Чому ти вибрав неправильно?

Коли я читала роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» перші два рази, я бачила тільки село, тугу та безвихідь. На третій раз почула голос автора в думках і словах героїв. На четвертий схопила нитку оповіді за самісінький кінчик, і він поцілив у мене питанням: чи здатний герой роману — чи здатні ми — обирати свою долю? Куди нас приводять наші рішення? І лише коли перегорнула останню сторінку книжки вп’яте, я знайшла відповідь.

Уроки літератури — вічна боротьба зі сном. Вона стає дедалі жорстокішою з кожним колом шкільної освіти, адже іспити наближаються, а цементна маса знань у голові ніяк не хоче застигати.

«Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгообразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах», — читаю я вкотре. Мій зошит для підготовки до ЗНО сповнений таких самих скалічених цитат. Моє знайомство з Чіпкою Варениченком, головним героєм роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», небажане та поверхове. Я записую, як звали його батька, матір, дружину, ворогів і товаришів по чарці. Кольоровими стрілочками в конспекті під диктовку викладачки окреслюю шлях героя.

Учителька літератури хмарою нависає наді мною та говорить про вічну проблематику й багатогранність роману. Я ж думаю тільки про його громіздкість.

«Кожен знаковий твір, — зауважує вона, — має кілька рівнів сприйняття. Перший — це фабула. Те, що міститься в самих рядках».

Далі за перший мені рухатись якось страшно й не хочеться. Відриваю погляд від клятого зошита. Сонце намагається пробитися крізь скло. Я думаю про те, як накину на плечі джинсівку, рюкзак і куплю шоколадний батончик по дорозі додому.

«Другий рівень ховається між рядками. Це відбиток історичних подій у житті героїв, менталітет, картина епохи та наша культурна спадщина. У який час розгортається основна дія роману?» Десятикласники ховають у плечі голови, ніби хочуть зменшитися в кілька разів. Я знову відвертаюся до вікна й роблю вигляд, що мене тут немає.

Здається, саме зараз у боротьбі зі сном я зазнаю прикрої поразки. З-під сонячної плями змахують крила ластівки — десь під дахом школи заховане її гніздо. Але про це я вже не пам’ятаю. Простір раптом стає густим, як розтоплене масло, та настільки ж покірним. Схопити ластівку за хвіст дивовижно легко, і ось я ховаюся в неї на спині.

Летимо додолу, і асфальт піниться, розпушується хмарами. Під ними небо, лялькові хатки, нескінченним золотом струменить степ. Ластівчині крила несуть ближче до землі, де люди — дивні, смішні, згорблені, у лляних сорочках, вишитих спідницях, прикрашені стрічками — розсипані величезним полотном по землі, як іграшки на килимі дитячої кімнати. Я зазираю в обличчя, стомлені сонцем і тяжкою працею. Їхні губи злі та стиснуті. У ранніх зморшках оселилося горе. Ці люди отямилися тут, у новому світі, де немає землі, грошей і надій на майбутнє. Нічого, крім горілки та голої, але вільної душі.

Якщо білка все життя бігла в колесі, недоїдала, була нещасною, проте не знає нічого, крім цього колеса, — коли її випустять, що вона робитиме? Скасування кріпацтва стало унікальною подією нашої історії. Тисячі людей по всій імперії отримали жадану волю. Їх підхопив потік життя, де немає готових відповідей.

Перед народом — святковий стіл, обставлений небаченими стравами. Люди розгублено блукають довкола, не знаючи, як підступитися до дарів свободи та які вони на смак. А навколо вирують пристрасті, які треба навчитися приборкувати.

***

Зі своєї позиції я бачу всіх героїв роману Панаса Мирного як на долоні.

Повз шинок іде чоловік, він зверхньо дивиться на сонних гуляк. Утомлений після важкого дня, тієї миті він розправляє плечі від почуття власної гідності. У шинок Грицько не заглядає — простує додому. Я знаю, що він сирота, ще юнаком поїхав на заробітки, гнув шию під тяжкою працею, а в короткому сні бачив власну хату, господарство, сім’ю, дружину. Тепер усе це в нього є, і Грицько має вигляд людини, якій є що втрачати. Його хата завжди скраю, він її вистраждав, вигриз і щосили стерегтиме. До решти йому немає діла. Дружині Христі, теж сироті, як і він сам, у теплі рідного дому він каже: «Та в них ніколи не буде нічого. Усе проп’ють. Вони в панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра… А тут ще їм і землю, і волю дають… На цеп їх, а не на волю!»

