Листи священномученика Віктора Кіранова з ув’язнення сповнені надії на повернення додому, на зустріч, на мирне життя. Він мріяв, як знову скаже своїм близьким «Христос Воскрес!». Але, засуджений у 1939 році на 8 років таборів, 30 березня 1942 року помер у Темниковському таборі в Мордовії та похований у спільній могилі. Православною Церквою канонізований у 2000 році серед інших новомучеників і сповідників Бердянських.
(Листи друкуються зі скороченнями.)
1939 р.
«Дорога Ніночко!
Пишу нашвидкуруч. Прибув до місця свого призначення. Їхав через Харків, Сизрань, Новосибірськ, Томськ та Асіно, що в 100 верстах від Томська. Живий і здоровий – працюю. Писати матиму можливість один раз на місяць. Від вас можу отримувати частіше.
Поки що не присилай нічого. Цілую міцно тебе, діток та всіх моїх справжніх друзів. Пробач мені, кохана, усі мої проти тебе, за моєї любові до тебе, гріхи. Відчуваю, що побачитися більше не доведеться, а там – як Бог дасть.
Аби лист дійшов до тебе, потрібно обмежитися цими короткими рядками. Адреса моя: Асіно, Асінського р. Новосибірської області. Пошт[това] скринька №245/1. Мені. Адресу можна повідомити друзям, може, хтось наважиться написати мені, не сподіваючись отримати від мене з причин, що від мене не залежать.
Щиро люблячий пр[отоієрей] В. Кіранов».
1940 р.
«Милі, дорогі та хороші мої Ніночко та дітки!
Чи здорові ви всі? І як поживаєте? Я у вас один, а вас у мене багато, тому й думок багато.
Я живий і здоровий, звичайно, відносно, оскільки старі гріхи й старі рани почали відкриватися і даються взнаки за нового трудового життя. Серце часто коверзує і дає право отримувати дво-триденні відпустки на відпочинок, шлунок працює, але роботи йому замало: моя гидливість зовсім мене нищить. Їжа, загалом, стерпна, але вигляд її та посуду відштовхують мене, і часто, і дуже часто обмежуюся буквально самим хлібом підсушеним та водою, а звідси – яке пальне, така й робота.
Справу свою оскаржую, хоча майже безнадійно. Справи ж то взагалі немає ніякої, а листування виявилося купа. Я вже три листи надіслав тобі, Ніночко, люба моя мученице, але відповіді ще не маю, мабуть, листи не доходять.
Біля Асіно табір виправно-трудовий, де мене й виховують у цьому напрямку. Назва табору показує його призначення. Важко, бридко й прикро, але нічого не вдієш. Приймали хороше, приймемо покірно й погане, закінчувати життя десь та й треба, слава Богу, що дав можливість спокутувати цим шляхом незліченні гріхи перед Ним, тобою і родиною.
Знаю, звичайно, що живеться вам без мене важкувато, але допомагати вже більше нічим не можу, оскільки злиденний єсмь. Якщо друзі, і якщо взагалі вони в мене залишилися, і якщо вони забажали б мені допомогти, то можна прислати продуктову посилку, найскромнішу з виду й умісту. Ви ж від себе нічого не відривайте, це мій наказ. Особливо це стосується Тетянчиного трудового кровного бюджету, нехай вона себе, моя милесенька, підтримує, а я обійдуся, мені мало тепер що потрібно.
Потрібен папір, конверти й олівці, вкладені в яку-небудь палітурку моїх книг, – замінить портфель. От чорного перцю (або те, що його замінює, гостре), щоб забивати дух моєї їжі, пришли обов’язково, якщо його немає, то добра Наталя нехай подумає про це.
Сухарі, гадаю, важкувато; замість цукру – яких-небудь найдешевших цукерок, про інше, думаю і знаю, говорити не доводиться. Цибулю та часник приймаю в найобмеженішій кількості. Усе моє майно рухоме й нерухоме – у твоєму повному, без жодних порад, розпорядженні й особисто для тебе – усе.
