Цікаво, що преподобного шанували як святого ще за життя, а за кілька років після блаженної кончини з’явилися й перші його іконописні зображення. Хоча церковне прославлення Максима Грека сталося лише п’ять століть по тому.
***
Народився він у 1470 році в грецькому місті Арті в аристократичній і благочестивій сім’ї Мануїла та Ірини Триволіс і під час хрещення отримав ім’я Михаїл. Стародавній рід Триволісів у візантійських документах згадується ще з ХІV століття, причому в контактах з імператорською династією. Одним із пращурів преподобного був святитель Калліст, Константинопольський патріарх.
Михаїл Триволіс здобув блискучу домашню освіту, завдяки чому доволі рано відчув силу власного інтелекту. Свою жагу до великих знань він не міг задовольнити в Арті, тому вирушив до Керкіри, де проходив навчання у філософа й переписувача рукописів блаженного Іоанна Мосха. У 21 рік Михаїл брав участь у виборах до Великої ради острова: ця інформація міститься у протоколах виборів, збережених у копіях ХVІІ століття. Юнак мав політичні амбіції й розраховував на високе суспільне становище. Але несподівано сталося те, завдяки чому його доля склалася зовсім інакше.
У 1491-1492 роках під час поїздки до Греції за стародавніми рукописами на острові побував Іоанн Ласкаріс. Це був відомий грецький учений, який співпрацював з італійськими гуманістами кола Лоренцо Чудового – очільника Флорентійської республіки. Є припущення, що саме за порадою Ласкаріса Михаїл прийняв рішення продовжити освіту в італійських університетах. Учений розкрив здібному та допитливому юнакові перспективи спілкування з грецькою діаспорою, з італійським гуманістичним середовищем, де він міг запропонувати свої послуги каліграфа або викладача грецької мови й водночас продовжити освіту.
У 1490 році Михаїл Триволіс прибуває до Венеції – «другої Візантії» для греків. Там він вивчає латину та італійську мову, після чого їде в Падую й занурюється у світ філософії Арістотеля. А у Феррарі вдосконалює свою майстерність перекладача. Та особливе місце в італійському періоді життя Максима Грека посідає Флоренція.
Через багато десятиліть, уже в Росії, преподобний писав про Флоренцію як про «найпрекрасніше та найзнаменитіше місто Італії», центр гуманітарних наук італійського Відродження. Перші роки він навчався у флорентійському університеті, де викладав Іоанн Ласкаріс. Завдяки знанню мов і каліграфічній майстерності Михаїл став відомим молодим ученим і літератором, чиї роботи вже побачили світ у Венеції, співпрацював з типографіями, що займалися виданням книг грецькою мовою.
У Флоренції відбулася одна з доленосних для нього зустрічей. Тут він почув проповіді Джироламо Савонароли, настоятеля монастиря святого Марка. «Латинянин за вірою, сповнений всілякої премудрості й розуміння богонатхненних писань і зовнішньої науки – філософії, великий подвижник, щедро прикрашений божественною ревністю…» Савонарола намагався відвернути флорентійців від розбещеного та аморального життя, закликав до безкорисливості, відмови від розкошів і накопичення грошей, викривав і церковну владу, яка відійшла від апостольських заповідей. Його полум’яні промови багатьох навернули до каяття та аскетичних подвигів.
Серед тих, хто зазнав впливу Савонароли, можна знайти відомі імена. Так, Сандро Боттічеллі, звинувачений у язичництві, спалив деякі свої полотна. За пропозицією Савонароли, рада міста знизила податки, прийняла рішення вигнати з Флоренції лихварів та міняйл, які брали грабіжницькі проценти.
Але знайшлися й ті, хто зненавидів ченця-викривача, очевидно, через те що його проповіді завдавали збитків їхнім діловим інтересам. За неправедним звинуваченням лжесвідків Савонаролу засудили до страти. Його спалили на площі Синьйорії.
Михаїл, вихований у православ’ї, був настільки вражений цією подією, що після загибелі Савонароли стає послушником монастиря святого Марка – щоб мати можливість спілкуватися зі справді доброчесними ченцями, яких він порівнював зі стародавніми мучениками-християнами. «Я настільки далекий від згоди з тими неправедними суддями, що з радістю зарахував би закатованих ними стражденних до стародавніх захисників благочестя, якби вони не були латинської віри…»
***
Але послушництво у флорентійському монастирі тривало недовго. Відкинувши сам дух Відродження, у віці 35 років Михаїл полишив Італію. Він відчув поклик Божий і прийняв рішення залишити мирську суєту й обрати чернече життя на Святій Горі Афон. Навесні 1506 року у Ватопеді він приймає чернечий постриг з іменем Максим. У той період в обителі проживав разом із двома своїми учнями святитель Нифонт – колишній Вселенський патріарх і друг сім’ї Триволісів. Новопострижений чернець став послушником ватопедських старців.
