До цього співрозмовника в «Отрока» назбиралося чимало питань. Як лікарняний священник, протоієрей Геннадій Батенко постійно стикається зі стражданням та болем. Бачить, як завдяки молитвам і вірі відбуваються чудеса. Або не відбуваються…
Чому воля Божа може полягати в тому, щоби ми страждали? Чому добрий наш Отець Небесний не може відвести від нас неприємності? До яких пір просити Його, якщо боляче й погано, і невже Його взагалі не можна вмовити дати нам те, чого дуже сильно хочеться?
***
Однак, як часто буває, розмова зі священником повернула в несподіване русло. І більшість запитань так і не пролунали, оскільки… перестали хвилювати.
Цей текст також є російською мовою.
— Отче Геннадію, чому так відбувається? Хтось хоче переїхати в інше місто, і ніяк не складається. Чи поїхати жити за кордон, а обставини не дають. Хтось самотній і мріє створити сім’ю, проте не виходить. У інших у шлюбі не народжуються дітки. І так далі. Невже від нас узагалі нічого не залежить?
В Євангелії Христос говорить: Тож коли ви, злі бувши, вмієте давати дітям вашим добрі дари, оскільки більш Отець ваш, що на небі, дасть дари тим, які його просять (Мф. 7, 11). Чому ж тоді в якісь моменти Господь усе одно не дає? Хіба Йому важко виконати наше прохання? Ми часто чуємо: «Немає на те волі Божої». Та невже Він не може змінити Свою волю, якщо ми так у Нього про це просимо?
Вечность уже началась
— По-перше, певна автономія в людини так чи інакше існує. Не може не існувати, тому що дана нам від самого початку нашого існування. Тому навряд чи доречним буде говорити, що від нас нічого не залежить. Все-таки людська воля є. І Бог її ніяк не обмежує.
Згадався от який цікавий момент. Свого часу я спілкувався з келійником преподобного Кукші Одеського, схиієродияконом Яковом. Він навчав нас багатьох духовних речей. Наприклад, уникати слави людської, не робити якісь речі напоказ. Дуже красиво вчив, коли-небудь розкажу.
Але задаєш йому питання, а він раптом каже:
— Ти «Отче наш» знаєш?
— Ясна річ, знаю.
— Тоді читай.
Починаю читати «Отче наш…». І на словах «Нехай буде воля Твоя…» він зупиняє й запитує: «А твоя воля куди подінеться? У тебе ж теж є воля твоя?» Згадалося в тему нашої з вами розмови.
Це дійсно цікавий момент, на який старець звертав увагу, і дуже важливий у нашому житті. Тому що — так, людина справді має автономію, її нам дав Творець. У нас є право вибору, воля наша вільна, але — якоюсь мірою. Тому що в дійсності вона обмежується багатьма факторами: і соціальними — ми живемо в суспільстві, маємо взаємодіяти одне з одним, також і держава передбачила для нас безліч законів. І фізичні дані теж доводиться враховувати — ти або слабкий, або сильний, грамотний або неосвічений. Тобто дуже багато чинників впливають на свободу твоєї волі й на те, в чому вона проявиться.
По-друге, цю проблему — де воля Божа, а де моя, як обмежити свою волю й підкорити її волі Божій — святі отці розглядають дещо по-іншому. Наприклад, говорять про синергію воль, їх поєднання. Чому? Тому що нікого не можна загнати в Царство Небесне силоміць. Це дуже важливо пам’ятати.
Ми повинні зрозуміти, що, перебуваючи в юдолі гріха, у просторі гріха, обмежені цим простором (тому що наше земне життя — свого роду заслання), ми так само не позбавлені своєї волі. І Господь чекає, куди ми її спрямуємо. Щоб людина свою волю показала, відкрила Богові: «Господи, ось я перед Тобою і хочу вчинити так!» Якщо це «хочу» поєднується з хотінням і бажанням Божим, тоді Бог починає брати участь у житті людини, й відбувається підсилення, синергія воль.
