Цей текст також є російською мовою.
Я до знемоги боюся життєвих випробувань, хвороб, безладу та всілякої невпорядкованості. Залиш мене, Боженько, у спокої, забудь про мене бодай на якийсь час.
Як у тому вірші: «Хочет только мира дочь Иаира»[1]. Поживу спокійно, попливу за течією: і зайнятися є чим у цьому світі чудовому, і розважитися. Планів — безліч, бажань — купа, сили ще є, а можливості знайдуться. Одним словом, сумувати ніколи.
Дай мне знак
Але ж ні. Любить мене Господь. Любить і не полишає скорботами Своїми. А скільки їх ще попереду — лише Йому одному відомо…
…Івасика ми хрестили в реанімації. Боялися, що помре немовля нехрещеним, тому спочатку я сама охрестила його потайки від медперсоналу. Намочила руку під краном і тричі капнула на нього зі словами: «Хрещається раб Божий Іоанн в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Кажуть, так роблять в екстрених ситуаціях.
Потім, коли ми вже стояли зі священником у лікарняному коридорі, я сказала: «Отче, допоможіть порадою, мені дуже важко».
Отець Сергій розповів тоді про смерть сина царя Давида. Як цар молився і нічого не їв, коли син хворів. Коли ж дитина віддала Богу душу, цар, на превеликий подив його близьких, перемінив одяг свій і повелів подати йому їсти (див. 2 Цар. 12, 15-23).
Після цих слів у глибині душі я зрозуміла, чим усе скінчиться, але щоб прийняти це, знадобився ще час.
І він був: півтора місяці син лежав у реанімації, а я жила в лікарняній палаті й читала-читала-читала. Молитви, акафісти, Євангеліє, богословську літературу. Тільки тоді ставало легше, а решту часу страх бив у скроні, жах стискав серце.
Усі Івасикові рідні страждали й переживали лихо кожен по-своєму. У релігію ж «ударилися» лише ми з моїм батьком.
Якось він зателефонував мені й урочисто повідомив: «Кого любить Бог, того карає!» (див. Євр. 12, 4-11). Мабуть, тато в той момент читав апостольське послання. Слова були виголошені з тріумфом людини, що знайшла скарб. Так, він знайшов скарб — ці рядки — і подарував його мені.
Отпуск
Он воно як. Тепер зрозуміло. Любить Господь! Він любить нас, а ми ж то було подумали, що навпаки…
Сьогодні маленький гранітний хрестик і поруч великий дерев’яний позначають місце спочинку рабів Божих немовляти Іоанна (†2008) та Євгенія (мій батько, †2018).
Один прожив насичене повноцінне життя, інший не відзначив і першого свого дня народження. Проте тоді ж, у 2008-му, народилася моя віра. Спочатку, як і належить, палка́, безкомпромісна; потім більш поміркована і навіть часом ліберальна; а іноді й зовсім підупала й спорохніла, та все ще жива. Вона тримає мене на плаву в тяжкі моменти й допомагає «не запливати за буйки» у періоди легковажності.
Я просила в Бога синочка «такого, як Івасик», і новонароджений Семен був точною його копією.
Зараз я часто згадую ці слова: «Господь кого любить, того карає». І думаю про те, що це в нас, у людей, є покарання і нагороди, і ми завжди хочемо хепі-ендів. О покоління, зрощене на голлівудських екшенах…
У Бога ж усе — любов. І коли ми зможемо це усвідомити й прийняти серцем, це й означатиме, що віра наша розкрила свої крила й боятися уже немає чого.
[1] Марина Цветаєва. «И сказал Господь…» (1917)
И сказал Господь: — Молодая плоть, Встань! И вздохнула плоть: — Не мешай, Господь, Спать. Хочет только мира Дочь Иаира. И сказал Господь: — Спи.
