хто дає життя всім
Катерина, 35 років, лікар-реаніматолог:
Сенс будь-якого посту для мене передусім у тому, аби згадати, як це — робити щось для Бога. І згадати не лише на рівні голови, а й через конкретні дії. Це можуть бути якісь невеликі справи та жертви. Проте сюди завжди входить і обмеження в їжі.
Любить мене Господь
У перші роки постувати легше: благодать окрилює, і ми значно уважніші до дрібниць та деталей. Із часом через набутий «досвід» церковного життя (беру це слово в лапки, бо маю на увазі й негативний бік) стає простіше чимось нехтувати. Починаєш думати, що харчування — це дрібниці, а важливіше інше.
Насправді важливим є все. Звісно, згадуються слова Господа: Милості хочу, а не жертви (Мф. 9, 13), проте досвід жертви також потрібен.
Узагалі, чимало речей добре було б робити не лише під час посту, а й щодня. Однак я їх не роблю або роблю дуже рідко, а піст — гарний час нарешті про них згадати.
Мене вразив один епізод із житій оптинських старців, здається, старця Мойсея. Він походив із купецького роду, і в них традиційно пили багато чаю. У монастирі старець зовсім відмовився від цього задоволення.
Пам’ятаю, я прочитала й усміхнулася: «Про що тут говорити? Подумаєш, чай…» А насправді, коли доходить до конкретної ситуації, в якій треба зробити вибір — купити собі в піст морозиво чи не купити, — буває складно відмовитися. Не тому що ти без цього не зможеш обійтися чи когось образиш. Просто ми занадто легко ставимося до своїх слів, обіцянок і можливості зробити бодай маленький крок, маленьку жертву для Бога. Для мене піст — привід трохи утиснути себе заради ближнього, для милості й для жертви також.
Кожен піст — час відкриттів, і пости ніколи не схожі один на одного. Не варто очікувати, що піст цього року повторить відкриття або переживання минулого. Господь завжди дає щось нове крізь призму того життєвого досвіду та шляху, який ми зараз із Ним проходимо.
В якийсь момент для мене став дуже важливим образ печери, де Спаситель народжується і проводить перші години та дні Свого земного життя. Образ печери — як образ порожнечі, темряви, в якій з’являється Той, Хто дає життя всім.
Кілька років поспіль ми з друзями перед Новим роком та Різдвом їздили до діток в багатодітні родини або в ті, де є хвора дитина. Благодійники купували подарунки, а ми з товаришем у ролі діда Мороза та Снігуроньки вітали малюків. Це було радісно, урочисто, весело.
Потім я пішла працювати в лікарню, і тепер наша дитяча лікарня сповнена відчуттям свята, наближення радості. Приходять артисти, діди Морози, діти готуються до виступів, учать вірші. Поки дійдеш до свого відділення, тебе з голови до ніг викупають у мішурі, кульках, ліхтариках, подарунках. Та я працюю в реанімації — заходиш туди, а там білі стіни, керамічна плитка, бо за санітарними нормами жодних прикрас вішати не можна. Усі діти лежать непритомні, на апаратах штучної вентиляції легенів. Тихо й порожньо. Це такий сильний контраст — ти його бачиш, чуєш, відчуваєш шкірою. І я замислилася: а де та радість, яку ми можемо сюди принести, і де Бог? Тоді зовсім по-іншому для мене відкрився образ печери.
Так, довкола може бути святкова метушня, проте десь є тихе темне місце, де народжується найголовніше, і куди приходить Бог.
«Технічно» в піст мені допомагає вимкнений телефон. Минулого року 31 грудня я зателефонувала всім друзям і близьким, поговорила з ким хотіла та повністю його відключила. Інтернет, відповідно, теж. Вдалося це зробити лише на 4–5 днів, тому що далі довелося знову бути за зв’язку, але навіть короткого часу вистачило, аби захиститися від інформаційного потоку, заглибитися всередину, зосередитися, провести ці дні в тиші.
Крім цього я намагаюся відвідувати богослужіння напередодні Різдва. З 1 по 7 січня у більшості зазвичай вихідні (за винятком медпрацівників або тих, хто працює подобово). І кожного дня звершуються служби, що наближають нас до Різдва. Для мене дуже важливою є служба Царських Часів уранці 6 січня. Знаю, дехто ставиться до неї байдуже: «Буде потім ще нічна, нащо двічі йти до церкви». Але Царські Часи та літургія Василія Великого саме на Святвечір настільки сконцентровані й наповнені змістом, там стільки паралелей із Царськими Часами Великої П’ятниці… Це дуже допомагає налаштуватися душею на зустріч Різдва — пришестя у світ нашого Спасителя.
Символічно, що піст освячує всі чотири пори року
Надія, дружина священника, 30 років:
Особисто для мене сенс Різдвяного посту — у «виношуванні» свята. Адже воно про народження Дитини, нехай абсолютно чудесної, та все ж Дитини. Це як у житті — коли жінка чекає немовля, то все її оточення теж чекає, коли й кого вона народить. Готують подарунки, готуються самі, передусім душевно.