Одягу й білизни поки не потрібно – обстановка така, що все це марні витрати. Старі літні туфлі, черевики й дві кольорові сорочки та брюки з якогось поганенького матеріалу пришли до літа – нехай добра Льоля пошиє. Про хороший і тим більше білий і говорити нема чого, – не потрібно, безумовно, смішно та нерозумно. Живу серед голодранців, нещасних старих, і сам уже такий».
***
«Милі та дорогі Ніночко й дітки!
Нарешті знаю, що місце мого перебування вам відоме. 15-го отримав телеграму, учора два листи – твій та О.В. з Льолею – дуже їм вдячний за теплий дружній лист, який зігрів мене й зміцнив в усвідомленні дружнього їхнього ставлення і до чорного дня.
Вічність уже почалася
Тобі, Ніночко, особливо вдячний за твою турботу про мене. Сьогодні отримав твій другий лист <…> з повідомленням про посилку, якою тішуся наперед і заздалегідь цілую твою руку, що її зібрала.
Признаюсь, мила, не хотілося зізнаватися… Думав, що гину неминуче й чим раніше, тим краще, але оскільки місцеперебування вже відкрите й зносини зав’язалися нормальні, то признаюсь, що я зараз у стані, як після тифу: шкіра, кістки й тільки. Таким я приїхав до Бердянська в другий період слідства, але ви мене, маю на увазі друзів, підгодували, а потім у Запоріжжі обгодували, і я ожив, і ти мене бачила бадьорим на побаченні. У Запоріжжі при виїзді я все роздав неімущим, особливо Саклакову та двом запорізьким священикам, і собі залишив тільки на дорогу й добре зробив, оскільки в дорозі паче ти всім і тобі нічого, – зрозуміло.
Приїхав на місце й також нічого казенного їсти не можу. Як не силував себе, але більше двох ложок – блювота, а як інші їдять – по дві-три порції? І от з грудня по сьогодні у стані післятифозному. Моя гидливість – мій ворог, подивлюся на посуд – і цього досить: нудить, та й годі – словом, ти розумієш мене.
<…>
Утім, сподіватимемося на милість Божу та заступництво Св. Миколая. Моліться, любі, про мене, жіноча молитва сердечніша й тепліша за інші.
<…>
Спершу ходив на лісозаг[отівлі] пиляти дрова, потім – в овочесховище перебирати гниль та ін., а тепер днювальним у 8-му бараці, де проживають службовці, управлінці. Ходжу в казенному одязі та постолах. Чергую з 1 години ночі до 7 ранку, а вдень прибирання бараку, доставка води й дров тощо. Словом, справжній кухонний мужик.
1939 рік
Отримавши листи, я ожив. І товариш днювальний зауважив: «Що це в тебе сьогодні очі горять? А то все як у небіжчика…» Ось який бальзам вливають у серце моє ваші листи.
З наших тут нікого немає. До Харкова їхали всі разом, з Харкова до Сизрані о. Мих. та Черненко – у Новосибірську розстався з ними. <…>
Тут же познайомився з прот. Михайловим – днювальним. Товариш о. Мих[аїла] по Академії. <…> Кажуть, є ще єпископ – там поки не був.
Отже, мила, дякую за все й поки до наступного листа, до побачення.
<…> Твій В[іктор].
***
«Дорога Ніночко, дітки й усі мої близькі друзі, дом[ашня] Ц[еркво]! <…>
Покаяння інквізитора
Я живий та здоровий: перше – з великої милості І[суса] Христа, а друге – з тієї ж милості, що зігрівається – це я, безумовно, відчуваю – клопотанням нашого заступника Св. М[иколая] і молитвами, так, молитвами вашими, мої добрі, хороші друзі.
Життя моє минає звично, як життя всякого ув’язненого: життя сіреньке, жалюгідне, убоге, сповнене скорботи.
Скорбота моя про вас, милі мої, не полишає мене ні на хвилину, і самотність, адже я тут зовсім самотній. Так – зрозуміло. Усілякі міркування з цього питання, хай навіть і розумних людей, розбиваються як риба об лід. Лише наше духовне спілкування, наша віра заспокоює цю глибоку, але поки ще не смертельну рану, а день сьогоднішній іде з усіма його подіями, примирює всі обра́зи, що завдаються людьми людям – пробачимо все Його Воскресінням. Так, саме так.
