Ніхто не знає, як почуваються лікарняні прес-секретарі. Бо ми завжди за кадром — за спинами геніальних хірургів, які творять диво власними руками, за моніторами приладів, з яких не зводять очей реаніматологи й анестезіологи. Хоча… Лікарняні прес-секретарі теж не мають права на помилку. А ще вони не мають права на емоції.
Хоча нас аж розпирає від співчуття, вболівання, бажання сказати щось утішне чи просто обійняти. І навіть якщо потім ми пишемо на сторінці клініки три абзаци про унікальну операцію й викладаємо фотозвіт з двадцяти світлин, не завжди вдається вмістити в ці рядки щось невловиме, що є між лікарями та пацієнтом, де існує ще хтось третій, і він точно не зайвий.
Я знайшла спосіб не помирати
У дитинстві найбільше я боялася, що колись мене не стане. Задумалася про це вперше, коли сусідську бабусю, яка недавно приносила мені червонощокі яблука, відвезли кудись у чорній коробці під співи священника та хору. Баби вже не буде? Ніколи-ніколи? А хто приноситиме мені яблука? А кого матиме онучка тої бабусі?
Мої великі зелені очі ставали ще більшими від усвідомлення дорослих речей. Якщо не стало баби з нашої вулиці, значить, я теж колись помру. Мене не буде. Колись. Не буде історій, коли вимикають світло, химерних малюнків, сукенок для ляльки, ідеальних тортів з піску, які на всій вулиці вміла робити лише я. Не вірю! Я існувала завжди — звідкись я це знала, хай там що кажуть дорослі. Навіть Білосніжка прокинулася у своїй казці. І ще повно персонажів, яких оживили за допомогою живої води. Просто треба вчасно знайти живу воду.
Я не спала ночами, роздумуючи про це, прокидалася у сльозах — мені, п’ятирічній, дуже вже не хотілося якогось дня зникнути назовсім, поїхати у чорній коробці під співи священника та дяка і ніколи не повернутися додому.
Я придумала власну гру: все, що мені подобалося, просила Бога забрати до Себе. «Боже, і цього слимачка, що так гарно п’є росинку з трави, також мені залиш для раю». Так я збирала свій рай як конструктор. З часом список усього, що хотіла би в ньому бачити, став довжелезний: туди входили ляльки, які «вмирали»; дитячі скарби, що їх відбирали в мене старші діти; коти й собаки, яких не могла принести додому; історії, яких не могла розповісти іншим. Це була моя перша дитяча молитва, що дозволила не плакати ночами, лякаючи дорослих, а пізніше, в старшому віці, знайти точку опори.
Коли підросла й навчилася читати, я почала шукати в різних культурах і релігіях можливості жити завжди, проте безсмертям там і не пахло.
Мене не влаштовувала ідея реінкарнації — я не хотіла бути ні котом, ні фіалкою, тільки собою, я хотіла розказувати історії. Не радувало навіть мистецтво, завдяки якому я пізнавала світ. Мені просто необхідно було відчувати подих безсмертя, щоб могти переносити суєту.
Здавалося, я вмираю. Мій бунт наростав. Стишив його тільки Христос. Якщо філософи й учителі духу давали мені набір правил для виживання серед собі подібних, то Христос дарував безсмертя, якого я так шукала. Якщо інші вчили жити, то Христос пішов за мене на Хрест. Ніхто до і після Нього не робив нічого подібного.
Усе нагадує про це — Його дім, Його люди, мистецтво, через яке я звикла пізнавати світ. Тепер розумію, чому мені було так затишно з живописом. Входячи у творіння Тиціана, я вклонялася Христові разом із волхвами і всіма тими Медичі й вельможами у соболях і парчі. Слухаючи Моцарта, оплакувала Ісуса на Голгофі, шукала Його серед усього, що вважала досконалим, і тільки коли віднайшла по-справжньому, то впізнала, не розминулася з Ним. Бо Ісусу належало першому воскреснути (Діян. 26, 23), бути первенцем з усіх померлих (1 Кор. 15, 20), щоб мати Йому в усьому першість (Кол. 1, 18).
То був подих безсмертя. Тепер, коли буває важко або незрозуміло, коли усвідомлюю, що не можу принести додому всіх безпритульних котів і собак чи достукатися до інших, коли вони відбирають у мене радість, коли моїх сил замало, щоб повернути собі мир, мені більше не страшно ні вдень, ні вночі. Я нарешті почала спати спокійно. Я знайшла спосіб не вмирати. Тому я досі в Церкві.
І щороку для мене настає Пасха, коли в моєму серці воскресає Бог. І щороку настає Різдво, коли Він народжується у моїх координатах. І я вірю, що цьому не буде кінця.
Більше ніж вдячність
Минулого року у Львові почали пересаджувати органи. Уперше за багато років. Як виявилося, в нашому місті є достатньо кваліфікованих лікарів, і ось потяглася до них вервечка людей, які потребують нового серця, нової нирки чи нової підшлункової.
