Таїнство Вінчання: чому воно звершується саме так і чому не варто боятися весільних забобонів.
***
Останніми роками вінчання, яке цілком органічне для людей віруючих, стало дуже популярним і в колі нецерковної аудиторії. У сприйнятті такої людини це, по-перше, красиво, а по-друге, — якась «гарантія», що все буде «як треба».
Перед тим як самому стати на весільний рушник, кожен із нас, певно, потрапляв на вінчання як свідок або гість, і сама «процедура» справляла доволі веселе і сумбурне враження.
Давайте ж вглянемося в той богослужбовий чин, який зараз звершується під час Вінчання в нашій Церкві, і спробуємо краще його зрозуміти.
На що це схоже
Ось молодята заходять у храм і не знають, що їм робити далі: куди стати, кому віддати ікони, свічки, вино, коровай, а ще — великі й маленькі хустинки із того списку, який вони знайшли в інтернеті. До них підходить хтось церковного вигляду і переписує на листочок їхні імена, а тоді просить віддати обручки. Той же прислужник забирає вино, ікони та свічки.
Усіх просять вийти з центральної частини храму майже до самого виходу і стати так, щоб наречений був праворуч від нареченої, а не навпаки. Тим часом шикають на фотографів і на гостей: тут не ходити, сюди не наступати. Стає спекотно і якось тривожно. Єдине, що заспокоює, — вдалині на ошатному квадратному столику посеред іншого реквізиту стоять дві корони, і це вселяє надію, що все-таки потрапили куди треба.
І тут — понеслося! Красиві двері у вівтарі розчиняються, звідти виходить пишно вбраний священник і згори голосно заспівує хор (виявляється, він увесь цей час там був, — якщо це, звісно, не аудіозапис).
Рідкісне щастя
Далі продовжується щось красиве й величне: хор співає, священик кланяється, всі за ним теж хрестяться і кланяються. Батюшка дає красиві свічки в хустинці, зв’язує молодятам руки, просить стати на довгий вузький рушник. Потім починається катування свідків триманням вінців над головами наречених — при цьому вся процесія ще має ходити колами по церкві (не наступити при цьому на пишне плаття молодої потребує особливої вправності).
Після всього вінці нарешті забирають (фух!), молодих поять вином із маленького вишуканого ковшика (цікаво, а у вівтар же передавали цілу пляшку!). Насамкінець батюшка всіх кличе до іконостасу, аби віддати ікони, які раніше в них забрав його помічник.
Увесь цей час звучить щось правильне, але незрозуміле й іноді страшнувате: то про Єлену і святий хрест, то про Мойсея і просфори, то про жону, яка «да убоїться мужа» (і це нібито вважається нормальним). Єдине, що більш-менш зрозуміло — це «Отче наш» і ті сердечні слова, які священик говорить від себе. Поцілунок, квіти й вітання в кінці — теж уже ясно. Ой! А коровай чому не знадобився?
Чин заручин
І все-таки, що ж таке Вінчання? Насамперед звернімо увагу, що це є благословенням християнського шлюбу, а не укладанням його (хоча в певні часи на Церкву були покладені функції реєстрації шлюбів, і церковне вінчання де-факто було одруженням). Союз чоловіка й жінки задля створення сім’ї, укладений за правилами того суспільства, в якому живуть ці люди, визнається Церквою, навіть якщо сім’я поки не є християнською і в неї ще немає бажання отримати на шлюб церковне благословення. Тому, як правило, спочатку РАГС — потім Вінчання.
Ідемо далі. Вінчанню передують заручини. Відбувається це в західній частині храму, у притворі. Священник виходить із вівтаря і перетинає увесь простір церкви. Вітає молодого й молоду, вводить їх у храм, дає вінчальні свічки й лишається разом із ними у притворі.
Зазвичай шлях священника від вівтаря до наречених займає певний час, який заповнюється співом гімну «Достойно єсть», зверненого до Божої Матері, або загадкового за своїм походженням «Гряди, гряди від Лівана, невісто» (вільна варіація на тему одного з віршів Пісні пісень (Пісн. 4, 8), відома в музичному викладі композитора С.О. Дегтярьова). Або ж іще чогось підходящого, що може заспівати хор.
Свічки, як правило, спричиняють священний трепет як у молодих, так і в гостей, які одразу ж починають гадати на майбутнє. Якщо вогник колишеться — життя нібито буде бентежне; якщо віск крапає на плаття — не оминути сліз; якщо свічка згасла — далі можна взагалі не продовжувати: нічим хорошим це не закінчиться.
Якщо Бог захоче
На всі такі страхи священники (люди здебільшого досвідчені й прагматичні) намагаються відповідати, що воскова свічка крапає набагато менше, ніж парафінова, особливо якщо тримати її рівно. А на свічку просто не треба дихати, і якщо вона згасла (що цілком може трапитися, адже у храмі бувають протяги), її можна просто знову засвітити.
