Особистість вища від історії. Людина завжди більша від обставин, що її оточують. Часом нам важко впоратися з труднощами, подолати інерцію життя та зробити щось неочевидне, можливо, необов’язкове, що не вимагається від нас, але є глибинним виявом нашої особистості. А згодом може статися, що це неочевидне й необов’язкове було важливішим, ніж чимало наших обов’язків і необхідних учинків. І написаний раптово вірш, чи сказані людині теплі слова, чи спонтанний милосердний порив виявляються віхами на шляху нашого життя, а щоденна професійна рутина йде в нікуди та лишається тільки сірим тлом для головних подій.
Коли людина знаходить ті «таланти», якими її обдарував Господь, працює над ними, розвиває їх, уповні реалізується в них і проявляє свою особистість, тоді вона як раб добрий і вірний (Мф. 25, 21) виконує Божу волю щодо себе, й це стає її шляхом до вічного життя, а часом — і до подолання земного забуття, що неминуче настає після смерті…
Із такими заплутаними, проте піднесеними думками ми знову повертаємося в понтійський присмерк до двох друзів-святителів: Василія Великого та Григорія Богослова.
«Хто не знає тодішнього начальника області, який як власну свою зухвалість особливо спрямовував проти нас, так понад потребу послужив Правителю [імператору. — Авт.], і своєю догідливістю в усьому на довгий час утримував за собою владу?» (святитель Григорій Богослов, «Слово 43»)
Ніхто вже не знає цього начальника області, ніхто про нього й не згадав би ніколи, якби в його житті не було великого Василія та наступного епізоду.
У середині IV століття у Східній Римській імперії (яку ми більше звикли називати Візантією) відчувалася значна потреба в мирі й не було однодумності. Імператори, один гірший від іншого, змінювалися частіше, ніж у сучасному світі президенти, скидаючи та вбиваючи один одного. І якщо Юліан Відступник (до речі, однокурсник наших святих друзів по Афінському університеті) шукав собі підтримки серед язичників, то імператор Валент ІІ, що правив у часи Василія Великого, називався християнином, але сповідував аріанство — вчення про те, що Христос є не Богом, а всього лиш Його найдосконалішим творінням — і під знаменами аріанства бажав об’єднати всю імперію. Для цього йому потрібно було, щоб усі єпископи також сповідували аріанство. І сталося так, що саме єпископ Кесарії Каппадокійської лишався одним із небагатьох, хто твердо стояв на позиціях православ’я, та найбільш авторитетним серед них.
Імператор наказав місцевому «обласному губернаторові» на ім’я Модест розібратися зі святителем: переконати його вилучити з Символу віри непідходяще для аріан слово «єдиносущний», а за необхідності — залякати. Святителя Василія викликали «на килим», і розмова багато в чому нагадувала бесіду з уповноваженим у справах релігій у не такі далекі від нас радянські часи.
— Чому тобі, Василію, хочеться противитися могутності царя та одному з усіх залишатися впертим? Чому не тримаєшся однієї віри з царем, коли всі решта схилилися й відступили? — почав запитувати префект, демонстративно ігноруючи сан і називаючи святителя просто на ім’я.
— Тому що мій Цар вимагає не цього, — була відповідь. — І я не можу вклонитися творінню, будучи сам Божим творінням і маючи повеління бути богом.
— А ми, виходить, для тебе нічого не значимо?
— Ви правителі, — відповідав святитель, — і не заперечую, що правителі знамениті, але ж не вищі від Бога. І для мене важливо бути у спілкуванні з вами; втім, не більше ніж із усіма іншими: християнство визначається вірою, а не тим, хто її сповідує.
Бесіда не йшла на лад, аргументи префекта не справляли належного враження на єпископа. Тоді Модест перейшов до прямих погроз і пригрозив позбавленням майна, вигнанням, тортурами й нарешті — смертю.
