«Жити після відміни загибелі — напевно, найбільш ніжний і вдячний рід щастя, відомий людині», — писала поетеса Ольга Сєдакова в есе про Данте. У середині ХХ століття після двох світових воєн із цим відчуттям жив весь світ. І не просто жив, але й творив прекрасне.
Історію одного такого творця розповість сьогодні «Отрок». Усе подолав, не ввібрав зла і болю, натомість зберіг чистоту серця й потяг до творчості, цей чоловік залишив нам не просто дивовижні плоди своєї праці, а й особистий приклад ставлення до життя та людей.
До річниці від дня переходу у Вічність професора Леоніда Рубцова публікуємо спогади про нього.
2020 року Національний ботанічний сад імені М.М. Гришка НАН України (НБС) відзначив своє 85-річчя. Наш ботанічний сад широко відомий добірною колекцією рослин і чудовими ландшафтами. Найбільше відвідувачів буває тут у травні, коли квітне бузок, адже сирінгарій (сад бузку) НБС є найкращим у світі. І мало хто знає, що створив для нас це квіткове диво доктор біологічних наук, професор Леонід Іванович Рубцов.
У Ботанічному саду, який закладався фактично на голому місці, Леонід Іванович був автором та керівником робіт зі створення визначної колекції дерев і кущів. І це не лише широко відомий далеко за межами Києва сад бузку, а й сад магнолій, беріз, хвойних, гірський сад і багато іншого. Фахівці знають Л.І. Рубцова як видатного ландшафтного архітектора, дендролога, паркознавця, автора чудових книг. Майже п’ятдесят років творчої праці він присвятив ландшафтній архітектурі — мистецтву, сила впливу якого на фізичний та емоційний стан людини, як писав сам Леонід Іванович, перевищує всі інші види мистецтв.
Народився майбутній учений 23 березня 1902 року в селі Середа Нерехтинського повіту Костромської губернії (нині м. Фурманов Іванівської області, Росія). Сім’я була багатодітною: четверо хлопців та четверо дівчат. Молодший брат Леоніда Івановича, Микола (1907–1988), теж у подальшому став ученим — біологом-геоботаніком, доктором біологічних наук. Він залишив неопубліковані спогади про своє життя, які надають можливість описати дитинство Рубцових.
Батько працював на місцевій ткацькій фабриці. Він був вкрай суворою людиною, діти його дуже боялися. Навіть за невеликі проступки він жорстоко їх бив, тому вони намагалися взагалі не потрапляти йому на очі. Мати походила з бідної селянської родини. Батьки часто сварилися, дітям було важко дивитися, як батько бив матір. Вони любили її за ласку, турботу та заступництво і коли трохи підросли, почали захищати її від нещадних батьківських кулаків.
Попри всю складність життя знаходилося в ньому місце й розвагам. Леонід співав у церковному хорі. На престольне свято Вознесіння Господнього в центрі села біля церкви проводилися ярмарки з солодощами, каруселями, цирковими виставами. Церква стояла на підвищенні, й урочистий дзвін лунав на всю округу. А на Масляну в рідному селі матері, Широкові, за 5 км від Середи, влаштовували народне катання на конях з бубонцями. Дідусь запрягав свою Сивку, садив онуків до саней і вони приєднувалися до веселої громади.
Великим задоволенням для дітей ставали походи за грибами. Добре знаючи всі стежки, вони чудово орієнтувалися в лісі. Бували хлопці і «в ночному», тобто пасли коней уночі. Дуже їм подобалося сидіти біля вогнища, пекти картоплю в золі, слухати й переповідати страшні історії. Влітку ходили купатися на маленьку річку Поварню. За городами росли високі бур’яни — улюблене місце дитячих ігор. Дорослі були зайняті своїми справами, діти повністю були надані самі собі.
Та зрештою важка ситуація в родині, постійні побої, а можливо, й жага пригод спонукала хлопців до втечі з батьківського дому. У 1914 році Леонід 12-річним підлітком тікає на Першу світову війну. Попри зовсім юний вік він служив добровольцем у 248-му Луківському полку. Бойові дії проходили на території сучасної Польщі. 1915 року під Варшавою отримав поранення і після лікування повернувся додому.
Згодом, у 1921 році, так само втік 14-річний Микола. Вони з товаришем хотіли дістатися Астрахані, а далі через Каспійське море — до Персії, звідки друзі сподівалися потрапити до Африки, яка приваблювала їх чудесами природи. Щоправда, здійснити подорож вдалося не повністю: в Астрахані дітей зупинили та направили до дитячого будинку. За рік, розуміючи, що Африка їм не судилася, хлопці повернулися додому. Мати, брати й сестри зраділи Миколі, однак батько сказав, що раз він без дозволу пішов, то нехай тепер іде під чотири вітри, і вигнав малого. Хлопцю довелося жити в селі зі старим дідусем.
Нині ім’я професорів, докторів наук М.І. Рубцова та Л.І. Рубцова носить професійний ліцей № 7 м. Фурманов, а на будинку, де народилися брати, 2007 року встановлено меморіальну дошку.