Разом із нареченим, нареченою і всіма присутніми священник молиться про те, щоб Бог подав молодятам любов мирну й досконалу, допомогу, однодумство, тверду віру, дітей і всього хорошого, чого вони будуть просити, після чого молить Бога благословити майбутній шлюб. Затим надіває нареченій і нареченому обручки і просить обмінятися ними.
Перстень — це знак вічності, знак належності молодих одне одному і повної довіри між ними. У біблійному значенні перстень — це завжди довіра, делегування повноважень. Єгипетський фараон передав Йосифу Прекрасному перстень і тим зробив його своїм намісником у Єгипті (Буття 41, 42). Батько в притчі про блудного сина надіває йому перстень на руку і тим самим повертає синівство (Лк. 15, 22). Усі ці біблійні приклади згадуються в молитві, що звучить на заручинах.
Узагалі, всі богослужбові тексти передбачають близьке знайомство учасників якщо не з церковною історією, то хоча б зі Святим Письмом. Без Біблії вони просто «не звучать», тому якщо до Вінчання приступають люди, не дуже підготовлені, їм буде важко сприймати й розуміти те, що відбувається. І щоб побажання «да наповниться дім їхній пшениці, вина і єлея» не викликало здивованої думки: «У нас же квартира в центрі Києва, куди нам пшеницю?», варто перед Вінчанням ознайомитися з діями і словами Таїнства. І вразитися їхньою глибиною та красою.
Заручивши молодих, священик веде їх у центральну частину храму під спів дивовижних слів псалма 127:
Блажен кожен, хто боїться Господа, хто ходить путями Його!
Коли труд своїх рук будеш їсти, блажен ти, і добре тобі!
Твоя жінка в кутах твого дому як та виноградина плідна, твої діти навколо твого стола немов саджанці ті оливкові!
Оце так буде поблагословлений муж, що боїться він Господа! Нехай поблагословить тебе Господь із Сіону, і побачиш добро Єрусалиму по всі дні свого життя, і побачиш онуків своїх!
Мир на Ізраїля!
Рідко в гімнографії можна натрапити на текст, що прославляє радощі сімейного життя і можливість земного щастя, але це — один із них. Світлі слова про дім, дружину, дітей, працю і благословення від Бога. Саме з цього псалма починається чин Вінчання (Сподіваємося, нікого не бентежить прикликання благословення на Ізраїль: це не всесильна рука світового закулісся, а всього лише старозавітна поезія, в якій автор славить свою Вітчизну.)
Однак присутні на Вінчанні в цей час, як правило, не думають ані про Ізраїль, ані тим більше про оливкові саджанці. А тільки про те, хто зараз першим стане на весільний рушник, адже він, за загальним і розповсюдженим переконанням, і буде головним у сім’ї.
Зі свого боку відзначимо, що ні літургійні рукописи, ні чинний Требник нічого не знають про весільні рушники та їх використання. Ймовірно, колись із практичних міркувань у слов’янській традиції з’явився особливий плат, на який молоді ставали коліньми — таким шанобливим чином приймаючи благословення на шлюб. А потім у ньому знайшла вираз ціла символічна система, окремий пласт народної культури. Своєрідне дохристиянське «богослов’я вишивки», яке нині майже втрачене.
Усі, затамувавши подих, спостерігають за переміщеннями нареченого й нареченої… Ось, праві ноги вже підняті, небезпечний момент… і! Витончену ніжку нареченої ховає пишний поділ плаття. Гості з боку нареченого впевнені, що першим ступив наречений, із боку нареченої — що саме вона. Нічия. Життя покаже.
А тим часом починається…
Чин Вінчання
І починається він із допиту. Цей діалог з’явився в чинопослідуванні Вінчання досить пізно. Є версія, що походження його католицьке, однак це хороший привід задекларувати добровільність намірів і взаємну чесність.
Священик запитує приблизно таке: «Чи дійсно ти, пане такий-то, по-хорошому, добровільно і охоче готовий узяти за дружину ось її, яку перед собою бачиш?» І наречений (відповідно до Требника) відповідає: «Імам, чесний отче!»
Деякі чоловіки при цьому помітно ніяковіють і просто кивають головою або хрипко відповідають «Так…»
Далі священник запитує: «Не обіцявся чи іншій?» Це вже зрозуміліше, і нареченому слід відповідати: «Не обіцявся, чесний отче!» Якщо це правда, звісно. Далі ті ж запитання ставлять нареченій.
Молитва о приготовлении супа
Коли необхідну згоду отримано, священник починає Вінчання тим самим виголосом, з якого починається Літургія. У кожній молитві та єктенії звучать прохання за молодят, за їх спасіння у вічності та благословення в різних аспектах сімейного життя на землі.