— Це все не страшно, — відповідав святитель. — Якщо можеш, пригрози чимось іще. Не можна описати майно в того, хто нічим не володіє, хіба що вимагатимеш у мене й це волосяне веретище та декілька книг, які становлять усі мої пожитки. Вигнання не знаю, бо не пов’язаний із жодним місцем; і те, на якому живу тепер, не моє, й усяке, куди мене кинуть, буде моїм. Тортури нічого не дадуть: я такий слабий тілом, що тобі вдасться завдати тільки перший удар. Смерть же буде для мене благом — вона скоріше відправить мене до Бога, для Якого живу й труджуся, для Якого великою частиною себе я вже помер і до Якого давно поспішаю.
Модест, здивувавшись і почавши пройматися повагою до цього сміливого чоловіка, промовив:
— Ще нікому не доводилося так розмовляти з паном Модестом.
Святитель усміхнувся й відказав:
— Можливо, панові Модесту ще не доводилося розмовляти з єпископом? Будь-хто з нас дав би тобі таку саму відповідь.
Після цього Модест відпустив святого й надалі звертався до нього з повагою, відповідно до сану, а імператорові тут же доповів: «Переможені ми, царю, настоятелем цієї Церкви. Це муж вищий від погроз, твердіший від доводів, сильніший від переконань. Треба переконувати інших, не таких стійких, а його слід або змусити відкритою силою, або залишити у спокої».
Цей епізод вплинув на імператора. Валент пом’якшився та став шукати привід зустрітися з Василієм особисто, вже не покладаючись на свого префекта.
Привід трапився, коли взимку 371 року імператор опинився «з робочим візитом» у Кесарії Каппадокійській. Аріанських храмів там не було, й на свято Богоявлення Валент прийшов на богослужіння у храм до святителя Василія та приніс дари — очевидно, золоті сосуди. Це врочисте входження імператора до храму дуже яскраво описав святитель Григорій Богослов: «Коли він вступив усередину храму, і слух його, як громом, був уражений розпочатим псалмоспівом, коли він побачив море народу, а у вівтарі й біля нього не стільки людську, скільки ангельську велич, і попереду всіх у прямому положенні стояв Василій, яким у слові Божому описується Самуїл (1 Цар. 7, 10), який не схиляється ні тілом, ні поглядом, ні думкою (начебто в храмі не відбулося нічого нового), але прицвяхований (скажу так) до Бога й до престолу, а ті, що оточували його, стояли в якомусь страху й благоговінні; коли, кажу, цар побачив усе це й не знаходив прикладу, до якого б міг застосувати побачене, тоді знеміг він як людина, і погляд, і душа його від здивування покриваються мороком і приходять у запаморочення. Але це не було ще помітним для багатьох. Коли ж потрібно було цареві принести до божественної трапези дари, приготовлені власними руками, і за звичаєм ніхто до них не доторкався (невідомо було, чи прийме Василій); тоді виявляється його неміч. Він хитається на ногах, і якби один зі служителів вівтаря, подавши руку, не підтримав його, він упав би, й це падіння було б гідне сліз».
Щось трапилося з імператором тієї хвилини: він, що проводив життя у воєнних походах, придушував повстання, керував, хай і не дуже успішно, цілою імперією, не схожий був на сентиментального мрійника, що непритомніє від душевних переживань. Святитель Василій справив на царя приголомшливе враження, дари Валента були прийняті, однак до бесіди того дня імператор виявився нездатним. Іншим разом, поза богослужінням, імператор знову зустрівся з Василієм, був ним прихильно прийнятий і мав надзвичайно цікаву бесіду, від якої отримав задоволення; й цією зустріччю, за словами Григорія, «як потік, була зупинена більша частина образ, які до цього часу наносили нам».
***
Існує цікава закономірність: що менше відомо історично підтверджених фактів про життя певної особистості, то більше буде чудесного й легендарного в народних переказах про неї. Це справедливо й для багатьох християнських святих: лакуни в життєписах мучеників церковна любов до них заповнила великою кількістю героїчних та епічних подробиць, які могли б статися в їхньому житті та які є в їхніх житіях. Це не нечесність і не обман, бо історіографія та агіографія — геть різні жанри. Задача життєпису — викласти факти, те, що точно відомо, для чого використовується науковий і публіцистичний стиль. А задача житія — на прикладі святого дати слухачам певне повчання: тут доречні й притчевість, і гіперболізація, й героїзація.
