Про дружбу, щастя та понтійський присмерк. Частина 3

Самотність, непотрібність, покинутість, гіркота втрат — ось той присмерк, у якому перебував святий Григорій Богослов у 379 році після смерті Василія Великого, залишившись у своєму маєтку фактично сиротою: відійшли у вічність його батьки Григорій і Нонна, старша сестра Горгонія і молодший брат Кесарій. Певною розрадою слугувало йому спілкування з братом Василія — святителем Григорієм Ніським, а також піклування про племінника Ніковула.

У листі до ще одного свого друга, ритора Євдоксія, Григорій пише: «Запитуєш, як наші справи. Украй гіркі. Немає в мене Василія, нема й Кесарія — немає ні духовного, ні тілесного брата. “Мій батько та мати моя мене залишили”, — скажу з Давидом. Тілесні хвороби перемагають, старість над головою, турбот безліч, справи нахлинули, в друзях немає вірності, церкви без пастирів. Гине добро, відкривається зло; плавання — вночі, немає маяка, Христос спить. Що іще мені треба перетерпіти? Одне для мене позбавлення від зол — смерть. Але й те, що там, страшно, коли судити по тому, що тут».

Він сповідував нікейську віру, а навколо торжествувало аріанство; був законним єпископом міста Сасими, однак не жив і не служив там; у рідному ж місті та в єпархії свого батька в Назіанзі перебував у напівлегальному становищі. З юності хотів тиші й свободи від життєвих турбот, однак отримав спершу пресвітерський сан, далі архиєрейський жезл, а потім ті, хто занурив його життя в такий «хаос» — батько та друг, пішли до жаданої Трійці й залишили його наодинці з усіма проблемами.

Здавалося, це безславний кінець безталанного єпископа, якому краще було би свого часу залишитися в Афінах і зробити академічну кар’єру. Ймовірно, так міг думати Григорій. Однак це був іще не кінець, а якраз самий початок.

Наша сьогоднішня розмова — про останні, найяскравіші роки служіння святителя Григорія Богослова.

Закінчення. Початок читайте в №6/2020, 1/2021

У серпні 378 року імператор-аріанин Валент загинув у нерівному бою з готами біля Адріанополя, й на початку нового 379 року на престол зійшов імператор Феодосій, який сповідував православ’я. Йому судилося ввійти в історію з найменням «Великий» та стати останнім правителем єдиної Римської імперії. Після смерті Феодосія держава розпалася на дві частини, і його сини правили вже окремо: Гонорій — у Римі, Аркадій — у Константинополі, а світ розділився на Захід і Схід.

Із переміною влади з’явилася надія й на нормалізацію церковного життя. Група православних із Константинополя вирушила в Назіанз до Григорія — пастиря без пастви — й запропонувала йому перебратися до столиці, щоб очолити їхню громаду та допомогти в боротьбі з аріанством, а також новою єрессю — аполінаріанством. Григорій подумав і погодився.

У Константинополі святитель оселився у родичів, а одну з кімнат перетворив на домовий храм, який назвав «Воскресінням» («Ἀναστασία»). Звідси, з цього храму, розпочалося воскресіння, визволення Константинополя з сорокарічного аріанського полону. Саме тут було виголошено більшість проповідей святителя Григорія, які надихали народ і створили йому славу воістину Богослова.

Служіння в цьому храмі не було безхмарним, адже решта церков у місті залишалися аріанськими, а кафедру очолював архиєпископ-аріанин Демофіл, який боровся з Григорієм усіма можливими способами. Спочатку святителя звинуватили в єресі, нібито, говорячи про Трійцю, він проповідує трибожжя. Потім намагалися навіть побити камінням, коли Великої Суботи 379 року увірвалися до нього в храм і мало не зі звинуваченням у вбивстві потягли до місцевих правителів. Утім, результату це не принесло: міська влада Григорія теж недолюблювала, проте звинувачення виглядали настільки явним наклепом, що владику тут же відпустили. Хоча каміння Григорій запам’ятав надовго. Не раз у своїх творах чи листуванні він гірко згадував: «Камінням зустріли мене, як інших зустрічають квітами».