Слава про філологічні праці й багатство знань ченця Максима швидко ширилася Афоном. Одним із послухів юнака була посада нотарія та писаря Протата – верховного органу управління Афону. Бібліотека Ватопеда й досі зберігає документи, написані каліграфічним почерком преподобного Максима.
Десять років, працюючи тілесно й духовно, прожив святий на Афоні. Безперечно, саме його непересічна особистість і високе становище й зумовили запрошення його до Росії. Можна тільки здогадуватися, що відчував преподобний Максим, залишаючи Святу Гору, де він був безтурботний і щасливий, захищений від житейських негараздів під омофором Богородиці.
***
Разом із посланцями великого князя Василія ІІІ, з теплими побажаннями та благословенням отців чернець Максим залишив Афон у червні 1516 року. І тільки навесні 1518 року вони з помічниками нарешті досягли засніженої Москви. Ученого ченця запросили на розбір документів з бібліотеки Софії Палеолог – матері великого князя, а також для виправлення помилок, яких припустилися перекладачі й переписувачі богослужбових книг.
Василій ІІІ та митрополит Московський Варлаам прийняли гостя з винятковими почестями та особливою радістю. Вочевидь, великий князь відчував величезне задоволення від того, що святогорці виконали його бажання і що Максим погодився вирушити в таку тривалу й важку подорож. Московська влада – як церковна, так і світська – потурбувалися про те, щоб продемонструвати представникові Вселенського патріарха зрілість та авторитет Руської Церкви, її вірність традиціям Православ’я, святість, іконошанування і чудотворення.
Робота учених ченців була непростою, але вони виконали її доволі швидко: за один рік і п’ять місяців. Тлумачний Псалтир у перекладі Максима Грека назвали «джерелом благочестя».
Чернець надсилає послання великому князю: «Позбав нас цього тривалого смутку, – пише він про розлуку з монастирем, де склав свої чернечі обітниці. – Віддай нас доброму чесному монастирю Ватопед, який вже давно на нас чекає і сподівається усякчас, неначе пташенята, які чекають на тих, хто їх годує». Великий князь ушанував афонських ченців не лише багатьма похвалами, а й щедрими винагородами. Восени 1519 року супутники преподобного Максима відбули на Святу Гору, наділені грошима, іконами та іншими дарунками для Константинопольського патріарха та Гори Афон. У різниці Ватопеда зберігається ікона Божої Матері, подарована обителі правителем Московії.
Однак преподобному Максиму наказали залишитися в Московському князівстві та зайнятися тлумаченням інших духовних книг. Василій ІІІ вирішив, що грецький учений чернець може чимало допомогти йому в здійсненні честолюбних планів. Так, великий князь часто приймав послів – від турецького султана, від папи римського, Константинопольського патріарха, поляків, шведів… Європейські сусіди навперейми пропонували йому вигідні союзи, і щоб допомогти розібратися в цих хитросплетіннях, до перемовин залучали ерудованого й вельми досвідченого ченця Максима, який до того ж розумівся на європейських політичних течіях.
***
Преподобний перебував у епіцентрі історичних подій, до нього прагнули наблизитися найвпливовіші люди, і, звичайно ж, знайшлися недоброзичливці. Він посів у московському вищому суспільстві помітне місце, але з цієї ж причини багато хто його недолюблював. Заздрощі й наклепи – ось із чим часто-густо доводилося йому мати справу. Наближався час небезпеки і його сповідницького шляху.
Варто зазначити, що після падіння Константинополя в деяких головах роїлися думки про Московське князівство як про спадкоємця Візантійської імперії. Ідея ця породжувала самовдоволеність, почуття впевненості в собі, що сприяло не вдосконаленню духовного життя, а перетворенню православ’я на обрядовір’я.
Максим Грек писав твори, в яких засуджував забобони, захоплення астрологією та інші вади, на які страждало суспільство Московії того часу. Усе це, звичайно, не могло тішити слух місцевої знаті, але поки афонський чернець перебував під опікою Василія ІІІ, то міг собі дозволити публічні виступи такого роду.
Усе змінилося, коли Максим виступив із засудженням самого Василія ІІІ, котрий вирішив залишити свою неплідну дружину Соломонію Сабурову й одружитися з Єленою Глинською.
***
Суди над Максимом Греком 1525 та 1531 років мали абсолютно євангельський характер… За що? За що судили – до того ж двічі – ченця, який переклав на слов’янську мову Тлумачний Псалтир та Апостол, богослужбові книги й творіння святих отців? Ще з грудня 1522 року чернець просив відпустити його назад на Святу Гору, але замість цього опинився за ґратами. У чому його провина?