Одна за одною звучать три молитви, в яких, окрім звертання до Творця, викладається й богословське підґрунтя шлюбу. По-перше, встановлення його ще в Едемі до гріхопадіння (Буття 1, 28; 2, 18, 22–24). По-друге, біблійні приклади славних і значних шлюбних союзів: Авраама і Сарри, Ісаака і Ревекки, Якова і Рахилі, Йосифа і Асенефи, Мойсея і Сепфори, Захарії та Єлизавети (пропонуємо читачеві самостійно пригадати ці історії з книг Буття, Виходу та Євангелія від Луки).
Далі висловлюється чимало прекрасних молитовних побажань на адресу молодих: «Сподоби їх побачити чада чадов (тобто внуків); дай їм від роси небесної і от тука земнаго (всього найкращого, що є на небі й на землі); сповни доми їх пшениці, вина й єлея і всякія благостині, да преподають і требующим».
У єврейській землеробській культурі, з якої народився цей текст, пшениця — це хліб і каша, тобто звичайна їжа; вино — ознака веселощів, радості, благоденства; єлей або олія — це те, що зробить кашу ситнішою і кориснішою, а також те, що горить у світильниках, чим можна намастити волосся на знак радості, а ще ліки для ран. Крім того, молодим бажають «всякія благостині» — різного іншого добра, і в той же час нагадують про необхідність творити милостиню і ділитися з нужденними: «да преподают і требующим».
Говориться також про необхідність з боку чоловіка й дружини виконувати Божий задум про них: «Даждь рабі сій у всьому слухатися мужа» (додержуватись його вказівок), «І рабу Твоєму бути во главу жони» (знаходити в собі мужність приймати рішення. Давати ці самі вказівки і нести за них відповідальність). Мимохідь згадується також про батьків, які їх виховали, і про те, що «молитви батьків утверджують основи домів» (пор. Сірах 3, 9).
Між тим священик від слів знову переходить до дій.
«Вінчається раб Божий (такий-то) рабі Божій (такій-то), в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, амінь», — при цих словах він благословляє вінцем нареченого й наречену, потім надягає на них вінці або ж надає свідкам «право» тримати вінці над головами молодих. Через якийсь час руки свідків утомлюються, і ті підтримують праву руку лівою. Потім ліва рука теж утомлюється (а народ упевнений, що міняти руку не можна — долю зіпсуєш!). Знаходяться дві добрі душі, які підтримують руки свідків своїми правими руками — і так далі. Таким чином дружбам і дружкам доводиться нелегко, особливо якщо наречений високий на зріст, а туфлі нареченої на шпильках.
До чого така дивна традиція? Річ у тім, що в античній Греції та Візантії використовувались вінки з ароматних рослин і живих квітів. Вони слугували просто вираженням радості і вказували на головних учасників свята. Звісно, носили їх на головах. А оскільки письмовий чин Вінчання дійшов до нас через опис одруження імператорської пари, то там фігурують не вінки, а царські корони. І в наших землях у побут увійшли вінці саме у вигляді корон, а не давньогрецьких лаврових вінків. При монархічному ладі коронувати когось, окрім государя, було неприпустимим, тому, певно, і був винайдений такий безпечний спосіб використання вінців.
С любовью, я
У наш час у більшій частині храмів вінці сміливо надягають на голови, якщо, звісно, зачіска нареченої дозволяє. Також суттєво розширилась символіка вінців. Окрім вираження радості, а ще перемоги дівства над плотськими спокусами (це за Златоустом), з’явилося сприйняття вінців саме як корон: утворюється нова сім’я, мала Церква, мала держава, в якій чоловік і дружина — правителі.
Однак корони — це ще й мученицькі вінці. Таке розуміння ґрунтується на словах одного з тропарів, які звучатимуть дещо пізніше: «Святії мученики, іже добре страдавше і вінчавшеся…» Мовляв, життя — це страждання, а життя у шлюбі — подвиг, близький до мучеництва. Незважаючи на дотепність, таке розуміння досить штучне, оскільки й ходіння з вінцями навколо аналоя, і спів тропарів, який це супроводжує, початково мали зовсім інший, не такий печальний сенс: це була хода молодят після весільного бенкету до опочивальні.
Але про вінці, мабуть, досить.
Після покладання їх на наречених священник тричі благословляє пару, здіймаючи руки догори й промовляючи: «Господи Боже наш, славою і честію вінчай я». Декого це «я» наприкінці фрази насторожує: чому батюшка говорить про себе? Але в церковнослов’янській мові це просто форма множини третьої особи у знахідному відмінку й означає просто «вінчай їх».