Однак якщо Він бачить, що воля наша непродуктивна стосовно вічності, а бажання наші йдуть на шкоду безсмертній душі, що ми займаємося невідомо чим — намріяли, нафантазували собі якісь міражі й тепер намагаємося їх реалізувати, то як же Він попустить цьому всьому статися?
Три історії про святого Миколая Чудотворця
Господь дивиться: «Стоп, це — фантом, на що ти витратиш свій дорогоцінний час, людино? На пусте! А іншого часу в тебе немає — тільки це, земне життя, і тут, у земному житті, ти маєш визначитися з багатьма основоположними речами. Де ти збираєшся жити у вічності, людино? Чи ти взагалі не збираєшся у вічності жити? Як ти живеш, людино? Як ти мислиш?»
Тобто Господь бачить усі наші помисли та бажання. Правильні устремління Він помічає й обов’язково підтримає, хай навіть вони ще не сформувалися й не реалізовані. Як сказано, Бог «і діла приймає, і наміри цілує». Тому що Він дивиться на все у перспективі вічності. Мислить про нас як про істот вічних, для вічності призначених.
По суті, ми вже у вічності. Момент зачаття в утробі матері — це початок вічного життя для кожної людської душі.
Ми неправильно іноді говоримо, що вічність у нас попереду. Ні, вічність уже почалася, вона відбувається тут і зараз. Просто перший відрізок вічності ми живемо на землі. Але це найважливіший етап, тому що саме тут ми повинні визначитися з основоположними речами: де нам жити у вічності? З ким нам жити у вічності? З ким нам жити в тому, наступному етапі вічності?
Тому Господь дуже делікатно з нами поводиться. Дуже делікатно. Не силує нашої волі.
На противагу Йому диявол і його клеврети, навпаки, нас не питають і свободи вибору не дають. Просто замуровують — як у тому фільмі: «Замурували, демони» — у їхньому нахабному, зухвалому вольовому моменті.
Бог так не чинить. Він бачить, що людина, бідолашна, перебуваючи на землі, потрапляє під вплив багатьох воль — індивідуальних чи групових, якихось партій, філософських, релігійних учень і так далі. Всі ми знаходимося у величезному просторі інформаційних потоків. Господь у цій течії накреслив для нас певний фарватер, щоб ми могли безпечно рухатися до Нього. У цьому фарватері все одно є варіабельність — не так, що йдемо всі строєм чітко по одній лінії. Ні! Є вузький шлях, але ним по-різному можна рухатись.
І ті, хто йдуть цим спасенним, вузьким шляхом, теж усі різні. І форми святості, праведності різняться — від праведників, блаженних Христа ради юродивих до священномучеників, мучеників. Що теж свідчить про простір свободи, наданої людині Богом.
Однак, виходячи за цей простір божественної свободи, ми тут же стикаємося з несвободою, тому що за вузьким шляхом починається шлях широкий, і там уже панує диявол зі своєю «братією». І він теж багато всього обіцяє, малює красиві картинки, робить заманливі пропозиції. Причому перспектива його обіцянок не метафізична, він гарантує все тут і зараз: «Слухай, та що тобі з тої вічності? Тут бери, тут облаштовуйся. Поки живий, треба взяти від життя все…»
Розібратися не так просто.
Мої діти колядують на небесах
У чому полягає Божа участь? Ми кажемо: над дітьми тяжіє воля батьків — так Господь установив. Справді, Творець запровадив певну ієрархію як на Небі, так і на землі, і цю ієрархічність підтримує. Навіть сім’я, мала Церква, побудована за принципом ієрархічності й передбачає добровільну участь усіх членів у цій підпорядкованості.
Щасливий, блаженний, хто йде цим шляхом не ціною спроб і помилок, а довіряючи Господньому порядку. Хто не витрачає час свого земного життя на експерименти — а що буде, якщо різні варіанти спробувати. По суті, людина сама починає експериментувати над собою. Результатів вона передбачити не може, але їй цікаво. Про небезпеку не задумується — але ж земне життя одне, і воно скороминуще.