Аби інкримінувати йому щось – окрім канонічно обґрунтованої незгоди з бажанням великого князя взяти шлюб за наявності законної дружини – необхідно було висунути звинувачення більш серйозні. І знайшлися свідки, які звели наклеп на преподобного в єресі, у задумі «підняти на Русь турецького султана», у шпигунстві… Провину його, хоч і з великими труднощами, але все-таки довели. І засудили на довічне ув’язнення в Йосипо-Волоцькому монастирі.
«Не тужи, не журись, не сумуй, люба душе, про те, що страждаєш без провини від тих, від кого належалося б тобі прийняти всі блага, оскільки ж ти живила їх духовною трапезою, сповненою дарів Святого Духа, себто святоотецькими тлумаченнями богонатхненних піснеспівів Давида, перекладеними тобою з грецької на славну російську мову! Так само й багато інших душекорисних книг, з яких одні перекладені тобою, а інші, до яких закралося багато невірних чужих слів, належним чином виправлені. Навпаки, дякуй Владиці твоєму, хвали й слав Його, що Він сподобив тебе в нинішньому житті тимчасовими скорботами віддати з лихвою увесь борг свій і ті значні таланти, які ти Йому завинила.
Гляди ж, не вважай цей час часом нарікань, а навпаки – часом божественної радості, аби тобі, окаянній, не зазнати подвійної втрати, страждаючи від невдячності. Веселись і втішайся розважливо, намагаючись жити завжди смиренно, з вдячністю, з благою надією і чесністю, чим здобувається Царство Небесне, з яким ніщо не може порівнятися. Якщо так собою розпоряджатимешся і таким чином намагатимешся вселити в себе Владику свого, то радій і веселися, як велить Господь твій, бо ж «мзда твоя многа на небесах».
***
Умови утримання ув’язненого в Йосипо-Волоцькому монастирі якнайдокладніше описані. Це була темниця – сира, холодна, безпросвітна. Йому заборонялося писати, а найтяжчим для святогорського ченця було позбавлення Сповіді та Причастя. Але Господь благодаттю Своєю покривав преподобного – інакше як зрозуміти, що вже немолодій людині зі слабким здоров’ям вдалося вижити в таких умовах, та ще й подумки «записувати» свої твори?
За кілька років після ув’язнення Максима Грека чутки про те, що при дворі московського князя зник учений чернець, підданий іноземної держави, почали неабияк турбувати Василія ІІІ. Побоюючись за свою репутацію, великий князь вирішив повернутися до історії з Максимом, і в 1531 році відбувся ще один суд – уже більш велелюдний. Разом із тим нових свідчень про «злочини» виявлено не було, й основне звинувачення повторного суду над преподобним полягало у формулюванні: «відсутність покаяння».
І знову його повернули до в’язниці. Щоправда, становище в’язня трохи поліпшилося: він був переведений на довічне ув’язнення до Тверського Отрочого монастиря під духовну опіку єпископа Акакія. Владика вельми співчував преподобному і, попри заборону, дозволив йому писати.
Минуло ще 20 років. Змінювалися митрополити, Василій ІІІ відійшов у вічність, а на престол був зведений малолітній Іоанн ІV. До нового митрополита Московського подавав прохання преподобний Максим, який не приступав до святого Причастя 17 років. Він просив благословення зняти з нього цю єпитимію…
Патріархи Александрійський та Константинопольський, ігумени Ватопедського монастиря неодноразово надсилали до московського двору грамоти з проханнями звільнити «учителя православної віри ченця Максима» і відпустити його на Святу Гору. Але остаточного звільнення зміг добитися ігумен Троїце-Сергієвої лаври Артемій. Іоанн ІV дозволив преподобному жити в лаврі, але на Афон повернутися не дав – очевидно, не бажаючи відпускати колишнього в’язня, що володів цінною інформацією.
1551 року 81-річний Максим, виснажений тяжкістю кайданів, внутрішніми скорботами та зовнішніми нестатками, оселився в лаврі преподобного Сергія. Святогорський учений чернець здобув волю, але повернутися до рідної обителі так і не зміг. 21 січня 1556 року, в день пам’яті свого небесного покровителя – преподобного Максима Сповідника, – він відійшов до Господа.
У 1988 році Максим Грек був причислений до лику святих як «чудотворець, чернець-аскет і вчитель чернецького житія, в’язень і страждалець багаторічного ув’язнення, духовний учитель, який поглибив святоотецьку традицію». А на Афон він усе-таки повернувся: коли в 1997 році ігумен Ватопедської обителі архімандрит Єфрем привіз частку мощей преподобного, отриману в дар від московського патріарха.
