Почаївська Лавра ще здалеку відкривається погляду подорожнього. Вона височить над містом, пориваючись угору до Неба. Ми приїхали до монастиря знімати сюжет про преподобного Амфілохія Почаївського, добралися надвечір. Оператор, водій та мій чоловік, який зголосився асистувати оператору, потрапили сюди вперше. І були вражені красою обителі.
Владика Володимир, намісник Лаври, приставив до нас у поміч батюшку N. Вибір на нього припав невипадково: саме він служив настоятелем храму на монастирському цвинтарі, біля воріт якого колись жив і нині похований преподобний Амфілохій.
Батюшку «смикнули» з вечірньої. Він ремствував і невдоволено зітхав, але послух у монастирі — понад усе. Вирішили вранці їхати на батьківщину преподобного — в село Мала Іловиця, що за 46 кілометрів від Лаври. Наш поводир узяв із собою тортик, і ми вирушили в гості.
День був ясний і теплий. Я розраховувала відзняти саме село, старий будиночок, де жив преподобний, записати інтерв’ю з його племінницею Ганною. Яким же було наше здивування, коли буквально за десять хвилин двір наповнився людьми! Дізнавшись, що ми знімаємо сюжет про отця Іосифа (так звали преподобного до постригу в схиму), сусіди прийшли розповісти про нього.
Зібралася не якась стороння публіка, а саме ті, кому пощастило зустрітися за життя з Божою людиною і отримати зцілення за його святими молитвами. Хтось у 60-ті роки був іще дитиною, і в його свідомості святий залишився добрим дідусем з довгою білою бородою. Хтось спілкувався з ним у дорослому віці, але теж не уявляв тоді, що має справу з преподобним. Для них отець Іосиф і зараз — батюшка «з сусіднього подвір’я».
Ми проговорили не одну годину. Дивовижні розповіді змінювали одна одну. Канонічний іконописний образ святого в моїй свідомості оживав, ставав більш людяним, а головне — ближчим. Дуже простий у спілкуванні, невибагливий у побуті й суворий тільки до самого себе. Преподобний розмовляв тією говіркою, яка здавна тут, на Тернопільщині, була поширена. Напевне, хлопчиком він колядував разом із сусідськими дітьми, і краса українських народних пісень і краю, де він народився та виріс, важкий селянський побут — усе це й формувало особистість майбутнього святого.
***
Він народився 27 листопада (за старим стилем) 1894 року в багатодітній селянській родині Варнави та Ганни Головатюк. Його назвали Яковом — на честь мученика Іакова Персіянина. Окрім нього в батьків було ще дев’ятеро дітей, і татові доводилося братися за будь-які підробітки. До того ж Варнава був відомим в околиці костоправом. Маленький Яків допомагав батькові тримати хворих, коли той складав зламані кістки. Талант лікування передався дитині в спадок. А дар зцілення, отриманий від Бога, зробив преподобного лікарем не лише тіла, але й душі.
У 1912 році Якова Головатюка призвали до царської армії. Спочатку була санчастина в Сибіру, де молодий солдат виконував обов’язки фельдшера, потім — передова, і раптом — полон. Німці відправили його в Альпи, де Яків три роки пропрацював у фермера. Трудився на совість, чим заслужив довіру господаря. Проте, сумуючи за батьківщиною, в 1919 році він утік, перейшов кордон і повернувся до рідної Малої Іловиці.
Дні минали у звичній селянській праці. Побачивши світ, зазнавши лиха, юнак уперше замислюється над тим, що хоче послужити Богові, і 1925 року приходить до Почаївської Лаври. Витримавши багаторічне чернече випробування, 8 липня 1932 року послушник Яків пострижений у чернецтво з іменем Іосиф.
Виконуючи всіляку роботу й послух, отець Іосиф лікував хворих і особливо зажив слави як костоправ. Він буквально «зібрав» по кісточках і поставив на ноги понівечене молоде подружжя: під час сільського весілля коні понесли, і віз, в якому сиділи молодята, перекинувся, завдавши їм важких травм. Уміння отця Іосифа та його палка молитва до Бога сотворили чудо. Відтоді до нього потягнувся нескінченний потік відвідувачів.