Довелося святителеві пережити й зраду. Навесні наступного, 380 року в місті з’явився молодик, який навернувся у християнство й перетерпів у Александрії гоніння за праву віру. Він носив білий плащ і довге волосся, тобто вдягався як послідовники філософської школи кініків, або циніків, найяскравішим представником якої можна назвати Діогена Синопського, іже в бочці. Ці філософи уславилися тим, що прагнули наслідувати… собак: вдячністю, вірністю, хоробрістю, вмінням постояти за себе, а також неохайністю, безцеремонністю та зневагою до умовностей. За що й одержали свою назву: «кінік» (κῠνικος) якраз і походить від κύων — собака.

Цей цинік на ім’я Максим почав відвідувати храм Григорія і був гостинно прийнятий. У них зі святителем знайшлося чимало спільних тем для бесід, до того ж Максим особисто знав єпископа Амвросія Медіоланського та свого часу написав трактат «Про віру» (до нас не дійшов), за який удостоївся похвали від самого Афанасія Великого.

Відчуваючи щиру прихильність до здібного юнака, святитель Григорій наблизив його до себе, розділяв із ним трапезу й навіть присвятив йому своє 25-те «Слово», в якому прославив Максима як філософа, сповідника та детально обіграв кінічну, «собачу» тему його екстравагантної зовнішності. «Ти досяг успіху в чеснотах — як у споглядальних, так і в діяльних, бо філософствуєш по-нашому в чуждому для нас вигляді, а може, й не чуждому, оскільки довге волосся назоріїв та освячення голови, якої не торкається гребінець, є ніби законом для жертовників; і оскільки світоносні та осяйні ангели, коли їх зображують у тілесному вигляді, що, як думаю, символізує їхню чистоту. Прийди до мене, філософе, мудрецю… й собако не за безсоромністю, а за відважністю, не за ненажерливістю, а за помірністю, не тому, що гавкаєш, а тому, що оберігаєш добре, не спиш у турботі про душі, лащишся до всіх, хто близький тобі за чеснотами, й гавкаєш на всіх чужих. Прийди до мене, стань коло жертовника, коло цього таїнственного Престолу та коло мене…»

Із цих слів видно, що Григорій запрошує Максима до співслужіння як пресвітера. До речі, за одними джерелами, він сам його огласив, хрестив і висвятив у священника, за іншими — Максим уже мав сан, якого він отримав у Александрії. А ще видно, що духовенство в ті часи носило короткі стрижки, й довге волосся Максима разом зі світлим плащем філософа виглядали вельми дивно й потребували поетичної «легітимізації» з боку Григорія.

На початку літа 380 року до столиці прибули кораблі з Александрії. Вони привезли імпортний товар — єгипетську пшеницю. На них припливло також чимало александрійських кліриків і монахів, які сповідували нікейську віру. Григорій радісно вітає їх: «Скажу вітання тим, що прийшли з Єгипту <…> з того Єгипту, який збагачує <…> та більше збагачує Христос мій, Який колись тікав до Єгипту, а нині забезпечує з Єгипту; <…> Христос, нова спожива для прекрасно жадаючих, пшениця, що роздається щедріше, ніж коли-небудь <…> Ви кращі з усіх вирощувачі плодів, особливо нині право віруючих…

Такий Іосиф — ваш, а можна сказати, й наш житомір, який завдяки мудрості вмів і передбачити голод, і допомогти в голоді домобудівними розпорядженнями, за допомогою гарних і повних корів лікуючи потворних і худих. А під іменем Іосифа розумій кого хочеш: або співіменного безсмертю, любителя і творителя безсмертя [Григорій тут має на увазі Афанасія Великого], або спадкоємця його престолу, вчення та сивини, нового нашого Петра — Петра стільки ж чеснотою, скільки й ім’ям…»

Ох, як шкодував потім Григорій про ці похвали як на адресу Максима, так і на адресу александрійського архиєпископа Петра! Тому що далі розгорнулися події, гідні шпигунського роману.

Єпископи Александрії тримали носа за вітром і розуміли, що аріанин Демофіл недовго протримається на столичній кафедрі при новому православному імператорі. Вони придумали, як наперед посунути з неї Григорія та провести свою людину. «Якщо Демофіл не зречеться єресі, то скоро буде зміщений, і на кафедру зведуть когось із нікейської громади міста. І добре, щоб це була знайома та віддана нам людина, — міркували в Александрії. — Григорій неканонічний, він був обраний для іншого міста. Законного православного єпископа в Константинополі немає. Тож давайте когось висвятимо, й імператорові буде кого утвердити, а ми отримаємо потужну підтримку в столиці. І захистимо чистоту православ’я, звісно ж».