Проте Бог і в цьому нас не обмежує, тому що дав людині свободу волі. Так, Він спостерігає за нами, бачить усе наше життя. Та, знову ж таки, повторюся, бачить і майбутнє життя. І Богу-Отцю не все одно, де ми будемо у вічності — в тому, другому етапі вічності. Тому Він усіляко намагається — найчастіше дуже акуратно, але іноді й видимо, відкрито — утримати нас від згубності того шляху, який ми, зловживаючи свободою волі, обираємо.
— Є така затерта фраза: «Хочеш розсмішити Бога, розкажи Йому про свої плани». З ваших слів виходить, що Він не сміється над нами, коли ми Йому про плани розповідаємо.
— Я навіть сумніваюся, що Він узагалі сміється. Настільки Йому небайдужа наша душа, наша доля.
Думаю, той, хто сказав цю фразу, не зовсім християнин, та й не про того бога він говорить. Люди наповнили себе такими підмінами, брехнею, а попереду в них вічність, де нічого вже не можна буде змінити. Не викликає все це в Господа жодного сміху.
Узагалі, поглянеш навколо — якесь у нас пласке сприйняття. Всі ці розмови й намагання жити — ні, не заможно навіть, а з комфортом. Так, саме комфортно-задовільну модель життя люди собі намалювали, і от немає вже в них іншого бажання, окрім як слідувати цій моделі. Усі свої таланти, труд свій підпорядковують її реалізації.
Люди перестали розуміти себе.
Є такий розділ знань — антропологія, наука про людину. То до чого треба було дійти, яке мати зухвале нахабство, щоб сказати людині, ніби вона походить від мавпи! І людина в це повірила… Ці брехуни-атеїсти так і кажуть: «Ти був мавпою, але коли взяв у руки знаряддя праці, праця зробила тебе людиною. Тому будь рабом. Ти маєш гарувати. Це твоя доля, інакше знову станеш мавпою».
Страшно, скільки брехні на людину вивалюється. А їй ніколи навіть зупинитися, задуматись. Ми втратили найголовніше — оце розуміння цінності себе. Або, радше, безцінності нашої в очах Божих. Адже ми для Бога — найвище, найкраще творіння.
Так і хочеться сказати: «Людино, опам’ятайся взагалі, ти — не мавпа! Ти владарювала над левами, тиграми, над усім світом. Тобі Бог делегував цю владу, а ти тепер тремтиш і боїшся комарів, павуків, тарганів, вірусів. До чого ти дійшла, людино?».
Ні, думаю, Богові зовсім не смішно.
На підтвердження можу навести історію — пасхальне явлення святителя-чудотворця Нектарія Егінського.
Як святитель Нектарій отця Миколая зцілив
У сучасній Егіні розповідають про те, як кілька років тому жителі одного з тамтешніх гірських сіл залишилися без священника. Люди написали листа на ім’я місцевого архієрея з проханням на Страсну і Світлу седмицю дати їм священнослужителя — помолитися, поговіти, а потім святкувати Пасху.
Архієрей зібрав священство, запропонував поїхати в це село, але ніхто не захотів і ніхто не поїхав. Через деякий час архієрей одержує листа від жителів, у якому вони дякують йому за священника. Два тижні вони прожили в раю — той батюшка виявився просто дивовижним.
«Нічого собі, — подумав єпископ. — Хто б це міг бути?» І їде в те село про все дізнатися. А в греків у храмах є журнали, де священник, який служить, залишає свій підпис. Архієрей приїжджає — і одразу в вівтар. Відкриває журнал і читає: «Митрополит Пентапольський Нектарій» і — дати служіння.
Два тижні сам святитель Нектарій служив у сільському храмі й цим простим людям проповідував! І розказав їм про те, що Христос і зараз розіп’ятий. Що Він не перебуває в тій Славі, про яку ми думаємо…
Зізнаюсь, я теж над цим розмірковував: ну як Господь може сидіти у Славі? Як це можливо, коли гине рід людський?
