Іти до Бога поодинці дуже важко. І тут у пригоді стають шлюб і дружба. У церковній історії можна знайти чимало прикладів, коли люди, забажавши служити Господу всім серцем і душею, не пов’язують себе узами шлюбу, а знаходять серце, що горить такою самою любов’ю до Бога, і народжується дружба. Можна пригадати преподобних Феодора та Василія з Києво-Печерського патерика, преподобних Феофіла та Іоанна звідти ж. Можна навести приклад преподобних Косми Маюмського та Іоанна Дамаскина, які виховувалися разом. Рухаючись далі вглиб віків, побачимо, що у святителя Іоанна Златоуста був друг на ім’я Василій, з яким він дружив із самого дитинства, і обидвоє вони «з однаковим бажанням і ревністю займалися красномовством та однакові мали бажання, що витікали з одних і тих самих занять», і навіть ченцем Василій став раніше від Іоанна. Утім, згодом Іоанн «обігнав» свого друга і тепер ми можемо знати про Василія лише тому, що Іоанн розповів про нього у своєму знаменитому трактаті «Про священство».
Та найвідоміша історія дружби, що набула майже хрестоматійної слави, — це історія «зимових» святих: вселенських великих учителів і святителів Василія Великого (1/14 січня) та Григорія Богослова (25 січня / 7 лютого).
Вони жили в один і той самий час, що згодом був названий «золотим віком святоотецької писемності», походили з однієї місцевості та від самої юності міцно подружилися на все життя.
Ми познайомимося з ними не так, як раніше, не офіційно. Тож з усією повагою та шаною залишимо титули осторонь та спробуємо побачити в них не суворих святителів у важких темних облаченнях, а тих звичайних юнаків із хороших родин, якими вони були та, наважусь припустити, залишилися, яким Господь подарував дивовижне й непросте життя, наділив надзвичайними талантами, довірив їм дуже багато, і вони успішно з Його завданням упоралися — втім, не одразу, не без нарікань і побоювань, проте з любов’ю до Нього, і ця любов зробила їх близькими один до одного та зрештою привела обох до святості.
Про життя, труди й дружбу Василія та Григорія відомо дуже й дуже багато, і причиною цього є Григорій, який був тонкою, емоційною, поетичною натурою, схильною до рефлексії, й усе життя щось писав. І, звісно, всемилостивий Господь, Який подарував Григорію мирну кончину та можливість провести останні роки у спокої, завдяки чому Григорій встиг навести лад у своїх творіннях.
З автобіографічної поеми «De vita sua» можна чимало дізнатися про самого Григорія, а його зворушливе «Слово 43» (всього у святителя збереглося 45 великих бесід, або проповідей, званих «Словами») цілком присвячене Василію. І нехай написане воно понад півтори тисячі років тому, сучасному читачеві буває важко стримати сльози зворушення, адже це «Слово» — надгробне. Григорій на десять років пережив свого друга та сильно за ним сумував. Збереглося й дуже цікаве листування двох друзів: місцями серйозне, місцями жартівливе.
Ми, звісно ж, не маємо на меті наводити тут життєписи двох великих святителів — таких описів є чимало, про цих святих написано цілі книжки. Причому протягом тривалого часу творіння Григорія Богослова цитувалися майже так само часто, як і Святе Письмо. Тому ми не обтяжуватимемо читача хронологією й детальними описами, а зупинимося лише на тих моментах, крізь які можна роздивитися дещо важливе, — щоб запалити бажанням більшого та досконалішого пізнання. Нехай зацікавлений читач сам розгорне тремтливою рукою древні листи та слова, згадані вище, й зануриться в істинне життя, що не втратило зв’язку з реальністю, хоча багато століть проминуло відтоді, як у далекій Каппадокії були вони накреслені рукою мудрого старця перед відходом до вічних обителей.