Я знаю, що Грицько порядний і чесний, але якби моїй ластівці підбили крило, його двері були б для мене зачинені.

Знову лечу до шинку і всередині бачу трьох: Лушню, Матню та Пацюка. Їхні обличчя, як каже автор, відрізняються, але для мене вони зовсім схожі. Однаковий спосіб життя ніби сплів долі героїв в одну. Вони летять по колу, як вагончики каруселі, рухаються, проте завжди по тій самій орбіті навколо шинку.

Однак і в цьому я бачу їхній вибір. З дитинства красти те, що погано лежить. Жити на догоду своєму шлункові. Думати лише про його ситість, а кожну зайву монету підносити пляшці горілки — скляному богу злодіїв, пройдисвітів, гуляк та ошуканців.

Ластівка летить до будинків, світла та вікон, вони змінюють одне одного, і я втрачаю відчуття неба й землі. Здається, над нами схрещуються дроти клітки, де в проміжках застигли неживі чиновники, що тонуть у паперах. Їхні очі бляклі, риб’ячі, руки щосили вчепились у прути кабінетів, а обличчя порожні й однакові. Лише страх випасти з клітки нагадує про те, що вони ще живі. Аж раптом чую брязкіт монети, і в очах чиновника спалахує вогонь — він тягне до неї кістляву руку… Маленька людина вирішує чужі долі, але здатна розрізняти лише блиск золота.

Ластівка тремтить від жаху. Вона ховається в порожньому вікні величезної будівлі. Якщо роман Панаса Мирного та Івана Білика — це «будинок з багатьма прибудовами», то ми сновигаємо ним і випадково залітаємо в центральний коридор, серцевину, найважливішу лінію долі. Мені здається, я бачу Чіпку, мені хочеться гукнути його на ім’я, а в голові крутиться: «Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгообразе — козаче…»

Мені треба зазирнути в це обличчя, щоб знати напевно. Але Чіпка тане перед очима, мчить стрімко, вислизає й туманіє, схопитися за нього не виходить. Залишається тільки летіти слідом — так швидко, як тільки може моя ластівка.

І вчителька літератури десь там каже, що це — третій рівень сприйняття. Тут немає всього світу, немає загального — лише особисте. Тільки образ самого героя.

Він був нікому не потрібним, дитиною без батька та долі, з кого сміялися, в кому бачили тільки нечисть і з ким ніхто не був ласкавий. «…У малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця. Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні Бог, ні люди не страшні йому…»

І прокинулась у його невеличкому серці невеличка злість. Почала рости. Чіпка був тим, кому завжди боліла несправедливість. Він бачив її на власні очі, відчував голодом, холодом, бідністю й тяжкою працею. Злість зростала в ньому поряд із квітучою чеснотою. Юний Чіпка пас овець, задивлявся в небо і жалів кожну тварину. «Чому люди їдять овець, — думав він, — адже це гріх…» І тут же разом із Грицьком, таким самим сиротою, такою ж босоногою біднотою, скручував голови голубам заради забавки. Дві могутні сили прийшли з ним у світ — якій із них він віддасть перевагу?

У Чіпчиному серці бродять хімічні сполуки, про які не знає навіть він сам. Життєві обставини стають їхніми каталізаторами, і тоді відбуваються реакції, через які коридор героя повертає. Спочатку праворуч, і я лечу за ним, устигаючи помічати, як змінюються декорації.

Чіпці вдається отримати землю — власну землю. Він порається по господарству й витягує себе й свою стару матір із тих непролазних злиднів, яких було сповнене його дитинство. У полі до нього всміхається дівчина Галя — «зелена керсетка, червона спідниця, з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів». Я намагаюся побачити усмішку Чіпки, але він біжить за Галею безоглядно. Як зручно вона, маленька й кругловида, помістилася в його серці. 

Чи зможе така світла Галя жити поряд зі злістю, протистояти їй? Адже серед людей, які прагнуть наживи, втратити все можна одночасно. Навіть твою викохану землю одним байдужим підписом відберуть чиновники без облич. І тоді коридор обставин повертає ліворуч. Чіпці кажуть, що справу можна владнати, а землю повернути, тільки потрібні гроші. Грошей у Чіпки немає.