Стражденних везли з усієї округи; потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі. З благословення намісника Лаври батюшка оселився в маленькому будиночку біля воріт на монастирському цвинтарі, де й прожив близько двадцяти років.
Якось у сторожку ввірвалися озброєні люди й заявили отцю Іосифу, що ведуть його на розстріл. Він не опирався, лише попросив дозволу помолитися. Прочитав «Отче наш», «Богородице Діво, радуйся», «Вірую» і почав читати по собі відхідну. Аж раптом інший лаврський чернець, отець Іринарх, котрий також жив у сторожці, кинувся під дуло автомата зі словами: «Кого ви хочете вбити?! Знаєте, що він за людина? Він увесь світ спасає. Убивайте мене, а його не чіпайте!» Що сталося з бандитами в той момент, невідомо, тільки ченців незвані гості не зачепили.
***
Привезли якось до отця Іосифа зовсім заслаблого хлопчика десь років тринадцяти. А батюшка поїхав у далеке село до хворого на весь день. За кілька годин хлопчик помер, тіло поклали у дворі на лавці. Пізно ввечері приїхав старець. Підійшов до померлого, помолився над ним, перехрестив і… отрок ожив! Отець Іосиф велів принести йому поїсти.
Цю історію розповів нам цвинтарний сторож Михайло. Він знав отця Іосифа змалечку. Згадавши тієї миті євангельське оповідання про воскрешення доньки Іаїра, я подумала: яку ж треба мати тверду віру й силу молитви, аби повторити чудо Самого Спасителя! Отець Іосиф воскрешав мертвих, повертав зір сліпим і слух глухим, одним дотиком позбавляв від пухлин і силою молитви виганяв нечистих духів. І це не просто «перелік» його добрих справ з «Вікіпедії» або уривок з «житія». Ці чудеса, подібно до сильного електричного розряду, пройшлися по тілах і душах тисяч людей, назавжди змінивши їхнє життя.
Очевидці розповідають, як по допомогу до отця Іосифа звернувся секретар обкому. У його сина лікарі діагностували саркому. Старець попередив, що лікування буде тільки духовним: молебні, свята вода, освячена їжа. За кілька тижнів від хвороби юнака не лишилося жодного сліду, а батько на знак подяки розпорядився виділити для зручності прочан маршрутний автобус «Кременець — Мала Іловиця».
***
1962 рік, нова хвиля хрущовських гонінь докотилася до Почаєва. Лавру хотіли закрити, зробити з неї музей атеїзму, а ченців розігнати. Батюшка поїхав провідати хворого, а коли повернувся в монастир, довідався, що «органи» прийшли закривати Троїцький собор. Він підійшов до начальника міліції, вирвав у нього з рук ключі від храму й віддав їх наміснику зі словами: «На, тримай і нікому не віддавай». Спантеличеним міліціонерам крикнув: «Архієрей — господар церкви! А ви чого сюди прийшли? Геть звідси! Люди, женіть їх!» У лічені хвилини довкола отця Іосифа утворилася «жива стіна», і собор відстояли.
Проте на батюшку очікувала розправа. Заарештували його вночі в келії й на «воронку» доправили до психіатричної лікарні, подбавши про «особливі умови» утримання — в палаті для буйних. Від препаратів, які йому вводили, розпухало все тіло, репалася шкіра. Те, що отець Іосиф витримав усе це, саме по собі було дивом.
Дізнавшись, де утримують їхнього улюбленого батюшку, парафіяни засипали головного лікаря листами з проханням відпустити отця Іосифа. За клопотанням доньки Сталіна, Світлани Аллілуєвої, батюшку випустили. Він знову повернувся до рідного села й цілими днями приймав людей, служив молебні, а ночами, щільно завісивши вікна, молився.
Сила його молитви була такою, що хворі зцілювалися ще дорогою до старця.
Старожили добре пам’ятають випадок, як мати вела до отця Іосифа сліпонароджену доньку. Вона об’їздила з дівчинкою і Москву, і Київ, але безрезультатно: медицина була безсильна. Тоді хтось порадив їхати в Іловицю — мовляв, якщо отець Іосиф не допоможе, то ніхто не допоможе. Мати всю дорогу просила Бога, як уміла, зцілити доньку, а далеко попереду, у своїй сторожці, тієї самої миті молився преподобний. І раптом дівчинка попросила матір дозволити їй іти самій, несміливо зробила кілька кроків, упала в сніг, а коли піднялася, виразно побачила і маму, і засніжений ліс, і небо, що відкрило їй свої обійми.
