Цей текст також є російською мовою.
Мій чоловік — моряк. У його каюті завжди є ікона Миколая Чудотворця, а кожна з сотень його історій про морські пригоди закінчується словами: «Ну, ти ж знаєш, я молився святому Миколаю, і він, як завжди, допоміг». Тому так логічно і природно, що саме Мирлікійський святитель — і найшвидший помічник, і найкращий друг нашої сім’ї.
Із двадцяти років спільного життя приблизно десять ми з чоловіком провели порізно. Він борознив простори морів та океанів, я чекала на березі. Були часи, коли ми спілкувалися максимум два рази на місяць, і то через супутниковий зв’язок, коротко. Я чула голос коханого й розуміла: слава Богу, живий!
Якось його мало не з’їли акули, а іншого разу вони з екіпажем з брандспойту «відстрілювалися» від сомалійських піратів. А ще траплялися пожежі та пробоїни, зламані двигуни й сильні шторми.
Один такий шторм врізався в пам’ять назавжди.
Правило веры и образ кротости
Це було минулого року. У Червоному морі є маленька держава Джибуті, якраз на кордоні з Сомалі. Судно, на якому знаходився чоловік, розвантажилося в порту й чекало на караван. За міжнародною морською конвенцією біля Сомалі кораблі вишикуються в караван, і далі їх супроводжує озброєна охорона. Проте через шторм і несправність двигуна судно чоловіка відстало від усіх і ледве-ледве, наче хрома коняка, самотньо шкутильгало бурхливим морем.
Шторм посилювався, вода заливала палубу, зносила бочки та порожні контейнери, ось-ось готуючись поглинути й сам корабель. Члени екіпажу відпочивали по черзі пару годин на добу, на підлозі, в рятувальних жилетах, упершись ногами у стіну. І кожен, як умів, молився.
Індуси, а їх на судні виявилася більшість, обвішали машинне відділення букетиками з часнику та пряних трав, відганяючи злих духів. Тоді як мій чоловік повісив поруч зі зламаним двигуном іконку Богородиці, а сам молився в каюті біля ікони святителя Миколая.
Спочатку, казав, було дуже страшно, особливо коли поруч затонуло судно, і рятувальники на вертольотах увесь день шукали вцілілих моряків. Але чим більше молився, тим менше боявся. Не мав ані сил, ані часу читати довгі акафісти — лише короткий крик про допомогу, що йде з глибини серця прямо наверх, туди, звідки святий Миколай вже готувався спустити свій молитовний канат допомоги.
Утомившись від постійного хитання й тривоги, чоловік ненадовго задрімав. А коли прокинувся, сонце заливало палубу світлом і абсолютно спокійне море несло судно далі, до берегів спасіння.
Це всього лише одна із сотень його історій. Усі вони про те, що людина слабка, а Бог всемогутній. І улюблений святий між ними — ніби досвідчений радист: ловить сигнали SOS і передає їх далі, Нагору.
***
Я завжди молилася йому, коли відходили мої близькі. Просила святителя Миколая зустріти їх там, у невідомій далині, та провести до Господа. І сьогодні свято вірю, що він виконав мої прохання. Це не маніакальна впевненість фанатика, а щира довіра, коли розумієш і відчуваєш серцем.
Батюшка з сусіднього подвір’я
Дідусь пішов за кілька місяців до народження моєї доньки. Я відчувала біль і страх, гризла себе подумки за те, що не змогла в останні хвилини бути поруч, не догледіла, не допомогла.
Всю дорогу, поки ми їхали на похорон — а це майже 700 кілометрів, думала, що ж я тепер можу для нього зробити. Дуже хотілося прочитати «Акафіст за єдинопомерлого»: хто оплакував близьких, напевно знає, як утішають і розраджують слова цих молитов.
Коли під’їхали до будинку, де вже зібралися сусіди проводити дідуся в останню путь, я роздала всім свічки, дістала акафіст і приготувалася читати. Думала, хоча б у такий день уже ніхто нікуди не поспішає. Проте співробітник ритуальної служби перервав мене на півслові, мовляв, немає часу, все розписано по хвилинах, запізнюємося. Довелося підкоритися.
У храмі чомусь саме до мене підійшов літній священник і запитав: «Яким чином служити панахиду?» Не дуже зрозумівши сенсу запитання, я прошепотіла: «Повним, якщо можна». А коли він додав: «Ти, дитинко, не журися. Ми не знаємо, яким було його останнє покаянне зітхання», — розревілася остаточно, пам’ятаючи про непрочитаний акафіст.
Почалося відспівування. Було видно, як важко стояти стареньким сусідам. І раптом я почула знайомі слова. Спочатку подумала, що мені здалося, та потім зрозуміла: священник дійсно читав «Акафіст за єдинопомерлого»! Ані до, ані після того я жодного разу не чула, щоб його читали під час відспівування. Тепер уже сльози вдячності Богу та святителю Миколаю вкрили моє обличчя.
Комусь ця історія видасться простим збігом обставин, для мене ж вона — яскравий доказ того, що молитовний зв’язок завжди є зворотнім.
Такі невидимі духовні ниточки — тоненькі, як павутинка, проте міцні, як надійний судновий канат, зав’язаний морським вузлом молитви святого. Його молитва й тягне тебе часом із самого дна життя, тільки тримайся міцніше, не відпускай.
***
Наступна історія — дуже особиста і, напевно, головна.
И будут двое в плоть едину
Ми з чоловіком довго чекали на дитину, яка зовсім не поспішала приходити до нашого життя. Одного разу, коли ми були в Єрусалимі, попросили знайому черницю написати ікону святителя Миколая для нашого Микільського храму в Києві. Матінка тривалий час не могла взятися за роботу, вже й чекати перестали, як раптом напередодні дня пам’яті святителя вона подзвонила й сказала, що образ готовий і вже летить до Києва. Додала, що обійшла з ним усі святі місця в Єрусалимі й молилася про дарування нам дитини. Тож, можливо, краще нам залишити ікону в себе, а для храму вона напише іншу.
Чоловік помчав в аеропорт зустрічати брата матінки з іконою, а я все думала, як же правильно вчинити. Образ виявився дуже гарним, канонічного письма, ще пах свіжими фарбами, ладаном і виточав єрусалимську благодать. Я довго не могла заснути, розмірковувала над словами матінки. Та вранці все ж вирішили віднести ікону в церкву.
До початку святкової літургії встигли вручити подарунок настоятелю. Почалася служба, образ святителя лежав на аналої, а наші парафіяни раділи як діти, дізнавшись, що він щойно прибув зі Святої Землі. І ми розуміли, що вчинили правильно.
Рівно за рік, у переддень свята Миколая Чудотворця, Господь подарував нам дочку. Ми досі називаємо її подарунком святителя й віримо, що його молитви оберігають наше дитя. Не перестаю дивуватися: у свої дев’ять років вона точно знає, що святий Миколай — не просто добрий дідусь, який раз на рік залишить під подушкою подарунок, якщо добре себе поводити. Він готовий завжди прийти на допомогу — навіть якщо поводишся ти погано.
І коли вона знімає зі стіни ікону святителя й щосили притискає до себе, я тихо шепочу: «Спасибі тобі, святий Миколай, за донечку!» Я впевнена: він чує.