Отже, Максим виявився «агентом зовнішнього впливу»: він мав прибути до Константинополя, замилити очі Григорію, через нього здобути довіру всієї нікейської громади і свого часу стати константинопольським архиєпископом, повністю залежним від Александрії.

І якось літньої ночі, коли Григорій лежав, уражений хворобою, й ні про що не підозрював, у його храмі «Воскресіння» разом із Максимом таємно зібрались ті самі єгипетські гості, яких Григорій так палко вітав, і почали звершувати хіротонію Максима в єпископи. На заваді їм став ранній літній світанок: жителі міста побачили, що у храмі відбувається щось не те, покликали приставів і з ганьбою вигнали всіх, хто там знаходився. Службу гостям довелося закінчувати в будинку якогось знайомого музиканта.

Після цього народ так зненавидів Максима, що той змушений був терміново тікати до Александрії. Пізніше він іще намагався обґрунтувати свої претензії на столичну кафедру, однак імператор Феодосій поставився до нього досить холодно, тож єгипетська інтрига провалилася.

Григорій дуже засмутився і навіть розлютився. Він виливає свої емоції у віршах і знову присвячує їх Максимові, цього разу не добираючи слів:

Був у нашому місті хтось жоноподібний,

Єгипетський привид, злий до сказу,

Собака, цуцик, вуличний прислужник,

Арей, безголоса біда, китовидне чудовисько…

І ще сторінка в такому ж дусі. Утім, невдовзі Григорій був цілком виправданий, утішений та відомщений.

 ***

Імператор Феодосій поставив Демофілові умову: нікейська віра чи заслання, і той обрав заслання. Максим не отримав жодної підтримки, а бесіда з Григорієм досить-таки прихилила імператора до нього, і Феодосій вирішив надати Григорію публічну підтримку: передати для служіння храм Софії, Премудрості Божої, та особисто ввести святителя до цього храму. А остаточно вирішити канонічні моменти й утвердити Григорія на Константинопольській кафедрі мав скликаний невдовзі Вселенський Собор.

27 листопада 380 року Григорія урочисто ввели до храму Святої Софії, й це стало днем його цілковитого тріумфу. Він любив згадувати: «Ринки, дороги, площі, всяке місце, дво- і триповерхові будинки зверху донизу були наповнені глядачами — чоловіками, жінками, дітьми, старими: метушня, ридання, сльози, лемент — образ міста, взятого штурмом. А я, доблесний полководець, із цим немічним і розслабленим тілом, яке ледве дихало, йшов поміж військом і предводителем, дивлячись угору й з надією чекаючи на допомогу, аж поки не вступив у храм, сам не знаю як…»

Місто розбурхане й гомінливе, храм у декілька рядів очеплений солдатами — «сек’юріті» імператора, день похмурий. Та щойно імператор разом із Григорієм увійшли до Софії Константинопольської, хмари раптом розійшлися й засяяло сонце, зігріваючи всіх останнім осіннім теплом. Народ звеселився, побачивши в цьому знамення Божого благовоління, та став гучно вимагати, щоби Григорій, і тільки він, був визнаний законним єпископом столичного града.

Потому було скликано Другий Вселенський Собор, який мав остаточно утвердити Григорія на кафедрі й стати для нього ще й богословським тріумфом, оскільки розглядав ті ідеї, розробці яких великі каппадокійці, і серед них святитель Василій Великий, присвятили все своє життя.

Собор розпочав роботу в травні 381 року під проводом найстаршого серед єпископів — Мелетія Антіохійського — й тривав до липня. Насамперед він скинув Максима, визнав його висвячення недійсним і утвердив на кафедрі Григорія. Також прийняв віровчительні постанови щодо Святої Трійці й Святого Духа, а також доповнив Символ віри відповідними положеннями (й він став таким, яким ми його знаємо нині).