«І що я без землі? — вертілося в його похнюпленій голові. — Людський попихач… наймит… Без землі — нема волі. Земля тебе годує. Земля хазяїном робить. А без землі — все пропало. І моя надія пропала…»

Я відчуваю, як лихо пульсує в Чіпчиних грудях. Чи виросте воно до гарячої відплати? Чи досить великою є ця злість, щоб зробити фатальний вибір? І довкола, куди не глянь, сама неправда. Чи можна тоді жити по правді? Та я чи хочеться?

Пляшка горілки стає Чіпці вірною подругою. Це не він, це вона розхитує рідну хату, зриває рушники з вікон, б’є шибки, виносить скрині з одягом. Піднімає кулак на стареньку матір. Це горілка чи злість спрямовує його руки до чужого? Чіпка говорить собі, що не краде. Лише відбирає своє.

«— А правда де? Де та правда, за якою нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? — гарячкував Чіпка. — Куди вона забігла?.. Га?

— А нема правди,— відповів Грицько,— то живи так, як і всі живуть…

— А як не дають жити? Що тоді?»

Що робити тоді, кожен обирає сам. Але ж стривайте: якщо людина творить жахіття, чи можемо ми звинувачувати в скоєному тільки її? Адже не любили Чіпку маленького, засуджували Чіпку дорослого, не простягли йому руки, не допомогли навіть добрим словом. Та сорочка пастуха Грицька була ще гірша, ніж сорочка Чіпки. Нарівні вони були в юності, разом здобували свій перший заробіток.

«Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають? Знаю… добре знаю! Та хай кажуть, хай думають… кожному вільно, що хоче казати й думати! Тільки не кожному дано знати… заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те в них кебети катма… не дано їм! От, і волоцюга я, й п’яниця, й гультіпака… А я — може, кращий від них… та лиха доля моя! Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?»

У великому будинку Панаса Мирного персонажі сновигають, як мурахи, і лише я, непрохана гостя, бачу, що у Чіпки всередині. Злість пекучу бачу. Горе бачу. Казки його давно померлої бабусі чую, м’якість вовни відчуваю, безкрайність неба знаю і посмішку чорнявої Галі — пам’ятаю. І ось вона, заквітчана, сходить, немов сонце, до злодіїв та пройдисвітів. Вона — дочка такого ж злодія, розбишаки. Її за талію обіймає крадена спідниця, а шию стискає крадене намисто. Лінія життя Чіпки знову повертає праворуч. Я подумки благаю: «Обери правильно».

Галя бере з нього, свого нареченого, обіцянку більше ніколи не красти. Більше ніколи не віддавати владу горілці. Більше ніколи не…

Проте в Чіпки кожне «ніколи» триває до наступного повороту. Він непостійний. У ньому прихована сила, здатна облаштувати господарство, зорати не одне поле, побудувати новий будинок, ворота, податись у земство… Поміщики тепер не мають влади над селянами, але комусь ця влада має належати. То, може, тут сила Чіпки і знадобиться? 

Ось він — шанс нести правду, жити по совісті. Про старе розгульне життя, про вбивство сторожа Чіпка й не згадує. Адже обіцяв Галі, своїй дружині, більше ніколи не ступати на цей шлях.

«А в Чіпчиному серці вже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалося нагору у думці, у слові… Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає — та все про земство, про вибори. Немає й речі іншої».

І однак влада не хоче йти йому до рук, тікає з-під носа, нагадуючи про старі гріхи. Ще один байдужий підпис — і Чіпку відсторонено через неблагонадійність.

Коридор повертає ліворуч. Тут і закінчується «ніколи»? Лють так розростається в його серці, що й Галі в ньому стає тісно й душно. Ночами вона тепер плаче.

Щоразу Чіпка збивається з пуття, кидає розпочате, не може втримати своєї вдачі, скерувати її впевнено й прямо. Він — та сила, «що жадає блага, але постійно чинить зло». І ніхто в боротьбі за правду не коїв ще стільки кривди. Як Родіон Раскольников, Чіпка прагне довести, що він «право має». Поміщики знущалися десятиліттями, то чому не відібрати в них своє? Прийти глухої темної ночі з вогнем і мечем, а каяття сховати потім на дні пляшки. Згодом уже не тільки до поміщиків, а й до своїх можна, адже їм дісталося те, чого Чіпка не зміг досягти.

Чому ні ласка Галі, ні поради матері, ні дружба з Грицьком, ані повага людей не змогли вилікувати його серце? Хто винен, що ця могутня сила стала пропащою? Чорнота за ребрами чи доля? Чіпка Варениченко, солдатський син, злодій і вбивця, — чи злий, неласкавий світ, де навколо сама неправда? Свобода — це не дар. Це вибір та відповідальність за нього.