Авжеж, не випадково ми так довго підходимо до справи та висловлюємося дедалі більш розлогими та заплутаними реченнями. У наш час прийнято говорити чітко, зрозуміло, лаконічно, без «мудрувань». А в ту епоху, про яку піде мова, вершиною наук вважалася риторика, тобто вміння формулювати свої думки, переконувати співрозмовника, надавати мові піднесеної форми, наповненої прямими та прихованими цитатами, аналогіями, метафорами та іншою, як вони казали, «приємністю». Тож до текстів Григорія Богослова слід приготуватися, адже він був майстром слова та вчив цьому інших.
Приміром, у листі до внучатого племінника Ніковула святитель навчає його тонкощам епістолярного жанру: «Мірою листа є необхідність: не слід ані подовжувати його, якщо предметів небагато, ні скорочувати, якщо предметів багато… Ось що знаю про довжину листа; що ж до ясності, то відомо, що потрібно, по можливості, уникати книжкового стилю й наближатися до розмовного… (Гм! — зазначить наш сучасник, звиклий до твітів та СМС.) Третя властивість листів — приємність. Її ж ми дотримаємося, коли писатимемо не зовсім сухо, не без вишуканості, не без прикрас і, як то кажуть, не без косметики й не підстрижено, тобто не без думок, прислів’їв та мудрих висловів, а також жартів і загадок, бо ж усім цим підсолоджується лист. Однак не будемо користуватися цим понад міру: коли нічого цього немає, лист є грубим, а коли цього забагато — пишномовним. Усе має використовуватися такою ж мірою, як і червоні нитки у тканинах».
***
Григорій Богослов народився в 329 році, Василій Великий — тоді ж або на два-три роки пізніше. Дитинство Василія минуло в місті Неокесарії провінції Понт — місцевості на північному сході сучасної Туреччини, на південному березі Чорного моря, де родина Василія мала великі земельні володіння. Григорій же народився та виріс у родинному маєтку Аріанз, за десяток кілометрів від села Назіанз, що вважається його батьківщиною.
Познайомилися вони, скоріше за все, в училищі в місцевому «обласному центрі» — Кесарії Каппадокійській, — де обидвоє деякий час навчалися. Згодом Василій учився в Константинополі, а Григорій — аж в Олександрії, та зрештою їхні шляхи остаточно зійшлися в Афінах: у знаменитому Афінському університеті, найвищому навчальному закладі тих часів.
Григорій потрапив до Афін першим і коли дізнався, що вже відомий йому Василій також прибуває туди завершувати свою освіту, влаштував йому гідну зустріч. Річ у тім, що кожного новоприбулого до Афінського університету піддавали певній «ініціації»: в перші дні всі з нього сміялися та смиряли його зарозумілість. Тоді урочисто, через усю площу, своєрідною «хресною ходою» відводили до лазні, підходячи до якої, здіймали галас і танцювали. Виламавши двері та остаточно перелякавши новачка, йому дозволяли ввійти, а зустрічали з лазні вже як рівного та зодягали в малинову мантію.
Вочевидь, Григорію довелося пройти цей принизливий обряд. Дізнавшись про прибуття Василія, він переконав афінських студентів, що цей юнак уже достатньо мудрий, зрілий та не потребує «обламування рогів». У результаті Василій виявився чи не єдиним студентом в історії, якому вдалося уникнути звичайної посвяти.
«І це було початком нашої дружби. Звідси перша іскра нашого союзу», — напише згодом Григорій. І далі вони знали тільки дві дороги: одну — до храму, іншу — до своїх учителів. До речі, Афінський університет був світським навчальним закладом, там нарівні викладали християнин Прохересій та язичник Химерій, і навчатися могли як язичники, так і християни — аби були здібності та кошти.