Отець Іосиф, з милості Божої, зцілював різні недуги, але говорив, що тільки половина зцілюється, інша ж половина йде ні з чим, тому що Богу це не угодно. Тілесне зцілення піде їм не на користь, а на погибель душі.
***
Восени 1965 року отець Іосиф оселився у племінниці Ганни, дочки покійного брата Пантелеймона. Жили вони в тому ж селі в новому невеликому будинку. У дворі батюшка влаштував високий голубник, а під ним — маленьку каплицю, перед якою служив молебні й освячував воду. За каплицею стояла молільня й довгий обідній стіл для прочан: від отця Іосифа ніхто не йшов зголоднілим. Багато хто після цієї благословенної трапези отримував зцілення.
Ганна — худенька тиха жінка — люб’язно показує нам кімнату, де преподобний жив останні кілька років. На охайно застеленому ліжку — вишиті подушечки, невеликий столик поруч. Усе просто, чисто, непоказно: «Де просто, там янголів до ста».
Племінниця святого згадує, яким простим у спілкуванні був отець Іосиф. Як любив не тільки людей, а й усяку живність: своїх голубів, котрих мав зо дві сотні, канарок, квіти, сад, за яким сам доглядав. Ганна за звичкою часто називає преподобного «отець Іосиф». Цікаво: як це, коли твій рідний дядько прославлений у лику святих? Ледве втримуюсь від цього запитання, розуміючи, що і їй, і ще вісімнадцятьом його племінникам непросто було усвідомити одразу, хто знаходився поруч із ними всі ці роки.
Хоч один із племінників навіть намагався… убити святого. Вивіз його на тракторі на болота, побив і кинув у крижану воду помирати. Отець Іосиф пролежав там 8 годин, дивом не втонув і не замерз. Коли братія знайшла його та забрала до Почаївської Лаври, ніхто не вірив, що батюшка доживе до ранку, і тієї ж ночі його постригли в схиму з ім’ям Амфілохій — на честь святителя Іллонійського, пам’ять якого вшановувала Церква того дня.
Однак батюшка вижив і одужав. Залишатися в Лаврі без прописки було небезпечно, і рідня знову забрала його до Малої Іловиці.
***
Люди, як і раніше, йшли до старця за зціленням. Їхали з усього Союзу, слава про чудеса, що звершувалися за його молитвами, розносилася миттєво. Батюшка як міг намагався приховати від людей даний йому Богом дар, говорячи: «Ви думаєте, що я святий. Я грішник! А зцілення ви отримуєте за своїми молитвами і за своєю вірою».
Слухаю розповіді сусідів, боюсь пропустити бодай слово. Ось літній чоловік пригадує, що часто сюди, в Іловицю, до преподобного приїздили молоді, з виду здорові люди. Вони скаржилися на душевну тугу, брак сну й апетиту. Таких він ставив посеред двору й примушував класти земні поклони. Наставляв, аби носили хрестики, не пили, не курили, ходили до храму на сповідь та причастя, тримали піст. Тоді, казав він, «усі нерви вийдуть». При цьому додавав, що коли болить душа, то це не «нерви розшатані», а біси мучать, і слід постом та молитвою боротися з ними. Для молоді того часу ця порада була дуже актуальна.
А одного разу сюди аж із самої Москви приїхав молодий чоловік років тридцяти п’яти й намагався вбити батюшку. Це було на початку зими 1970 року. Він увірвався до будинку зі словами: «Де Іосиф? Він мене в Москві душив димом! Я його заріжу!» З Божою допомогою одержимого вдалося повалити в сніг і зв’язати. У кишені куртки знайшли три великих кухонних ножі. Чоловіка затягли до молельні. Виявилося, що він льотчик, звати Георгієм. На прохання його матері преподобний у себе в Іловиці молився за нього, а той у Москві відчував і кадильний дим, і дух молитви старця і не міг їх знести. Ось і прийшов помститися. Три доби добирався до Іловиці, дорогою нічого не їв і не пив… Того дня отець Іосиф не виходив з келії — молився. За якийсь час москвичу розв’язали руки й дали поїсти. Надвечір розв’язали й ноги. Він утік з двору, більше його ніхто не бачив.