Уже в 13-річному віці Леонід працював — продавав газети, допомагав рибалкам в Астрахані, згодом влаштувався на прядильну фабрику. У 1918-1919 роках, рятуючись від голоду, пішов матросом на буксирний пароплав «Іван Тупіцин» на Волзі. Цей буксир тягнув на Поволжя баржу з промисловими товарами для обміну на продукти. Обмін ішов дуже жваво, учасники експедиції також мали можливість придбати їжу для себе. Секретарем експедиції був Ісаак Бабель, на той час — письменник-початківець. Пізніше він описав побачене в оповіданні «Иван-да-Марья».
У 18 років, маючи лише чотири класи волосної школи, яка дала небагато знань (Леонід Іванович згадував, що не знав навіть таблиці множення), однак відчуваючи величезну жагу до навчання, Рубцов стає студентом робітничого факультету Іваново-Вознесенського політехнічного інституту. В ті роки доступ до знань отримали молоді люди, які раніше навіть і мріяти про вищу освіту не могли. Однак, закінчивши лише 3-4 класи земської або церковно-парафіяльної школи, ясна річ, вони не здатні були успішно конспектувати лекції, погано розуміли академічну мову, тому після першої ж сесії змушені були йти, так і не склавши жодного іспиту. Для таких молодих людей створили робітфаки — робітничі факультети. Сюди приймали молодь, яка вже пропрацювала на виробництві декілька років. У концентрованому виді хлопцям та дівчатам давали знання, і далі вони вступали до інститутів без іспитів. У той час робітфаки справедливо називалися «пожежними сходами у виш для робітників».
В Іваново-Вознесенському політехнічному інституті (ІВПІ) такий підрозділ було створено в 1920 році. Заняття проводилися у важких умовах: навчальні приміщення розкидані по всьому місту, гуртожитки не обладнані, бракувало опалювальних матеріалів. Але спрага знань і працездатність були величезні. Навчальний день тривав 6–10 годин. У перервах між заняттями робітфаківці обладнували гуртожитки, заготовляли паливо й харчі.
Брати Леонід та Микола цікавилися природничими науками, любили експериментувати на своєму маленькому городі, займалися гібридизацією. Їм навіть вдалося отримати гібрид гарбуза та дині, але плід, як писав Микола у спогадах, виявився несмачним. Якось брати виростили на городі помідори, яких у селі ніхто раніше не бачив, тому їсти боялися. Хлопці ледве умовили сестер скуштувати невідомі овочі.
1923 року Леонід успішно закінчив робітфак і вступив до Ленінградської лісотехнічної академії. Через необхідність одночасно працювати навчання в академії розтягнулося на сім років, і закінчив академію він лише в 1930-му.
Як дендролог та паркознавець, Леонід Іванович почав формуватися у субтропічних районах на чорноморському узбережжі Кавказу, коли працював у сухумському відділенні Всесоюзного інституту рослинництва. Вивчав асортимент видів для озеленення чорноморського узбережжя, субтропічні ботанічні сади, дендрарії, цікавився питаннями реконструкції старовинних парків. 1935 року переїхав до Ленінграда і з 1935 по 1946 рік викладав садово-паркове мистецтво на факультеті зеленого будівництва Ленінградської лісотехнічної академії.
1941 року Леонід Іванович добровольцем пішов на фронт, чотири рази його було поранено, за бойові заслуги нагороджено орденами та медалями. А вже у грудні 1945 року в Ботанічному інституті ім. В.Л. Комарова АН СРСР він захистив кандидатську дисертацію на тему «Рослини в ландшафтній архітектурі».
Київський період життя Леоніда Івановича розпочався в березні 1946 року, коли академік Микола Миколайович Гришко підбирав колектив співробітників для створення, як він мріяв, одного з найкращих ботанічних садів світу. Разом з іншими Рубцов був відряджений до Німеччини: за репараціями вчені мали закупити посадковий матеріал для будівництва саду та відправити його до Києва, а також ознайомитися з тамтешнім садово-парковим мистецтвом. Після чого Рубцову довелося на рік повернутися до Ленінграда, адже у повоєнному Києві на той час не знайшлося помешкання для його родини.
Та вже через рік, з березня 1948-го, Леонід Іванович стає завідувачем відділу дендрології Центрального республіканського ботанічного саду в Києві, який посів особливе місце в його творчості. 1954 року захищає докторську дисертацію, в 1958-му здобуває звання професора за фахом «Дендрологія та садово-паркове будівництво».
Однією з найулюбленіших рослин Леоніда Івановича був бузок. Разом зі співробітниками саду В.Г. Жоголевою та Н.О. Ляпуновою він вивів нові сорти: Огні Донбасу, Богдан Хмельницький, Тарас Бульба. Створена ним колекція є однією з найкращих у світі, а за рівнем емоційного впливу на відвідувачів не має собі рівних. Поруч із бузком Леонід Іванович посадив півонію деревовидну, яка, квітуючи одночасно з бузком, підсилює загальне враження. Головна його заслуга полягає в тому, що він обрав місце для колекції, де фоном є золоті куполи давнього Видубицького монастиря, Дніпро, задніпровські далі.