Під час роботи Собору єпископ Мелетій помер, і головування перейшло до Григорія як до сторони, що приймає. Тепер слід було призначити в Антіохію нового єпископа на заміну спочилого. Делегати з Александрії на Собор спізнилися, а, коли прибули, то побачили, що їхнього кандидата Максима скинуто, до Александрії поставлено єпископа Флавіана, котрий їм також не сподобався. Вони відразу почали інтригувати, щоб змістити Григорія принаймні з головування, й висунули проти нього звинувачення у порушенні канонічних правил: він-бо покинув свою кафедру в Сасимах і «втік» на більш почесне та прибуткове місце.

Григорій церковні інтриги та склоки ненавидів від самої молодості, та й нинішня боротьба за владу його добряче втомила. Тож він звернувся до учасників Собору з прощальним словом і… поїхав додому.

Усе, що сталося, його глибоко травмувало. Пізніше він згадував про тих, хто нападав на нього: «Зібралися, наче кабани <…> гострячи одне на одного люті зуби та косячись вогняними очима. Спонукувані більше роздратуванням, аніж розумом <…> вони кричали кожен своє: зграя галок, зібраних разом, якийсь буйний натовп молодиків. <…> Радитися з такими людьми не забажав би ніхто з тих, хто має страх Божий та повагу до єпископського престолу. Вони були схожі на ос, що безладно метушаться й раптово кидаються людям просто в обличчя…»

Григорій, як найвидатніший із тодішніх богословів, продовжив консультувати й цей Собор, і наступні, однак сам у таких зустрічах ніколи вже участі не брав, зазначаючи: «Соборам і співбесідам кланяюся здалеку…»

У ті вісім років земного життя, що йому залишилися, святитель все-таки отримав деяку подобу земного щастя — той спокій, до якого так прагнув. Він провів ці роки в усамітненні за своїми листами й трактатами, у прогулянках і турботах про нечисленних родичів, у роздумах і спогляданні, в сумуванні за Богом і Василієм. Його творіння стали класикою та основою православного богослов’я. Їх широко цитували, коментували, тлумачили. Надихнувшись ними, православні гімнографи, такі як Косма Маюмський та Іоанн Дамаскин, писали нові безсмертні творіння, вплітаючи до них улюблені «Слова».

Саме тому Григорія Богослова можна справедливо назвати співавтором пасхальної служби, адже знайомі нам з дитинства звороти: «Пасха, Господня Пасха», «Ныне вся исполнишася света…», «Вчера спогребохся Тебе, Христе», «Праздников праздник и торжество есть торжеств» — це його, Григорія, мова. Існує також і літургія, названа його ім’ям: вона використовується в коптській традиції.

***

Закінчимо ж нашу тричастинну оду дружбі, щастю та двом великим каппадокійцям словами їхнього майже сучасника, церковного історика Сократа Схоластика: «Пам’ять про Василія та Григорія, що зберігається всіма людьми, та вченість написаних ними книг уже достатньо свідчить про знаменитість того та іншого; свого часу вони принесли багато користі церквам, їх вважали світочами віри. Та якби хто забажав порівняти Василія з Григорієм, представити душевні риси, образ життя одного й іншого та властиві кожному чесноти, той утруднився би, кому віддати перевагу, бо й за способом життя, й за освітою, тобто за своїми знаннями еллінських наук та Святого Письма, вони були рівні одне одному».

Друзі! Ми вирішили не здаватися)

Внаслідок війни в Україні «ОТРОК.ua» у друкованому вигляді поки що призупиняє свій вихід, однак ми започаткували новий незалежний журналістський проєкт #ДавайтеОбсуждать.
Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти: ви вже можете читати ці матеріали у спеціальному розділі на нашому сайті.
І ми виходитимемо й надалі — якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приват (Комінко Ю.М.)

Картка Моно (Комінко Ю.М.)

Також ви можете купити журнал або допомогти донатами.

Разом переможемо!

Другие публикации рубрики

Земля святой Урсулы

Мы прибыли в Кёльн как отдыхающие — туристы, утомлённые двухчасовой дорогой, окрылённые жаждой новых впечатлений. А много веков назад на эту землю вернулась хрупкая девушка с отчаянной жаждой Христа.

Читать полностью »

Другие публикации автора

Со святыми упокой

«Отрок» продолжает цикл бесед о таинствах Православной Церкви, и сегодня разговор будет особым. Богослужебное осмысление смерти — тема невесёлая, тем более что погребение (или попросту

Читать полностью »

Другие публикации номера