Дружба їхня зміцнювалася також і в спільних інтелектуальних диспутах. Одного разу прийшли до них студенти-вірмени й завели якийсь учений спір. Вірменія — в ту пору також одна з римських провінцій — була північно-східним сусідом Каппадокії, саме з Каппадокії походив святий Григорій-просвітитель, якого вважають своїм апостолом вірмени. (До речі, й свята Ніна, просвітителька Грузії, відома також як Ніно Каппадокійська.)
Григорій, присутній при цьому спорі, спочатку став на бік вірмен, аби було цікавіше. Однак коли побачив, що їх цікавить не істина й не краса аргументації, а бажання перемогти Василія в суперечці, то «розвернув корму» (його улюблений вираз), й вони разом дали вірменам гідну відсіч. «Василій же збагнув діло відразу, бо мав такий проникливий розум, як мало хто інший; і сповнений ревності, словом своїм викликав сум’яття в рядах цих сміливців, і не раніше перестав уражати їх силогізмами, ніж коли змусив їх до цілковитої втечі та рішуче взяв над ними гору», — пізніше згадував Григорій.
Василій та Григорій були блискучими учнями; їм обом, як ведеться, запропонували в Афінах залишитися викладачами риторики. Кожен із них міг би заснувати власну школу й протягом усього життя існувати безбідно, поважно походжаючи вулицями в оточенні учнів та розмірковуючи про високі умоглядні предмети. «Не дай Боже!» — думаємо ми зараз про подібну перспективу. Вони подумали приблизно так само, і в цьому яскраво виявилися їхні характери. Адже обидва вони бажали присвятити життя подвижництву, заснувати монастир і провести там свої земні дні пліч-о-пліч у трудах і молитвах.
***
Василій, хоча й був слабкий тілом і все життя хворів, мав залізну волю. До його планів не входило залишатися в Афінах, тому, скінчивши навчання, він поїхав додому — за словами Григорія, наче «корабель, настільки навантажений ученістю, наскільки це може вмістити людська природа». Кесарія та Неокесарія тут же заявили, що бачать у ньому наставника для юнацтва й запропонували викладати в місцевих училищах. До цих пропозицій Василій також залишився байдужим, хоча протягом деякого часу дійсно викладав у Кесарії, однак згодом таки поїхав мандрувати монастирями Сирії, Палестини та північного Єгипту, щоб набути досвіду духовного життя.
У цей самий час він прийняв хрещення, став читцем, а згодом і священником у Кесарії Каппадокійській. Так, попри те, що родина Василія Великого суціль складалася зі святих, а Григорій був сином єпископа, вони прийняли хрещення у віці близько 30 років.
Коли проявилася певна відмінність у поглядах між Василієм та правлячим єпископом (а це був відомий Євсевій Кесарійський — церковний історик та, на жаль, аріанин), Василій не став посилювати конфлікт, а відбув до маєтку своєї родини в Понті, де вже жили як монахині його мати Емілія та сестра Макрина (батько на той час помер), і заснував там невеличкий монастир, куди не раз запрошував і Григорія.
Григорій же піддався на умовляння друзів, у тому числі самого Василія, та прийняв почесну пропозицію залишитися ритором в Афінах. Утім, довго не витримав, «…бо це було те саме, що розсікти надвоє одне тіло та умертвити нас обох, чи те саме, що розлучити телят, які, будучи разом вигодувані та привчені до одного ярма, жалісно мукають одне за одним і не терплять розлуки. …Небагато часу пробув я ще в Афінах, а любов зробила мене Гомеровим конем; розірвано узи тих, хто мене тримав, лишаю за собою рівнини та мчу до товариша».
Афіни без Василія здавалися Григорію порожніми й непотрібними, тому він також повертається на батьківщину. Там його очікують домашні справи: треба допомагати батькові в управлінні маєтком та єпархією. На прохання батька, чи, скоріше, не маючи можливості йому опиратися, Григорій погоджується прийняти сан священника. Свою хіротонію він сприймає як «страшну бурю» й тут же тікає в Понт, до Василія: «Так затужив я при цьому насильстві… що забув усе: друзів, батьків, вітчизну, родичів. Ніби віл, вкушений сліпнем, прийшов я у Понт, сподіваючись там у божественному другові знайти собі ліки від горя… Це був Василій, який тепер з Ангелами. Він полегшив тугу мого ума».