Про святителів Василія та Григорія відомо дуже багато завдяки їх власним спогадам та листуванню, що збереглося до наших часів. Тому в їхніх житіях не надто багато чудес і знамень. Але про одне з них ми не можемо не згадати.
Постійність і твердість у судженнях не входили до числа чеснот імператора Валента ІІ. Невдовзі після його примирення з Василієм наклепники знову налаштували царя проти святителя й Василій отримав вирок про вигнання.
«Настала ніч, приготовлена колісниця, вороги плескали руками, благочестиві сумували, ми оточували подорожнього, який охоче готувався до від’їзду; виконано було й усе інше, потрібне до цієї прекрасної наруги. І що ж? Бог руйнує наказ. Хто уразив первістків Єгипту, що озлобився проти Ізраїлю, Той і тепер уражає хворобою сина царя. І як миттєво!»
Так, це було чудо. Того самого вечора, коли Василій спокійно готувався до від’їзду в заслання, син імператора, Галат, захворів настільки сильно, що засмучений Валент, який усе ще перебував у Каппадокії, відправив до Василія гінця по допомогу. Варто сказати, що допомога тут малася на увазі не лише молитовна, а й лікарська, бо Василій Великий, крім усього іншого, знався на медицині та мав славу лікаря.
Ось так замість заслання святитель поїхав до імператорського палацу, «не відмовляючись, не згадуючи про те, що трапилося». Йому вдалося збити температуру в царського сина та повернути церквам Каппадокії благовоління його батька. До речі, подібна історія відбулася приблизно через тридцять років зі святителем Іоанном Златоустом, і тут знамення Божого заступництва було значно більш грізним: у ніч його від’їзду з Константинополя в імператриці, судячи з усього, трапився викидень, а у місті стався землетрус, і Златоуста терміново повернули до столиці.
Василій Великий отримав значний авторитет в очах імператора, і його особисто Валент уже не чіпав. Однак розповсюдження аріанства продовжувалося, й імператор так само йому сприяв. Задля цього він розділив провінцію Каппадокія на дві: першу з центром у Кесарії та другу з центром у Тіані. Єпископ міста Тіана, Анфим, був аріанином, і новий адміністративний поділ урівнював його в статусі з Василієм; водночас єпархія Василія зменшувалася вдвічі. Натомість святитель Василій намагається збільшити православну присутність у Каппадокії, засновує нові єпископські кафедри, інколи в найбільш незначних містечках, і висвячує на них відданих йому людей. Так Церква отримала трьох нових святителів: Григорія Ніського, що був рідним братом Василія, та двох друзів Василія — Григорія Богослова, поставленого пастирем у Сасими, й Амфілохія, єпископа Іконійського.
Святитель Василій опинився в положенні досить хиткому й небезпечному, що вимагало великої обережності, мудрості й дипломатії. «Єдиносущність» — принципова відповідь Церкви щодо того, які стосунки пов’язують іпостасі Отця та Сина у Пресвятій Трійці — він відстояв перед самим імператором, але достатньо було необережного висловлювання чи вчинку, щоб спровокувати нові відкриті гоніння та утиски. Й заради миру в Церкві Василію довелося стати генієм церковної дипломатії, що викликало іноді нерозуміння й підозри в нерішучості навіть із боку найкращого друга.
Так, наприклад, святитель Василій примудрився написати цілий трактат «Про Духа Святого», жодного разу прямо не назвавши Його Богом! В одному з листів Григорій Богослов повідомляє, що захищав друга від докорів одного монаха, який казав, ніби Василій ухилився від істини, оскільки уникає називати Духа Святого Богом. Григорій Богослов чудово розумів, що Василій вірує в Божество Духа Святого, проте якби заявив про це прямо, то був би позбавлений кафедри. Однак подібна скрупульозність дивує навіть Григорія, й він іронічно цікавиться: «Ти ж навчи нас, о божественна та священна главо, до яких меж дозволено нам простиратися в богослів’ї про Дух, які використовувати вирази й до якої міри бути обережними, щоб усе це мати проти критиків».