Чіпка стає хижим, злим вовком. Він мчить, більше не звертаючи, не дивлячись уперед, не думаючи. Лихо його веде. Я майже втрачаю його з погляду, але бачу, як чужі життя стають поперек його шляху. Стіни коридору залиті кров’ю. Злість Чіпки поглинає їх, і цього разу за злочином закономірно слідує кара.

Нічого в своєму безталанно прожитому житті Чіпка не міг довести до кінця, в жодному виборі не був послідовним. Тільки у вбивстві виявився вправним, і цей шлях йому судилося пройти до кінця. Можливо, цією ж каторгою ходив і Родіон Раскольников?

А Галя, яка мала прийти в життя Чіпки ангелом, задихнулась у його міцних обіймах. Вона виходила заміж за порядного, але опинилася за вбивцею. І Галя вибирає не їхати за своїм чоловіком на каторгу, а обирає смерть, і крадене намисто затягується на її шиї петлею.

«— Так це та правда?! Оце вона! — скрикнула не своїм голосом і несамовито залилася божевільним сміхом. Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось дивно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…»

Галя завжди хотіла жити по совісті, по-людськи, але її розчавили чужі гріхи. Матір Чіпки все життя страждала в злиднях та непосильній праці — щоб у старості мріяти лише про смерть. Лушня, Матня, Пацюк і Чіпка крали, брехали, вбивали й розплатилися за це повною мірою. Грицько працював не покладаючи рук заради своєї хати скраю, де можна сховатися від жорстокості, несправедливості, несвободи. Поміщики та чиновники давно вже розмовляють лише мовою грошей. То за ким із них правда? Чи є вона?

Чіпка стоїть один у темряві свого коридору, йому назустріч іде боса дівчинка в білому. Кров її батька та братів навколо здається чорною. Пульс Чіпки рветься, стукає у вухах, але не заглушає шепоту: «Чому ти вибрав неправильно?» 

***

Я жадібно хапаю повітря, і це моє серце колотиться так, наче ластівка скинула мене додолу, і я лечу вниз через коридори, роки та хмари. Бачу обличчя дівчинки ще кілька хвилин, вона дивиться так, ніби це я вбила її сім’ю. Лише потім крізь її риси проступає суворе обличчя моєї вчительки. Її губи ворушаться, але я не знаю, чи правильно почула запитання.

«Чіпка, — кажу, — зробив неправильний вибір, бо піддався своїм слабкостям, своїй чорній частині. Це ніби на плечах в кожної людини сидять ангел та демон, і ти маєш свободу вибрати, кого з них послухати. Але свобода — це не дар, а вибір та його наслідки».

Учителька схвально хитає головою, а мені здається, ніби це я щойно підписала Чіпці вирок. Мені його анітрохи не шкода, я сідаю, задоволена оцінкою за урок, адже сьогодні я заслужила шоколадний батончик. Після дзвоника закриваю роман Панаса Мирного та Івана Білика, думаючи про те, що вони дали мені відповідь.

 …Але однієї ночі я знову блукатиму коридорами «будинку з багатьма прибудовами» і натраплю на одиночну камеру, де худий згорблений чоловік дивиться на місяць крізь ґрати. Маленька ластівка випадково залетіла до нього. Руки його гримають ланцюгами, але не дають пташці битися об прути. Худий чоловік дбайливо допомагає їй випурхнути на волю. Потім повертається і мені нарешті вдається роздивитися його обличчя — воно спухле та побите, але я все одно бачу: «Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі. Лице довгообразе, козаче…»

В оформленні статті використано картину художника Олексія Потапенка.

Друзі! Ми вирішили не здаватися)

Внаслідок війни в Україні «ОТРОК.ua» у друкованому вигляді поки що призупиняє свій вихід, однак ми започаткували новий незалежний журналістський проєкт #ДавайтеОбсуждать.
Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти: ви вже можете читати ці матеріали у спеціальному розділі на нашому сайті.
І ми виходитимемо й надалі — якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приват (Комінко Ю.М.)

Картка Моно (Комінко Ю.М.)

Також ви можете купити журнал або допомогти донатами.

Разом переможемо!

Другие публикации рубрики

Книжная полка №97

Милан МилетичЧётки святого Саввы. Повесть о любви Кто не знает имени величайшего святого, человека, которому своим появлением обязана самостоятельная Сербская Православная Церковь — святителя Саввы

Читать полностью »

Другие публикации автора

Другие публикации номера