Потім ідуть читання з Апостола та Євангелія. У посланні апостола Павла до Ефесян (Еф. 5, 20–33) вводиться новозавітний спосіб відносин Бога і людини як Нареченого-Христа і Нареченої-Церкви. Звідси виводиться й ідеал стосунків між чоловіком і дружиною: дружина кориться чоловіку як Богу, чоловік любить дружину як самого себе й усіляко про неї дбає. Аж до смерті — як Христос.
У проповідях і публікаціях про шлюб можна почути й інші слова з цього послання: «тайна сія велика єсть». Однак напряму цитувати ці слова стосовно шлюбу не зовсім коректно, оскільки автор далі продовжує: «…кажу про Христа та про Церкву» (Еф. 5, 32). Христос і Церква — ось велика таємниця. Чоловік і жінка — теж таємниця, але апостол Павло усе ж має на увазі зовсім інше.
Євангельський уривок — ясна річ, про весілля в Кані Галілейській. Про те, як Христос Сам прийшов на весілля, примножив там радість і звершив Своє перше чудо.
Далі йде майже звична зв’язка із двох єктеній — сугубої та прохальної, а потім, як зазвичай у Літургії, — молитва «Отче наш». У такому контексті ця молитва завжди є підготовчою до Причастя. І в давнину, власне, далі на Вінчанні й відбувалося причащання святих Христових Таїн.
Зараз це виглядає так: підноситься ковшик вина, і священник, благословивши, тричі дає пити нареченій і нареченому по черзі. Традиційно, випиваючи з келиха втретє, наречена має допити до дна, що зазвичай викликає схвальні жарти з боку глядачів. До речі, більшість рукописів приписує залишок допивати нареченому, а в одному навіть пропонується виливати залишки вина на голови молодим.
Сенс цього звичаю сьогодні вбачається в тому, що віднині чоловік і дружина житимуть разом і все в них тепер буде спільне: радості й біди, перемоги й поразки. Причому жінці доводиться, так би мовити, випити свою чашу до дна.
На щастя, є й не такий похмурий смисл. Спільна чаша — одна з найдавніший дій шлюбного обряду, яка походить іще з античності. Піднімаючи й випиваючи келих вина, головний учасник святкування подавав сигнал до початку бенкету. З часом цей звичай перейшов і в церковний ужиток, але не для заміни Причастя, як іноді вважають, а як самостійний елемент.
Когда появился Бог?
Та й наступні тексти сучасного чину вінчання історично стосуються вже не благословення нового шлюбу, а того, що відбувається далі: шлюбний бенкет, хода до дому молодих, зняття вінців і розв’язування вінців за тиждень після весілля.
Після спільної чаші священник зв’язує докупи праві руки молодих, накриває їх епитрахиллю і тричі обводить навколо аналоя з хрестом і Євангелієм під спів трьох особливих тропарів. Проходячи біля амвона, молоді кланяються в бік вівтаря. Це все дуже символічно і досить зрозуміло: чоловік і дружина віднині нерозривно пов’язані одне з одним, а їхнє спільне земне життя будується навколо Христа та Євангелія.
Історично ж це була святкова процесія, яка вирушала від місця шлюбного бенкету (якоїсь візантійської кафешки на південному узбережжі Чорного моря) до будинку молодят. Біля дому священник знімав з них вінці (як і тепер робить по закінченню ходи навколо аналоя) і вітав тими ж словами, що й зараз: «Возвеличся, жених, як Авраам, і будь благословен, як Ісаак, ходячи в мирі й виконуючи в правді заповіді Божі». «І ти, невісто, возвеличся, як Сарра, і возвеселись, як Ревекка, і примножся, як Рахиль, радіючи за свого чоловіка, живучи в межах закону, тому що така воля Божа». І звучать молитви на зняття вінців, точніше, одна молитва й одне спільне поздоровлення: «Отець Син і Святий Дух… да благословить вас і да подасть вам долгожитіє, благочадіє… молитвами святої Богородиці і всіх святих, амінь».
Взагалі, «Амінь» — це вже кінець, і тому привітання має явно прощальні інтонації. Після того молодих лишали в опочивальні й ішли геть.
У сучасному чині далі слідують молитви «на зняття вінців у восьмий день». Після чого вінчання завершується винесенням ікон Спасителя і Божої Матері, які стануть головними в іконостасі в домі нової сім’ї, називатимуться «вінчальними» і, можливо, навіть передаватимуться з покоління в покоління.
Закінчується все гучним многоліттям на честь наречених. Гості вітають молодих, фотографуються зі священником. Старше покоління вирушає в ресторан очікувати молодят, а новоспечені чоловік і дружина їдуть фотографуватися в ботсад або в інше мальовниче місце.
P.S. І все ж таки: для чого був потрібен коровай?