Як святитель Нектарій отця Миколая зцілив
Другий момент: піст — це пам’ять. Коли я постую, то думаю про те, що готуюся до зустрічі. Намагаюся читати щось різдвяне, розмірковую, що можу подарувати Богу.
Щоправда, постувати легше в перший рік воцерковлення, а коли ти вже робив це багато разів, стає складніше. Проте піст іде в тісному зв’язку з богослужінням, із піснеспівами, які пропонує Церква. І особисто для мене це дуже важливе проживання. Намагаюся слухати й читати вдома ті тексти, котрі часом пропускаю на службах.
Мені важко постувати й бути в тонусі — маленька дитина та дуже велике робоче навантаження вибивають із колії. Хочеться не думати про їжу, а в неділю просто спати. Але я знаю, що під час посту можна відійти від рутини та прийти до того, що насправді суттєво.
Якщо говорити про гастрономічний аспект, то зараз існує величезний асортимент для альтернативного харчування. Навіть люди поза релігійним контекстом часто практикують схожу на піст дієту, і є безліч магазинів, де в будь-який час можна підібрати збалансовану їжу. Піст, передусім, у голові.
Чи складно постувати саме взимку? Дуже символічно, що піст освячує всі чотири пори року, і зимовий — напевно, найбільш казковий, чудесний, світлий і тихий.
Ми з чоловіком під час посту ввечері завжди читаємо різдвяні оповідання, слухаємо по кілька разів Різдвяну ораторію Баха та, звісно, ходимо на всі ключові служби. У нашій родині період посту доволі жвавий. Хоча суто дієтично ми, на жаль, часто його порушуємо — радше через втому й небажання заморочуватися з їжею.
Речі, багато разів повторені, втрачають свій оригінальний сенс
Клим, 22 роки, студент-фізик:
Гадаю, одна з найважчих перепон на шляху до спасіння людини — її зашкарублість. Можна прагнути безперервного молитовного спілкування з Господом, однак природа речей робить це бажання лише поетичним атрибутом культурного християнства. Дії, багато разів повторені, так само як і слова, багато разів сказані, найімовірніше, втрачають свій оригінальний сенс. Непомітність робить цю проблему майже жахливою, адже інколи неможливо побачити, що з часом діла віри стають частиною порожнього за суттю й дивного за формою ритуалу.
Різдвяний піст (утім, як і будь-який суворий) якраз дає можливість подолати цю зашкарублість. Відмова від матеріальних надмірностей — важке, а головне, незвичайне для щоденного досвіду явище. Її мета — висмикнути, пробудити людину від тілесної сплячки, заохотити до молитви. Цей час не може бути легким, бо сама сплячка є найприроднішим та найкомфортнішим станом, однак він готує нас до того, щоб повною мірою та соборно відчути радість Різдва.
Отже, з причини, уже мною згаданої, оновлювати звичай так само необхідно, як і, власне, дотримуватися посту. Однак це не означає, що треба кожного разу ставити перед собою якийсь новий challenge (виклик), наприклад, відмовлятися від улюблених ласощів. Просто ніколи не слід забувати суті того, що ти робиш, постійно її проговорювати. Якщо діяти так, то, загалом, це вже буде піст, а оновлення, гадаю, відбудеться саме собою.
Мені взимку постувати легше, ніж улітку, особливо тому, що останні зими — це, радше, не лижі, сніг по коліно та ясне небо, а сльота й сірість. Відсутність фізичних радощів змушує звертатися до іншого, більш глибокого джерела.
Усі ми трохи волхви
Архиєпископ Іона (Черепанов):
Бути людиною Божою
У Бродського є знаменитий вірш «На Різдво усі трохи волхви». І справді, на початку Різдвяного посту — того шляху, який готує нас до пришестя у світ Спасителя, — всі ми стаємо волхвами.
Вони йшли, долаючи труднощі, з далекої східної країни, аби вклонитися новонародженому Немовляті, Царю неба й землі, Володареві всього світу. Їхній шлях передбачав безліч смертельних небезпек, адже тоді подорожі не були пов’язані з комфортом, як зараз.
І ступаючи на свій шлях посту, ми теж певним чином уподібнюємося волхвам.
Що можна принести в дарунок Христу? Немає в нас ані золота, ані ладану, ані смирни. Однак є те, що нам допомагає підготувати Церква.
Ми можемо подарувати Богонемовляті свою молитву, свій піст, своє утримання від гріха та пристрастей. Адже піст у харчуванні — лише засіб для приборкання нашої плоті. Він потрібен для того, щоби ми витончилися, щоб душа наша стала максимально піднесеною — тонкою, дзвінкою й могла в чистоті сприймати дивовижні за красою та поетичністю піснеспіви, якими Церква славить Спасителя.
І у фіналі нашого шляху, на урочистій святковій службі, що в багатьох храмах правиться вночі — подібно до того, як народження Христа сталося тоді, коли на небі виднілися зірки, — Господь також зробить нам подарунок: дивовижну, різдвяну, тиху, спокійну радість.
Опитування підготувала та провела Тетяна Цвєткова
