Уперше вона потрапила за ґрати у двадцять років. Її земне життя обірвалося в тридцять три. Практично моя ровесниця…
Довідавшись, за що її чотири рази арештовували, я був вражений. Єдине звинувачення полягало в тому, що на свою мізерну зарплату вона купувала продукти й теплі речі та передавала в тюрми ув’язненим. А тюрем і в’язнів у ті часи було безліч.
Цей текст також є російською мовою
Тюрма… Ґрати, колючий дріт, бруд, лайка злочинців, і скрізь — біль та страждання. Мабуть, до кінця зрозуміти, що відчуває людина, потрапляючи сюди, може лише той, хто сам побував у справжній тюремній камері.
«Приймали хороше, приймемо й погане»
1920 року громадянська війна на території Сибіру закінчилася перемогою більшовиків. Почалися масові репресивні заходи проти незгодних, гоніння на віруючих, руйнування храмів. Без перебільшення можна сказати, що весь Сибір тоді перетворився на одну величезну тюрму, куди з усіх куточків країни везли ні в чому не винних людей.
Сімнадцятирічна Тетяна Грімбліт не могла байдуже дивитися на страждання ув’язнених. Закінчивши 1920 року гімназію, вона стає вихователькою в дитячій колонії «Ключі». Майже всі зароблені кошти, а також те, що вдавалося зібрати в храмах міста Томська, вона міняла на продукти й теплі речі та передавала засудженим у Томську тюрму. Приходила туди, дізнавалася, хто не отримував продуктових передач, і допомагала їм.
В Іркутській тюрмі посилки від неї одержував єпископ Віктор (Богоявленський), у Наримському засланні — єпископи Євфимій (Лапін), Антоній (Бистров), Іоаннікій (Сперанський), Агафангел (Преображенський), а також миряни, імен котрих дівчина навіть не знала.
Збереглися матеріали одного допиту, на якому слідчий запитує:
— Чи зверталися ви до духовенства з проханням посприяти в збиранні коштів для ув’язнених та засланих?
— Так, зверталася, але діставала відмову, — відповідає Тетяна.
Слідчий спробував знайти спільників хоча б з-поміж мирян:
— Кого ви знаєте з осіб, які теж збирали кошти для ув’язнених та засланих?
— Осіб, які теж збирали кошти, не знаю…
Упорядники житія мучениці Тетяни Грімбліт припускають, що, відповідаючи заперечно на поставлені запитання, вона таким чином не хотіла вплутувати нікого зі знайомого їй духовенства. А мені подумалося, що не можна відкидати й інший варіант: Тетяна говорила правду, тому що дійсно була не «організатором контрреволюційного руху», визнання в чому так прагнули вибити з неї слідчі ОДПУ, а самовідданою одиначкою. Воістину, в роки гонінь у нашій багатостраждальній Церкві втілювалися слова Христа: жнива багато, а робітників мало (Мф. 9, 37).
Тоді Тетяна Миколаївна Грімбліт була засуджена до заслання в Зирянський край на три роки як «натхненниця тихонівського руху в губернії».
***
Є такий вираз — зв’язок часів. Та що це означає? Чи можемо ми зараз зрозуміти людей, які жили на початку минулого століття? Адже тоді все було іншим…
И у палачей есть Душа
Лише віра єднає покоління. Саме тому в наші дні стільки уваги приділяється вивченню духовної спадщини новомучеників та сповідників ХХ століття. І відбувається це за покликом серця: сучасним християнам важливо якомога більше дізнатися про подвиги тих, хто постраждав за Христа в роки радянської влади.
1 липня 1926 року Тетяну Грімбліт етапом доправили в Усть-Сисольськ до місця першого тривалого ув’язнення. Де тільки не довелося за своє недовге життя їй побувати! Іркутська тюрма, заслання в Зирянський край, Туркестан, потім — Москва, Пермська область, маленькі містечка за 101-м кілометром. І майже всі ці шляхи-дороги — не з власної волі. Проте вона писала: «За Бога не тільки в тюрму — хоч у могилу піду з радістю».