Створюючи композиції, Леонід Іванович робив акцент на краєвидах і панорамах Дніпра, Видубицького монастиря, Києво-Печерської лаври, Троїцького Іонинського монастиря, гармонійно поєднуючи їх з колекціями рослин. Ще наприкінці 1940-х уздовж дороги, що піднімається до Іонинського монастиря, під керівництвом Л.І. Рубцова було висаджено біоти (широкогілочник східний). Коли дерева підросли, їх темно-зелений ряд здалеку нагадував монахів, що в довгих темних рясах з покритими головами йдуть у храм на молитву. Нині, на жаль, цей ефект уже втрачений.
Колекція беріз формувалася ним як театральна сцена, де дерева посаджені як куліси, а «задником» виступає вид на велику лаврську дзвіницю. Леонід Іванович учив колег, як будувати галявини, формувати узлісся, щоб виникало враження, ніби пейзаж створений самою природою.
1966 року професор Рубцов закладає моносад листопадних магнолій — представників найдавнішої флори Землі. Дуже вдало вибрана ділянка у вигляді природного амфітеатру дала можливість уперше в Києві вирощувати ці теплолюбні рослини без укриття на зиму.
Остання робота Леоніда Івановича — Гірський сад. Над ним Леонід Іванович продовжував працювати до останніх днів життя. На рівному місці за його проектом і за його безпосередньої участі створений штучний гірський ландшафт, який, проте, сприймається цілком природно. На передньому плані відвідувачі бачать гірську долину, передгір’я, за якими майстерно зроблена ілюзія гірських вершин.
Керуючи впродовж багатьох років відділом дендрології, Леонід Іванович велику увагу приділяв створенню та естетичному оформленню всіх колекцій дендрарію. Крім цього він організовував і часто сам очолював експедиції для поповнення колекцій та дослідження старовинних парків України. Чимало уваги приділяв старим деревам, які надають паркам особливий настрій, збирав матеріал для книги про вікові дерева.
Крім плідної праці в ботанічному саду, Л.І. Рубцов був головним консультантом Українського державного інституту проектування міст Держбуду УРСР (з 1965 по 1979) та інших проектних інститутів. Він є автором понад 90 наукових праць, серед яких монографії та довідники, що є незамінними посібниками для багатьох фахівців у галузі ландшафтної архітектури та декоративного садівництва.
Підсумовуючи свою працю в ботанічному саду в день 70-річчя, Леонід Іванович писав: «Я щасливий, що мав нагоду працювати в умовах майже цілковитої творчої свободи й черпати для створення ландшафтів матеріал із величезної колекції, зібраної мною особисто… Власне процес роботи доставляв і доставляє істинне творче задоволення».
Історія однієї фотографії
З-поміж фактів дивовижного та сповненого звершень життя Леоніда Івановича Рубцова окрему увагу привертає те, що з 1948 по 1960 рік професор з сім’єю мешкав на території ботанічного саду в будинку, де до самої своєї смерті жив засновник Київського Троїцького Іонинського монастиря преподобний Іона Київський. Яким запам’ятався будиночок преподобного, розповіла «Отрокові» дочка Леоніда Івановича Олена Рубцова.
«Ми жили великою родиною — тато, мама, бабуся, троє дітей, ну ще й собака. Коли тата запросили працювати в ботанічний сад уперше, в 1946-му, сім’ю поселили в прибудові до Іонинської башти з годинником. Однак житло не підійшло, й батьки поїхали назад до Ленінграда. І тільки в 1948 році їм дали цю квартиру на другому поверсі будинку, де жив засновник Іонинського монастиря.
Квартира була гарна: веранда й чотири кімнати. Під нами на першому поверсі теж жила сім’я співробітниці ботанічного саду. На веранді в нас стояв великий стіл, пам’ятаю персики на ньому. З обстановки — меблі тільки ті, що їх батьки привезли з собою з Ленінграда, від колишньої нічого не збереглося.
У церкві тоді розташовувався склад отрутохімікатів, запам’яталося, як звідти виїжджав трактор. Уже коли я працювала в ботсаду, в храмі розмістився один із відділів. Заходиш до когось зі співробітників, а в нього за спиною — лики святих.
Побутом і дітьми займалися мама й бабуся, тато з головою занурився в роботу. Він ніколи нас не лаяв, не сварив, не повчав, не читав нотацій. Узагалі життя в ботсаду для дітей було чудовим. Для дорослих, звичайно, тутешній побут виявився важким, а ми, діти, гуляли собі по всій території, бігали в гості одне до одного, не помічаючи труднощів навколо себе.
Обстановка тоді взагалі була спокійною, доброзичливою, дружньою. Жодних сварок, чи непорозумінь, чи заздрощів — нічого не запам’яталося. Не було такого, щоб тато з кимось конфліктував. Ми росли в атмосфері душевного комфорту.
Так і жили до 1960 року, коли ботанічний сад уже готували до відкриття і співробітників поступово переселяли в міські квартири».