Василій на листа відреагував різко. У докорах монаха він побачив спробу «пропіаритися» на власному імені: «Якщо чоловік, який недавно взяв на себе труд проникнути в життя християнське, а тоді замріяв, ніби принесе йому певну честь сутичка зі мною, вигадує чого не чув і розповідає чого не збагнув, то й це не дивовижно. А дивовижно й дивно те, що між найщирішими до мене у вас братіями знаходить він слухачів для таких оповідок». А самому Григорію відповідає гірко: «Кого не переконав тривалий час, того чи переконає короткий лист?»
Тоді ж єпископ-аріанин Анфим оглядає свої нові володіння, збирає собі прибічників й одного разу приходить із візитом у Назіанз до Григорія Богослова та його батька єпископа Григорія. Обоє святих мужів дали відсіч єретикові, заявивши про свою вірність Василію та нікейському православ’ю. Анфим пішов ні з чим, але про його візит дізнався святитель Василій, і це стало для нього новим смутком та призвело до ще більшого охолодження у стосунках із Григорієм, який, зі свого боку, й так ображався на Василія за рукоположення в Сасими. Вибір цього містечка для Василія був питанням суто технічним — там не відчувалося потреби в єпископській кафедрі, та й проповідувати особливо не було для кого. А в ті часи діяло правило, згідно з яким єпископ мусив служити тільки тій пастві, для якої був висвячений, і не міг перейти в інше місце. Таким чином, рукоположення в Сасими закривало для Григорія можливість бути законно поставленим єпископом іще десь, у тому числі вдома, в єпархії свого батька, якою Григорій фактично керував і де всі бачили в ньому наступника Григорія-старшого. Тільки смерть батька примирила двох друзів. Святитель Василій Великий приїхав на похорон і навіть сказав надгробне слово.
***
Попри те, що час, у який жили великі каппадокійці, отримав назву «золотого віку святоотецької писемності», він був і складним, і небезпечним. Дії держави щодо Церкви святитель Григорій Богослов характеризував так: «Вигнання, втечі, описи майна, явні й приховані наклепи, переконання, коли вистачало на це часу, примуси за недостатністю переконань, вигнання із церков сповідників правого й нашого вчення, введення в Церкву прихильників царської згуби». Як бачимо, їм у IV столітті бракувало тільки карантину та глобального локдауну! Так що й наші часи, певно, не такі вже й погані, й їх теж колись можуть назвати золотим віком. Або біткойновим…
Життя Василія Великого на землі стало яскравим факелом служіння Богу. Всього себе без остачі він віддав ділу Церкви. Його богословський спадок важко переоцінити. Ми не маємо можливості зупинитися на ньому детально, та якби святитель склав лише чин літургії, цього вже було би більше ніж достатньо. Його ідеї взяли гору на ІІ Вселенському Соборі, проте тоді він уже перебував набагато вище від усіх церковних суперечок.
Маючи від народження слабке здоров’я, все життя дотримуючись суворої дисципліни посту, постійно перебуваючи в стресових обставинах як єпископ великого міста, святий Василій прожив усього 50 років і відійшов до Господа 1 січня 379 року від Різдва Христового, а другові, що гаряче любив його, лишилося тужити й згадувати про нього протягом наступних десяти років, що були йому відведені: «І тепер він на небесах, там, як думаю, приносить за нас жертви й молиться за народ (тому що й залишивши нас, не зовсім залишив), а я — Григорій, напівмертвий, напівусічений, відірваний від великого союзу (як і властиво розлученому з Василієм), який проводить життя хворобливе й неблагоуспішне, не знаю, чим закінчу, залишившись без його керівництва. Втім, і донині він дає мені поради, і якщо коли переступаю межі належного, уцнотливлює мене в нічних видіннях».