І все б нічого, якби не етичний момент. Соцмережі обговорюють, як це розуміти: посмертне донорство — благо чи зневага до покійників? Стільки людей — стільки й думок. А доки люди сваряться в онлайні, Валерія, дружина Сергія, якому у Львові пересадили серце, написала листа родині донора. Де дякує за чоловіка, який живе, за батька їхніх донечок. Вона сподівається, що колись ці слова прочитають ті, хто подарував їм найцінніше. Можливо, прочитають з нашою допомогою.
«Мені важко до вас звернутись, але я спробую.
Шановна родина донора! На жаль, ми не знаємо ваших імен та імені нашого донора. Ви — як невідомий солдат. Немає дня, щоб я про вас не думала. Я хочу вам висловити подяку за життя свого чоловіка. Якби не ви, в найближчий час його серце зупинилося б, і я відчувала би весь той біль, який зараз із вами. Ви врятували не тільки його життя, а ще й моє. Ви зберегли батька дітям! Те, що я відчуваю, — це більше, ніж вдячність! Я пишаюсь вашим вчинком. І водночас мені соромно за своє щастя.
Звертаючись до дружини нашого донора, я хочу побажати Вам міцного здоров’я, сил та обов’язково стати щасливою! Я обіцяю берегти серце, найдорожче для нас обох! Звертаючись до мами, хочу Вам подякувати за те, що подарували життя й моєму чоловікові. Дівчата, я вам буду вдячна до свого останнього подиху!
Якщо у вас з’явиться бажання розкрити імена або поспілкуватися, ми дуже зрадіємо. Ми будемо чекати. Нам важливо молитися за душу нашого рятівника. Якщо ви не маєте бажання надати будь-яку інформацію, ми з повагою до цього поставимося.
Я сподіваюсь, цей лист до вас дійде!
З повагою, дружина врятованого чоловіка».
Скільки сердець і нирок треба у Царстві Небесному?
Я багато думаю про те, чи для воскресіння після фізичної смерті важливо, щоб усі органи були на місці? Чи треба нам у Царстві Небесному перетравлювати їжу, качати кров і виділяти ферменти для розщеплення білків, жирів та вуглеводів? І взагалі, чи ці думки десь поряд із благочестям? Чи не починається вже егоїзм, який заважає мені прийняти рішення про посмертне донорство?
Бо ці люди змогли. Після підтвердженої смерті мозку їхні органи ще послужать іншим, незнайомим ближнім. Серце, що було найдорожче для якоїсь жінки, стало найдорожчим для ще однієї жінки і двох дітей.
Донорство — це коли я хочу поділитися з тими, хто залишається жити, всім добрим, що я маю і чим уже не зможу користуватися. Це як кеди 35-го розміру, які я вже ніколи не взую, бо виросла я і моя нога. Після моєї смерті моя бібліотека перейде моїм дітям. Вона для мене важлива. Просто надалі я матиму можливість спілкуватися з Головним Автором усього і не потребуватиму книжок. Я залишу живопис рідним, бо піду споглядати досконалу красу, відблиск якої бачила на землі. Мені не треба дивитися на тіні — я бачитиму оригінал.
Тому я віддаю серце, бо навіть тепер, коли більше не можу думати, я не перестала любити. Якщо не перестала любити — отже, я не померла. Якісь такі виникають у мене думки, коли читаю схожі сповіді людей, чиїм рідним дали з Небес і в операційній другий шанс.
Ось воно, безсмертя! Тільки Христос мені дає квиток у наступне життя, Він Сам мене туди транспортує. Більше того, Він мене там чекає! І з Ним уже повно людей, яких я встигла полюбити на цій синій холодній планеті. А ще Він подбав про всіх котиків і песиків, які були мені друзями, але стільки звірі не живуть, тому вони свого часу переїхали до раю, де їм дають райське молоко і в них удосталь плюшевих мишей і кісточок.
Я знаю: всі ті люди, яких я любила з дитинства, нікуди не зникли. Ми просто в різних формах існування зараз, але обов’язково зустрінемося. Від нас із мамою я посилаю їм трохи молитви і ще чогось дуже важливого, що неможливо втілити в словах.
Вірю, якогось дня ми знову вдягнемо свої тіла, як випрані сукні, і переїдемо у небесні маєтки, де з дитинства наскладали собі стільки найгарніших скарбів. Серед ангелів і людей, стебел трави, зірок, котів і текстів, які нагадують про безсмертя, всім вистачить сердець, нирок і підшлункових. Бо CHRISTOS ANESTI! Усвідомлення цього факту дає мені сили жити, я не тремчу перед хворобами і ДТП і не страшуся розмов про те, що після смерті якийсь мій орган може комусь послужити.
А ще я дуже хочу встигнути підписати документи про добровільне донорство. Бо лікарняні прес-секретарі добре знають, що таке — одне мертве тіло в морзі замість двох, і вони бачать сльози щастя на очах у дружин тих, кому дано другий шанс. Заради цього варто жити.
Нам теж дуже хочеться бути причетними до життя — саме тому ми пішли працювати в лікарні. Хоча й досі не з’ясували для себе, кому в Царстві Небесному після Воскресіння дістануться пересаджені серця та нирки.
