У режисера Олексія Балабанова в фільмі «Мені не боляче» звучить несподіваний рецепт щастя: «У житті головне — знайти своїх і заспокоїтися». Колись для багатьох в Україні своїм і близьким став далекий афонський старець, ігумен монастиря Дохіар на Святій Горі Геронда Григорій (Зуміс). Уже два роки, як він перейшов у вічність, однак його присутність у житті тих, хто його любить, тільки ще більше відчувається.
Як люди стають «своїми» одне одному? Що на це може вплинути? І як не злякатися, що після їх появи ти не залишишся таким, як раніше, й наважитися впустити диво доленосної зустрічі у своє життя?
Ви не знаєте, чого просите
Добре пам’ятаю, як уперше попросила молитв Геронди. Братія Іонинського монастиря якраз почали їздити на Афон, постійно розповідали про старця Григорія та взагалі про Дохіар, і одного разу туди їхав отець Олександр Пліска. Запам’яталося, як стоїмо з ним у лавці, я передаю записку й кажу: «Попросіть, будь ласка, Геронду помолитися». А він відповідає: «Ви не знаєте, чого просите. Якщо Геронда почне за вас молитися, підуть спокуси, хвороби, труднощі в житті. Тому що він молитиметься про ваше спасіння, і Господь ось так буде вас спасати». Ну, думаю, спокус і труднощів не дуже хочеться, та й взагалі спасіння таким шляхом, але раптом буде якось по-іншому… І передала записку.
Не знаю, чи молився тоді про мене Старець. Я просила Господа, щоб бути мені в монастирі, проте не чекала, що саме так усе відбуватиметься. І досі для мене загадка, хто вимолив наш монастир у Богородиці. А чи могла я тоді подумати, що особисто зустрінуся з Герондою? І досі важко повірити в цю милість Божу!
Уже коли наша обитель у Великій Вільшанці будувалася, в якийсь момент телефонує владика Іона, наш духівник і будівельник, із несподіваним повідомленням: «Отець Гавриїл (перший помічник ігумена Дохіару) їде до вас із перекладачем прямо з аеропорту». А в нас будівництво повним ходом! Даху немає, тільки до третього поверху стіни вигнали.
Владика поводив гостя, все йому показав. Я ходила за ними на відстані, дивилася тоді на афонитів як на прибульців. Потім ми зустрілися в Іонинському — отець Гавриїл бесідував із нами, наставляв. Повернувшись на Афон, він, імовірно, Геронді все розповів, де був і що бачив.
І Геронда з великої любові до чернецтва прийняв наш монастир як новонароджену дитинку, знайду, на свої руки. Коли мене запитують, чому він з такою теплотою та любов’ю до нас поставився, я не відразу знаходжу, що відповісти. На мій погляд, правда полягає в тому, що він, як людина прозорлива, побачив мене, із миру взяту, і зрозумів, що я дуже слабка ігуменя. І владиці немічна помічниця. Бо навіть і не знаєш, із чим монастир можна порівняти. Це така вершина! Десь я прочитала, що коли бодай одна людина в обителі спасеться, Господь дасть монастир збудувати й охоронятиме його. Тобто така справа серйозна, а тут я… Поки йшло будівництво, було хоча й складно, та все зрозуміло. А в подальшому на мене очікували непомірні труднощі.
Думаю, тому Геронда включився молитовно й сердечно у будівництво (в усіх смислах) нашої обителі у Вільшанці, розуміючи, що ми — і владика Іона з нами — надзвичайно потребуємо підтримки.
Він бачить усе
Уперше ми зустрілися з Герондою, коли з однією з наших сестер вирушили до Греції в метох, подвор’є Дохіару — жіночу обитель Пресвятої Богородиці «Теоскепастос» (Божественний Покров) у селі Сохо Лангада. Абсолютно незабутня поїздка. Це як потрапити в інший вимір: я побачила справжній жіночий Афон. До цього лише в книжках читала, аж раптом бачу на власні очі взірець, як усе в монастирі має бути. До тамтешніх сестер дуже пасують слова Маяковського про цвяхи, що їх можна робити з таких людей. Вони моляться так, що незнання мови абсолютно не заважає: тебе на молитовній поверхні тримають, ніби дуже солона вода. Усе це, звісно, завдяки старанням і турботі Геронди.