Мучениця Тетяна з юності бачила метою свого життя служіння Богу та ближнім. Цікаво, чи маємо ми уявлення про свою мету, чи усвідомлюємо власне покликання? Адже так часто намагаємося змінити зовнішні умови, переїжджаємо з місця на місце, тоді як іноді слід просто зупинитися й прислухатися до себе, зрозуміти, що в житті головне, а що — другорядне. Чи треба, аби хтось навчав цього в дитинстві?
Дитячі спогади були для серця Тетяни тим притулком, де вона завжди знаходила тепло, спокій і радість — почуття, які зігрівали її в усіх страшних життєвих обставинах.
Вона народилася в Томську 14 грудня 1903 року в родині обрусілого німця Миколи Івановича Грімбліта й дочки священика Віри Антонінівни. Саме дідусь, протоієрей Антонін Місюров посіяв у серці Тетяни ті добрі зернята, які потім зійшли так рясно. Окрім того, він викладав Закон Божий у Маріїнській гімназії, де вчилася Тетяна, тому вона знала його ще і як законовчителя.
Розмови в ранньому дитинстві з цим мудрим священиком стали для дівчини натхненням на все життя.
— Дитинко, ти віриш у Господа? — запитував її дідусь.
— Вірю!
— А чи любиш Його?
— Люблю! Дуже люблю, дідусю!
— А Церкву любиш? — продовжував запитувати батюшка.
— Люблю! — була одна й та сама відповідь.
— Так ось, моя люба, бережи цю любов як безцінний дарунок! Знаєш, чому ти така радісна, чому смієшся, чому всіх любиш? Тому, що в тебе в сердечку живе Христос! Бережи цей скарб завжди, нехай би що з тобою сталося…
Після звільнення із заслання Тетяна Грімбліт приїхала до Москви й оселилася неподалік від храму святителя Миколая в Пижах. Вона почала по всій Москві збирати допомогу для ув’язнених, багатьох із яких тепер знала особисто.
У Миколаївському храмі Тетяна співала на криласі. Парафіяни, настоятель архімандрит Гавриїл (Ігошкін) стали для неї справжньою родиною по духу. Членами цієї родини були й християни, які опинилися через репресії в різних куточках країни. Їм Тетяна писала листи. Вона ж бо знала, що слово може врятувати не менше як шматок хліба, дати надію, зігріти віру.
Життя, освячене чудом
«Рідна, люба Тетяно Миколаївно! Лист Ваш отримав і не знаю, як Вам дякувати за нього, — писав їй з табору єпископ Іоанн (Пашин). — Він дихає таким теплом, любов’ю та бадьорістю, що день, коли я отримав його, був для мене одним із найщасливіших. Я прочитав його тричі, а потім ще й друзям перечитував. Добре у вас серце, щасливі Ви, і за це дякуйте Господові! Ви, милістю Божою, зрозуміли, що найвище щастя тут, на землі, це любити людей і допомагати їм. І ви, слабенька, бідненька, з Божою поміччю, наче сонечко, своєю добротою зігріваєте знедолених, допомагаєте, як можете».
А ось що писав Тетяні Миколаївні архієпископ Аверкій (Кедров), який перебував на засланні в місті Бірськ у Башкирії: «Отримав вашого закритого листа, а слідом за ним — листівку. Слава Богу! Вони, як завжди, сповнені бадьорості й світла! А між тим скільки бур пронеслося над Вашою головою! Як гостра зброя, вони пройшли й крізь Ваше серце. Але не похитнули його й не зрушили його з Наріжного каменя, скелі, на якій воно покоїться,— я маю на увазі Христа Спасителя».