Ось це прощення й усвідомлення повної невинуватості перед суспільством, Батьківщиною та урядом дають надію в заспокоєнні, в очікуванні все ж гарного справедливого кінця нашої жаданої зустрічі в домашній родинній обстановці – буді, Г[осподи], буді.
Як хочеться написати вам, усі мої дорогі друзі, ще багато-багато теплих, гарних слів, але не знаєш, як їх і викласти. Ну, словом, у нинішні св. хвилинки плачу, люблю, цілую всіх вас, розумію вас, як, сподіваюсь, і ви мене розумієте, усіма фібрами свого єства.
Почуй, Г[осподи], нашу обопільну молитву й у цей час як жертву хваління прийми наш короткий взаємний вигук: Х[ристос] В[оскрес] й у відповідь: В[оістину] В[оскрес].
Цілую всіх: тебе, дорога моя, милу нашу Тетянку й усіх діток і малят, О.В, Льолю, Наталю, милу матусю, Кузьмича, Н.А. й усіх, усіх. <…>
Зі святом, милі мої!»
1941 р.
«Тебе, мила моя Ніно, заздалегідь вітаю з твоїми днями 28-го й 1-го та надсилаю найкращі побажання. Будь здорова.
Можливо, Господь зглянеться над Своїм поганим служителем і сподобить ще бодай трохи пожити нам разом у мирі, радості та взаємній любові.
Як би хотілося ще пожити разом і, підбиваючи підсумки минулого життя, зачинитися від усього світу у своїй хатці та безвихідно просидіти в ній до кінця, слухаючи твої милі, завжди добрі й лагідні розмови мовчки. Насолоджуватися ними, одночасно наминаючи завжди охайно та смачно приготовлені мої улюблені страви.
Це з одного боку, а з другого – провести нам разом решту життя в благочесті й молитовному настрої, дякуючи Б[огу] та Його великим милостям і нагородам в усе минуле життя і, насолоджуючись здоров’ям та любов’ю своїх милих, завжди нам любих діток та онуків, бути їхніми молитвениками перед образом нашого покровителя Св. Миколая.
Ось мої побажання тобі, моя дорога імениннице, – нехай буде в усьому воля Б[ожа]; продовж, Г[осподи], милості Свої і надалі над недостойним, але люблячим Тебе подружжям.
Моїм друзям шлю свій привіт і поздоровлення зі вступом у прийдешні великі дні Тріоді. У неділю, 10 березня, помолімося разом здоровою духовною молитвою, і я заочно розрішу вас від усіх хвороб, накопичених за час відсутності лікарні. А ви помолитеся за в’язня, який завжди духовно перебуває з вами. Мир та любов нехай будуть поміж вами до кінця нашого життя.
Будьте чесними трудівниками на ниві своєї служби й корисними членами своєї Вітчизни, не за страх, а за совість працюючи на користь Батьківщини, а також слухняними, старанними громадянами.
Усіх вас цілую й дякую за підтримку й надалі прошу її, не зважаючи на моє бурчання <…>
Ваш о. Віктор».
***
«Життя моє минає так одноманітно, нудно й бридко, що писати про себе рішуче немає чого. Завдяки вашій підтримці ситий, одягнений не гірше й не краще за інших, а втім, живу надією на милість Б[ожу] і зустріч з усіма вами, милі мої дружино, дітки й друзі.
Уві сні часто бачу всіх вас, але найчастіше – небіжчиків і особливо о. М.К [Богословського].
<…>
Зима тут ще триває, аршинний сніг ще стоїть і невеликі морози з гидким вітром. Усіх друзів без перераховування цілую.
Пишіть частіше – це моя єдина радість і втіха. Завтра поклони. Г[осподи], перш ніж до кінця не загину, спаси нас.
П’ятниця на Масляній. Бережіть своє здоров’я.
Ваш о. В[іктор]».