Приїхали ми в середу Страсної седмиці, а відразу після Пасхи прибув туди старець Григорій. За традицією, всі йшли хресною ходою на цвинтар з усіма мощами, які є в монастирі. Мені дуже промислительно дали нести мощі преподобного Арсенія Пароського — святого, чиє ім’я я тепер у постригу ношу. Після хресної ходи ми з Герондою вперше побесідували, хоча й дуже коротко.
Запам’ятався випадок його прозорливості. Він мені тоді сказав: «Якщо хтось тобі говоритиме “давайте зробимо ось такˮ, ніколи не кажи “давайтеˮ. Завжди відповідай “я подумаюˮ». Приїжджаю до Києва, й наша архітекторка тут же пропонує: «Давайте поміняємо прораба!» Мене як блискавкою вдарило — згадала слова Геронди. Прораб дійсно тоді в нас був нікудишній, його давно слід було звільнити. Однак я відповіла: «Я подумаю». Всі навколо насідають: «Давайте міняти!» І лише потім виявилося, що ми мало не зв’язалися з цілою зграєю шахраїв. Тільки завдяки Геронді ця біда нас оминула.
Перша зустріч зі Старцем особливого перевороту в моїй свідомості не викликала. Через приголомшливе враження від метоха наше знайомство було просто однією з радостей тієї поїздки. Зустріли нас у Сохо «залізні» сестри досить суворо, проте коли ми від’їжджали, вони всі вийшли нас проводжати. І стільки любові було в цьому прощанні! Вони розуміли, що ми — як анемічний хворий, потребуємо переливання крові, й за нас молилися.
Друга зустріч із Герондою сталася кілька років потому на Патмосі. І було вже дуже важко. Хоча любов Старця така, що його присутність сповнювала тебе почуттям щастя. Ось просто ти поруч із ним і — щасливий! Однак душевного комфорту, якогось благосного розслаблення точно не відчувалося. Сергій Фудель писав про іншого святого, але ніби точно про Геронду: «Достатньо було поглянути на нього, щоб побачити, ніби в дзеркалі, свій лик, спотворений буйним мирським нетерпінням і гордістю, і всоромитися самого себе». Це дуже точне спостереження. У такому сум’ятті я й перебувала поруч зі Старцем увесь час. Якимось дивним чином це поєднувалося зі щастям.
Геронда дійсно бачив людину наскрізь. Але Господу потрібно, щоб ми самі себе побачили. Бо ж думаємо, що не такі вже й погані, нормальні наче люди, «як усі». Якщо мислиш про себе добре, навіщо тобі спасіння? Які підстави для покаяння? Однак як без дзеркала себе побачити? От під час спілкування зі святими й відкривається те пекло, яке в тобі насправді є. Уже неможливо його не побачити, все видно дуже ясно.
Гірку правду про себе можна витримати, лише розуміючи, що дійсно, я такий, і можу бути в тисячу разів гіршим, якщо Господь відпустить віжки. Я здатен навіть на те, на що людині при тверезому розумі й твердій пам’яті фантазії забракне. Хоча які в мене підстави думати, що можу чинити бездоганно? Я ж убогий, і жалюгідний, і немічний. Лише розуміння своєї обмеженості та пустоти дає сили не вмерти від жаху, від почуття провини, від убитого марнославства. Адже марнославство ридає в такі моменти — коли уявлення про себе як про людину більш чи менш пристойну розсипається наче глиняна статуя.
Поряд зі святими людьми, завдяки їхнім молитвам, розкриваються в тобі такі безодні, для яких у звичайному, «мирному» житті просто немає приводу, та й можливості відкритися — все відразу замилюється самовиправданням, самозаспокоєнням, сторонніми помислами. Тобто відбувається над тобою своєрідна болісна духовна операція, але ти за неї навіть дуже вдячний! Така духовна хірургія — вищий пілотаж духівництва. Потрібно бути дійсно святим, аби просто своєю присутністю, кількома простими словами створити атмосферу, в якій той, кому це необхідно, побачить свою «тінь», свою справжню, без звичної «косметики», сутність.
