«Даху немає, холодно, голодно. Доводиться не так служити, як відбудовувати… Це були найбільш чудові роки мого життя». Саме так колись в інтерв’ю розповідав про початок свого чернечого шляху головний редактор «Отрока».
Як можна почуватися щасливим у злиднях і розрусі та що взагалі робить людину щасливою по-справжньому — шукаємо відповіді на ці питання, слідуючи за темою номера.
Цей текст також є російською мовою.
Раб. Найманець. Син?
Як на мене, щастя полягає не в наявності тих чи інших побутових умов, а в тому, що зараз модно називати мотивацією. Завжди, коли людина робить щось заради вищої мети, а в нас все-таки вища мета — Христос і Царство Небесне, то якісь зовнішні труднощі не сприймаються як непосильні, навпаки, тільки радують. Нібито парадокс, але ми знаємо слова Христа: ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий (Мф. 11, 30). І «ярмо», і «тягар» — слова, здавалось би, з не дуже позитивним відтінком, однак Господь каже саме про любість і легкість. Чому? Тому що люди готові витерпіти багато всього, якщо знають, для чого це роблять.
Коли з’явився Бог?
Святі отці стосунки людини з Богом описують трьома станами: раба, який працює зі страху покарання; найманця, що очікує оплати; і сина, який з любов’ю виконує волю свого Отця. У перших двох випадках людина думає, хай би як було важко зараз, вона потерпить, зате потім отримає всілякі блага й веселитиметься в райських кущах. Погодьтеся, не найкращий стан. Життя досить довге, і якщо тобі двадцять років, а винагороду ти розраховуєш отримати років через п’ятдесят-шістдесят, витримати таке малоймовірно навіть не в духовному відношенні, а суто психологічно.
Тому потрібно відразу себе налаштовувати на інші, більш високі стосунки з Господом — на стосунки синівські. Коли ми з любові до нашого небесного Отця прагнемо зробити щось добре, щоб і Його порадувати, й самим порадіти. Адже будь-яка справа, приємна в очах Божих, дарує відраду, навіть якщо ми чогось позбавляємо себе заради служіння Йому.
Коли в 1993 році Іонинський монастир почав відновлюватися, у нас не було ані харчування, ані нормальних побутових умов. Навіть помитися ніде. Пам’ятаю, я ходив пішки в Києво-Печерську Лавру, просився в душ, якщо там була вода… Але все перекривала радість від того, що ми відроджуємо святиню, дім Божий. Це дуже надихало.
Життя взагалі було веселим. Усі братія молоді, гарячі, мають сили та бажання служити Господу й людям. Важко навіть пригадати, чи затьмарювало щось наше перебування в монастирі. Навпаки, труднощі й тепер сприймаються з вдячністю Богові — що саме так усе було, без жодного комфорту, і довелося досить довго гарувати, щоб і храм відновити, й собі житло побудувати.
Спочатку ми жили у старій годинниковій вежі. Коли наш перший намісник отець Агапіт (нині митрополит Могилів-Подільський і Шаргородський) покликав мене до Іонинського, тут мешкав лише студент сільгоспакадемії на ім’я Андрій. Як хлопцеві віруючому, йому було значно зручніше оселитися не десь у гуртожитку, а при монастирі. Та й добре, що хтось залишався вночі при храмі, хоча озброєних грабіжників студент би не зупинив. Слід сказати, що в перші роки, попри те, що в нас взагалі нічого не було, храм декілька разів намагалися пограбувати. Якось грабіжники навіть розкрили сейф, звідки поцупили три пляшки кагору — здається, то й була вся їхня здобич.
Поступово збиралася братія. На першому поверсі годинникової вежі ми обладнали кухню й трапезну, де в неділю могли зібратися й перекусити, бо спершу готували несистематично. На другому поверсі мешкали, а собі я зробив келію на третьому, де знаходився годинниковий механізм. З появою нових насельників другий поверх поступово ущільнювався, а моя кімнатка виявилася настільки крихітною, що підселити туди когось уже не було можливості, тож я опинився на самоті.
Згодом пристосували для житла одне з приміщень у притворі храму, під лівим куполом, де кругле вікно. Потім побудували братський корпус і так помалу облаштовували все необхідне для існування монастиря.
Тільки в книжках про таке читав
У храмі, коли ми тільки прийшли, панувала повна розруха. Дах у дірках, через які затікала вода й залітали птахи. Декілька наступних років приміщення взагалі не опалювалося, і взимку в ньому було холодніше, ніж надворі. За ніч при 10–15 градусах морозу храм промерзав повністю, і якщо вдень на сонці повітря хоч трохи нагрівалося, то всередині все одно стояв крижаний холод, і ми виходили грітися на вулицю.
Вищий пілотаж
Найважче доводилося священнослужителям, оскільки під облачення багато одягу не вдягнеш, та й руки завжди відкриті. Я сам бачив, як священник після Херувимської ставив Чашу на Престол і лівою рукою ледве-ледве розгинав пальці правої, бо вони буквально примерзали до Чаші. До цього я лише в книжках про таке читав.