***
Отцю Іосифу були відомі помисли та наміри людей, але він приймав у себе вдома всіх — і підступних, і одержимих. Старець знав, що одна з послушниць підкладає йому в їжу отруту. Знав і їв. Очевидці розповідають, що ця жінка після смерті батюшки не раз приїжджала на його могилку, каялась і плакала, шкодуючи про скоєне.
Односельці згадують, як в останні кілька місяців зі старцем почали ставатися дивні напади: він лежав на лавці в саду нібито в непритомному стані. Пролежавши так якийсь час, підводився абсолютно здоровий. Уже пізніше стало відомо: це означало, що отцю Іосифу знову давали отруту.
Йому був відкритий день його відходу у Вічність. За рік до смерті, на Різдво Христове, він улаштував для всіх свято. Одні колядники змінювали інших, двері будиночка старця не замикалися протягом усіх свят. Він щедро пригощав, співав колядки з дітьми, наставляв своїх гостей, неначе прощаючись з ними. Досі люди дбайливо зберігають отримані тоді від батюшки подаруночки.
***
На початку літа 1970 року отець Іосиф запросив свого почаївського друга Василя прогулятися лісом. Почувши голос зозулі, зупинився і сказав: «Оце востаннє слухаю з тобою зозулю…»
Упокоївся батюшка 1 січня 1971 року. Через три дні його тіло віддали землі. Труну всю дорогу несли на руках: кожен хотів наостанок хоч якось послужити великому старцю. У день канонізації преподобного Амфілохія Почаївського, 12 травня 2002 року, у небі над лаврою із хмар з’явився хрест…
***
Камера вже не знімає, апаратуру вимкнено. Проте люди не поспішають розходитися. Уже давно ніхто не служить у цьому дворі молебні, не чути стогонів хворих і криків одержимих. Ніхто не розводить голубів, яких так любив преподобний. Але ось живі свідки його слави стоять поруч зі мною. Ми розмовляємо, сміємося, їмо тортик, який дивовижним чином ніяк не закінчується. Хтось показує руку, яка чудодійно зрослася, хтось показово присідає на зламаній колись у трьох місцях нозі. Для цих людей Божий дар преподобного Амфілохія — не якась умовна абстракція. Це їхні здорові руки, ноги, спини, а головне — душі.
Я уважно вдивляюся в обличчя, намагаючись уловити якісь особливі ознаки їхньої богообраності. Хто вони, сучасники святого? Чи розуміють до кінця, що за дивовижний «чоловік небесний і янгол земний» жив з ними по сусідству?
Сутеніло, коли ми їхали з Малої Іловиці. Наче з рідними, обійнялися на прощання з Ганною Пантелеймонівною, з сусідами. Від’їжджати не хотілося: батьківщина преподобного не відпускала. Щойно вирушили, як почалась страшна гроза. Блискавки раз у раз спалахували та згасали в метрі від машини, а злива була такою, що дороги взагалі не було видно. Ми зупинилися й чекали. Усі перелякано мовчали, і тільки священник, наш повожатий, тихо молився.
Хвилин десять просиділи в повній тиші, аж раптом, як за наказом, остання блискавка відскочила і зникла, небо прояснилося, дощ стих. Ми подивилися одне на одного й зупинили погляди на батюшці. «Це преподобний заступився», — усміхнувся він у відповідь.
***
Ту поїздку на батьківщину преподобного Амфілохія ми не раз потім згадували. Після повернення до Києва оператор узяв у мене купу святоотецьких книг, а за рік обвінчався зі своєю дружиною. Наш почаївський гід, батюшка N, став нашим з чоловіком духівником і, слава Богу, терпить нас і досі.
Щоразу, приїжджаючи до Почаївської Лаври й приходячи до мощей преподобного Амфілохія, я прошу його про допомогу. І тихо сподіваюсь, що він не відмовить мені. Адже ми вже зустрічалися одного разу. Там, на його батьківщині в Малій Іловиці.