Кажуть, коли прочитаєш Євангеліє, неможливо буде жити по-старому. Зі свого досвіду скажу: можливо ще й як! Тому дуже потрібен живий приклад. І коли такий приклад бачиш, то вже нічим виправдатися, доводиться посилено гребти. Навіть тепер, після відходу Старця, мені перед ним буває дуже соромно. Бо я теж монахиня, християнка. Як це може бути? Ми монахи: Геронда, я — через кому. Ніяк це неможливо вмістити.
Кожен мій день починається з того, що я прикладаюся до облачення Старця, яке зберігається в нас у монастирі. Прикладаюся ніби до його руки, яку впізнала б серед усіх рук на світі. Погана я учениця, хоча й стараюся з усіх сил, щоб не засмутити дорогого Геронду. Щоб навіть дрібної гидоти всередині не було — за неї особливо соромно. Ясна річ, очікувати, що зараз почнеш жити, як він, любити Богородицю, як він, — безглуздо. Та за його молитви сподіваюся на милість Божу.
Дуже трудно бути простим
Утретє ми з отцем Олександром Пліскою приїхали до Геронди в Салоніки, коли він був уже зовсім хворий. Я дуже вдячна дохіарській братії, що дозволили його провідати. Милістю Божою вдалося зі Старцем попрощатися, благословитися. Він уже нічого не говорив.
Геронда ніколи не був в Україні, але дуже хотів приїхати у Вільшанку. І це для нас дуже багато значить! Він завжди цікавився нашим життям, розпитував владику Іону про нас, відповідав на наші запитання, наставляв, надихав. Наш зв’язок із ним глибоко сокровенний, не про все можливо й розповісти. Він дуже допомагав і допомагає мирянам своїми молитвами. Та найголовнішим болем і надією його серця були монахи. Для мене Геронда Григорій — ідеал монаха, втілення всієї висоти гуртожитного життя, його благородства.
Бо що таке благородство у повсякденності? У книзі спогадів Фелікса Юсупова є такий фрагмент. Коли з’явилася лже-Анастасія, вона дійсно вражала обізнаністю в таких тонкощах життя царської сім’ї, які дуже мало кому були відомі. Фелікса та його дружину, що походила з царської фамілії, попросили з нею зустрітися. Юсупов пише, вони відразу зрозуміли, що це самозванка. Як? — У поведінці дівчини не було аристократичної простоти.
У Рабіндраната Тагора є слова: «Щасливим бути просто, але дуже трудно бути простим». Простота, що ґрунтується на реальному розумінні себе, змушує поводитися з усіма делікатно й самовіддано, нічого не зображати, давати іншій людині більше місця, а себе постійно утискати, благоговійно ставитися до всього святого. Мені здається, це і є духовне благородство, про яке дуже багато говорив Геронда. Усі, кого він згадав у своїй книзі «Люди Церкви, яких я знав», обрані його серцем за цією ознакою — наявністю благородної простоти, коли людина суцільна, без різних шарів, без лукавства. Коли вона нічого для себе не вимучує (від слова «муть»), не метушиться, а намагається бути щирою перед Богом.
Господь подарував мені зустрічі з Герондою, напевне, тому, що бачив: це єдина можливість позбавити мене ілюзій щодо себе і щодо чернечого життя, дати взірець, орієнтир на шляху до Нього. Тільки, думаю, для цього. Тому що преподобний Іона всіх нас зібрав у Вільшанському монастирі для справжнього чернечого життя, й Цариця Небесна, Якій присвячено обитель, хоче, щоб молитва тут не припинялася. Мабуть, мені потрібне було дзеркало, якому я повірю на сто відсотків, і Вона мені таке дзеркало дала.
Заглавне фото: біля воріт Дохіару.