Це була одна з декількох поїздок Григорія до Понту, де вони разом із Василієм і маленькою купкою однодумців подвижничали у заснованому Василієм монастирі. Там же вони склали перше «Добротолюбіє». То була зовсім не та книга, яку знає православний світ зараз: у ній містилися витримки з трудів Оригена, якими всі вони тоді зачитувалися.
Пізніше обидва святителі жартома згадували про ті часи в листуванні: «Буду ж дивуватися твоєму Понту і понтійському присмерку, цій оселі, гідній утікачів, цим гірським хребтам, що висіли над головою, й диким звірам, які випробовують вашу віру, цій пустиньці, що лежить унизу, чи кротовій норі з почесними іменами: обителі, монастиря, училища, цим лісам диких рослин, цьому вінцю крутих гір, яким ви не увінчані, а замкнені. Буду дивуватися тому, що у вас в міру повітря, й нечасто буває сонце, яке ніби крізь дим бачите ви, понтійські кіммеріяни, люди безсонячні… Та й буду пам’ятати ці хліби та ці, як називали їх, варення, пам’ятаю, як зуби ковзали по шматках, а потім у них грузли та з трудом витягалися, ніби з болота. Все це більш велично зобразиш ти сам, почерпнувши багатослів’я у твоїх власних стражданнях, від яких, якби не порятувала нас скоро істинно велика любителька убогих (маю на увазі матір твою), що з’явилася нам у добрий час, як пристань — охопленим бурею в морі, нас давно вже не було б у живих; і ми за свою понтійську вірність спонукали б інших не так до похвали, як до жалю. Як же мені змовчати про ці сади, не схожі ні на сад, ані на огороди? І про Авгієвий навоз, вичищений із дому, яким ми наповнювали ці сади, коли віз, величиною з гору… возили на цих самих плечах і цими самими руками, на яких і досі залишаються сліди тодішніх трудів; і все це… не для того, щоби з’єднати береги Геллеспонту, але щоб зарівняти яр».
Кажучи простою мовою, майбутні великі каппадокійці у своїй пустиньці орали мов коні, постували як самітники, харчуючись чим попало, і мама Василія, свята Емілія, часом приносила їм поїсти, щоб вони зовсім не загнулися.
Саме в цій пустиньці були сформульовані закони життя в гуртожитньому монастирі, що діють і тепер, і називаються Правилами Василія Великого, а ця пустинька в понтійському присмерку стала прообразом усіх майбутніх монастирів.
***
Усе своє життя Григорій рвався до пустелі, хотів усамітнення, спілкування з Богом. Іще в дитинстві у нього були певні містичні переживання та сни. Йому відкрився Бог як Свята Трійця, і ця ідея стала головною, майже єдиною в його богослів’ї. Та упродовж земного шляху Григорій піддавався на умовляння, робив не те, що хотілося, а те, що йому казали батько чи друг, потім розкаювався і страждав, ображався на них, однак продовжував служіння, виливаючи свій біль у віршах.
Василій же був холодним інтелектуалом із гарячим серцем, усе своє життя і самого себе він присвятив Церкві з самого початку. Змінив свій образ думок, став істинною «людиною Церкви» та робив саме те, що вважав правильним, нікому не даючи збити себе з наміченого шляху. Принісши в жертву самого себе, він із такою ж легкістю жертвував іншими, близькими йому людьми, заради блага Церкви. Об’єктивно це було добром, і він був правий як християнин і, пізніше, як єпископ, одначе самій «жертві» бувало важко це прийняти. Звідси й складні стосунки Василія з рідним братом Григорієм Ніським, і особливий аспект дружби з Григорієм Богословом, про який згадують не завжди.