Я, як лікар, бачу цю хворобу — глухоти, сліпоти духовної. Нібито все нормально: вуха, очі в людини є, а вона не бачить і не чує. Чому так? Значить, у неї якийсь інший внутрішній настрій, на вічність вона не налаштована. Не на тій хвилі, як зараз кажуть. Не здатна піймати цю рятівну хвилю, і коли говориш їй про якісь духовні речі, вона не сприймає.
Тому зараз складно проповідувати. З іншого боку, складно і втримати почуте. Як у Притчі про сіяча — зерна слова Божого падають на землю твого серця, але потім ворог сіє терня, воно сходить і все заглушує.
Терня в нашому випадку — це страшний інформаційний потік, в якому ми всі живемо. Дикий надмір інформації, колосальний. Корисна, взагалі-то, річ — інтернет, але починаєш ним користуватися, і це ще більше віддаляє тебе від Бога. Ти ніби й віруючий, але часу на богоспілкування не лишається. Стаєш просто статистом. Читаєш про Церкву, стоїш на богослужіннях, але все це не міняє твоєї душі, твого розуму — він не стає Христовим.
Я милосерднее Бога
Адже, за словом преподобного Серафима Саровського, мета християнського життя — стяжання благодаті Духа Святого. Способи для цього різні — молитва, участь у таїнствах, справи милосердя, паломництва, хресні ходи. Та головне все-таки — стяжати благодать. А зараз мало хто навіть із віруючих ставить перед собою таку мету.
— Що робити з цим? — Щоб не бути статистом. І не ставитися до Господа з претензією: «Дай мені негайно, хіба Тобі важко…»
— Ми всі, особливо у великих містах, живемо в прискореному ритмі, у поспіху. У нас мало часу для Богоспілкування, для молитви. Нібито робимо багато справ, узагалі зайняті чисто православними справами.
Та як можна перевірити себе на присутність у серці благодаті Святого Духа? Що є цим індикатором? — Правильно, богослужіння. А коли ти прийшов на службу й тебе рве на шмаття…
— …І ти чекаєш, аби служба чимшвидше закінчилась, і ти міг далі побігти у своїх невідкладних справах!
— Ось. Це означає, що в нас неправильний розподіл пріорітетів, хибна акцентація життя. Ти другорядне підняв, а першочергове опустив. Служба відразу покаже, що там, у серці. І виявиться, що суцільна суєта. А прикритися православ’ям завжди можна, що справ багато, і всі вони геть благочестиві.
У свій час кожному доведеться стати перед Богом — бізнесмену, будівельнику, лікареві, священнику. Тому в житті треба правильно розставляти акценти. Якщо тебе на службі «рубає», викручує — значить, ти піддався суєті, втратив головне. Та коли приходиш у церкву і душа твоя відпочиває, насолоджується кожним словом Божественної літургії, значить, вона зголодніла й жадає Господа.
Буває, ми навіть у таїнствах беремо участь — сповідаємося, причащаємося, але все одно відчуваємо, що благодать вичерпується. Значить, знову-таки, десь нас поборола суєта. Треба пошукати, в чому, де? Можливо, ти стоїш на службі як робот, «професійний християнин», який знає, що треба робити, але діє на автоматі, за звичкою.
«Сину, дай мені серце твоє, — каже Господь. — Де ж твоє серце? Ти приходиш до Мене в дім, а серце твоє лишається десь в інших домах…»
— Як із цієї суєти вибратися? Як налаштуватися?
— Лиш задумайтеся, храм — це Небо на землі. Абсолютно інший простір життя. Простір Духа Святого, Царства Божого, Божественної Вічності. Спробуйте на це переключити свої думки.
В основному на службах нас розривають помисли про суєтне, про земне. Тому самоконтроль дуже важливий. Ми настільки звикаємо жити в цих своїх помислах, що перестаємо бути християнами на ділі. Перестаємо бути молитвениками, а в нас же ввесь час повинна йти внутрішня розмова з Богом.
Ти Бога постійно повинен відчувати і спілкуватися з Ним.