***
Місто Юр’єв-Польський — за двісті кілометрів від Москви. Саме сюди після свого четвертого ув’язнення приїхала мучениця Тетяна. У тому засланні вона вивчила медичну справу, і це дозволило їй працювати фельдшеркою в юр’євській лікарні. Останні роки вона провела тут, а також у місті Александрові та підмосковному селі Константиново. Робота в лікарні стала для неї ще однією можливістю допомагати ближнім в ім’я Христа.
Майже все свідоме життя провела вона в тюрмах та засланнях, проте й під вартою залишалася по-справжньому вільною. Адже, попри все, жила так, як вважала правильним — по-християнськи. І у 20-ті роки, і в страшні 30-ті, коли це загрожувало вже не засланнями, а смертю. Це добре видно зі свідчень в її останній справі:
«Грімбліт узимку 1937 року, сидячи біля важкохворого в палаті, у присутності хворих та медперсоналу після його смерті підвелася й демонстративно його перехрестила. У розмовах, порівнюючи становище в тюрмах царського ладу з теперішнім, Грімбліт говорила: “За радянської влади можна побачити огидних моментів не менше, ніж ранішеˮ. Відповідаючи на запитання, чому вона веде нужденне життя, Грімбліт казала: “Ви витрачаєте гроші на вино та кіно, а я — на допомогу ув’язненим та Церквіˮ.
На запитання про хрест на її шиї Грімбліт неодноразово відповідала: “За цей хрест на шиї я віддам свою голову, і доки я жива, з мене його ніхто не зніме, а якщо хтось наважиться, то зніме його лише з моєю головою, оскільки він надітий навічноˮ».
Увечері 5 вересня 1937 року, коли співробітники НКВС прийшли за Тетяною, щоб востаннє її заарештувати, вона писала чергового листа священикові на заслання. Лист так і залишився недописаним…
22 вересня 1937 року трійка НКВС засудила Тетяну до розстрілу. Наступного дня дівчину переправили в одну з московських тюрем, де перед смертю зробили фотографію для ката. Розстріляли наступного дня, 23 вересня, і поховали в загальній могилі на Бутівському полігоні.
Незадовго до смерті вона написала такі рядки:
Ложь, клевета благодарностью будут
Мне за любовь, за труды.
Пусть меня каждый и все позабудут —
Помни всегда только Ты.
Вечную память мне дай, умоляю,
Память Твою, мой Христос.
С радостью светлой мой путь продвигаю,
Муку мою кто унёс?
Кто всю тоску, что мне сердце изъела,
Счастьем, любовью сменил,
Труд мой посильный в великое дело
Благостно в подвиг вменил?..
Молодость, юность — в одежде терновой,
Выпита чаша до дна.
Вечная память мне смертным покровом,
Верую, будет дана.
***
Якщо судити земними мірками, життя мучениці Тетяни було дуже недовгим — лише тридцять три роки. І ось що спало мені на думку, коли я замислювався над її життям: чи зможе сучасна молода людина повною мірою зрозуміти подвиг новомучеників і мучениці Тетяни зокрема?
Нет преград для святости
Як на мене, найбільша наша проблема — відсутність віри. Розумом усвідомлюємо: потрібно чинити добре, бути законослухняним громадянином, піклуватися про ближнього. Та часто бракує саме віри, аби внутрішнє переконання втілилося в конкретні справи.
Такі люди, як мучениця Тетяна, входячи в наш світ, зупиняють його божевілля. Найголовніший урок, який дають нам новомученики, те чудо, яке вони являють, полягає в розумінні: людина здатна вирватися з коловороту служіння самій собі й перетворити своє життя таким чином, щоб воно було угодне Христу.
А ще — в усвідомленні, що ніхто не може позбавити людину свободи, окрім самої людини.
***
У всіх нас є два шляхи: шлях гріха й шлях праведності. Кожен обирає свій. Тетяна обрала другу дорогу…
Нехай будуть з нами її молитви!