Варто сказати, що Василій нерідко піддавав випробуванням зворушливу дружбу Григорія. Почалося це ще тоді, коли він умовив Григорія залишитися в Афінах, а сам відбув на батьківщину. Другим серйозним випробуванням стала хвороба єпископа Євсевія Кесарійського. На той час їхній конфлікт було вже залагоджено, і пресвітер Василій став головним помічником Євсевія та фактично другою після нього людиною в Кесарії, не рахуючи префекта. Відомість, вплив Василія та народна любов до нього особливо зросли під час сильного голоду 368 року, коли він скли́кав на площу мешканців, наказав виставити зі своїх комор котли з овочами та соліннями, особисто роздавав хліб і юшку та промовив зворушливі слова, після яких інші кесарійські багачі наслідували його приклад і місто пережило той складний час.
Коли Євсевій захворів і перебував при смерті, Василій, який фактично керував єпархією замість нього, розіслав листи до всіх служителів Церкви, запрошуючи їх до Кесарії. Належало поховати Євсевія, а тоді обрати пресвітера, якого висвятять в єпископи, причому найбільші шанси на єпископство були у самого Василія. Знаючи, що Григорій воліє триматися подалі від влади та інтриг і не приїде за простим запрошенням, і водночас не бажаючи упустити його голос, Василій користується тим, що звістка про смерть Євсевія ще не досягла Назіанза, й пише Григорію зовсім іншого листа. Про те, що він сам серйозно хворий і готується до відходу.
Переляканий Григорій тут же вирушає в путь. Однак у дорозі з’ясовується, що він не єдиний служитель Церкви, який прямує до Кесарії. Дізнавшись, у чому справа, Григорій дуже образився й повернувся додому, написавши Василію гнівного листа. «Ти викликав нас у митрополію, коли мала відбутися нарада щодо єпископа. Та який благовидний і переконливий привід! Ти вдав, що хворий, конаєш, бажаєш нас бачити й передати останню свою волю. Не знав я, до чого це все, і як своїм прибуттям допоможу справі; проте вирушив у путь, зажурений звісткою. Бо що для мене вище твого життя, або що більш прикре, ніж твій відхід? Проливав я джерела сліз, ридав і вперше тепер дізнався про себе, що не ствердився ще у філософії. Чого тільки я не сповнив надгробним лементом? Коли ж дізнався, що до міста збираються єпископи, зупинився на шляху й дивувався <…> повернув корму та їду назад. … А твоє благоговіння тоді побачу, коли владнаються справи й дозволить мені час; побачу — й тоді насварю більше та дужче».
І знов-таки, Григорій розумів, що перед лицем аріанства, що набирало силу, Василій, який твердо сповідував православ’я, — найкращий єпископ для Кесарії Каппадокійської. Тому, ображаючись на друга, він все-таки послав у Каппадокію листа, в якому підтримав кандидатуру Василія від імені свого батька та від власного імені. На хіротонію Василія поїхав тільки Григорій-старший. Сам Григорій Богослов обмежився лише привітальним листом.
***
Іще не раз Василій і Григорій мирилися та сварилися. Дружба між святими, виявляється, не така піднесена й романтична, як можна було би припустити, побіжно переглянувши їхні відредаговані житія. Одначе цю дружбу вони зберегли та перемінили любов’ю.
Наприкінці життя, підводячи підсумок, Григорій напише: «Шукаючи пізнання, знайшов я щастя, відчувши на собі те саме, що й Саул, який, шукаючи батьківських віслюків, знайшов царство (βασιλεία), так що те, що додавалося до справи, виявилося важливіше від самої справи». Так, Саул шукав віслюків, а знайшов царство («василі́я»); Григорій шукав знань в античних мудреців, а знайшов Васи́лія, і в цьому виявилося його щастя.