Мені ж було значно простіше — я тоді паламарив. Одягав фуфайку, хтось подарував унти — чоботи для полярних широт. Нижня їхня частина — шкіряна й добре утеплена, верхня частина — хутряна. В унтах ноги не мерзли, а руки я тримав у кишенях тілогрійки.
Узимку звершували богослужіння по суботах і неділях, а коли з’явилася можливість храм опалювати, в 1994–1995 роках, почали служити постійно. Опалення спершу зробили тільки в правому, Троєручицькому приділі — власне, тому його відгороджено скляною перегородкою від основного об’єму. Все приміщення прогріти було неможливо, та й непотрібно, адже людей тоді приходило на служби дуже мало.
Коли почали відбудовувати собор, на ділянки, де необхідні професіонали, ми наймали фахівців, тоді як усі інші важкі й небезпечні роботи виконували самі. Причому натхненником і керівником завжди виступав наш перший намісник отець Агапіт.
Наприклад, через порушення режиму вологості в храмі обрушилася стеля, однак залишилися старі дерев’яні трухляві перекриття. Ці балки належало демонтувати, а на їхнє місце встановити металеві швелери. Ми позичили у співроЛітургія на вулиці. 1992 рікбітників ботанічного саду бензопилу — класичну радянську «Дружбу», важкий механізм, який потрібно міцно тримати обома руками, — і отець Агапіт пиляв балки, стоячи прямо на них. Коли під ногами вони починали похрускувати, він відходив і допилював збоку. Інакше не виходило.
Ще запам’яталося, як ручною лебідкою піднімали сталеві двотаврові балки, щоб встановити їх на місце попередніх перекриттів. Одного разу підняли майже до стелі, аж раптом ланцюг не витримав, лопнув, і балка з висоти рухнула вниз. Одним кінцем вона була прив’язана до мотузки, якою ми заводили її в призначене гніздо, і саме я за допомогою мотузки її направляв. Тому, коли балка зірвалася, перш ніж я встиг розтулити руки, мотузка якусь мить із силою протяглася у мене в долонях, так, що залишився опік.
Та навіть такі випадки зараз пригадуються з радістю.
Які бувають спокуси
На початку 1990-х людям у принципі важко жилося, і в монастирі у нас харчування як такого не було — їли те, що парафіяни приносили на панахиду: в основному хліб і ще, чомусь, варення. Хліб ми в неділю розрізали на шматки і сушили. На тижні нагрівали сковороду, клали на неї ці сухарі, попередньо змочивши їх водою, кілька разів перевертали, щоб хліб розм’як і з’явилася хрустка скоринка, і виходило досить смачно. Варення розбовтували у воді й пили, бо на чай грошей теж бракувало.
Дать место действовать Богу
Одного разу привалило мені казкове щастя: хтось подарував баночку розчинної індійської кави. Зараз словосполучення «індійська кава», напевно, читачам ні про що не говорить, а тоді це було круто.
З цією кавою сталася справжня спокуса. Я тоді багато читав, а в мене є шкідлива звичка — під час читання пити чай або перекушувати. І ось, із книжкою в руках я скип’ятив в літровій банці воду. Причому нормального кип’ятильника не можна було дістати, і я спорудив такий, як у місцях позбавлення волі роблять: дві металеві пластини підключив до дротів, і вони миттєво нагрівали будь-яку кількість води. Не відриваючись від книжки, наливаю окріп, але не в чашку, а у відкриту банку з кавою! Коли я це побачив, то відчув буквально жах: тільки що в тебе була ціла баночка ароматної кави, і в одну мить її не стало! Пам’ятаю, дуже з цього приводу засмутився.
Щоправда, не розгубився й тут же виставив бляшанку на мороз. Розчин замерз, і потім я відколював від нього обмерзлі шматки, розтоплював у воді, й виходило щось схоже на каву.
Якраз тоді до нас приїхала група паломників із Москви, зі Свято-Філаретівського інституту, створеного духовними чадами відомого священника Георгія Кочеткова. У слухачів інституту є особлива практика катехізації, яка занурює людей у глибини та піднімає на висоти богослов’я, проте в якихось побутових речах із життя православ’я вони тоді були не дуже обізнані.
Я розповів їм про монастир, показав храм, після чого з полум’яними очима гості мене питають:
— Скажіть, а де живе братія?
— Ось тут, у вежі з годинником, і там, у храмі, де кругле вікно.
— Ні, ви не зрозуміли. Де келії?
— Кажу ж, ось тут у вежі й там у храмі.
— Та ні! Печери ваші де?
Я зрозумів, що у паломників уявлення про чернецтво — на рівні підручника радянського часу, де житло ченця зображувалося як склепінчасте приміщення з заґратованим віконцем на рівні землі, з лавкою, лучиною та цвілими стінами. Звісно, довелося розповісти, що в печерах тисячу років тому жили преподобні Печерські, та й то потім вийшли на поверхню, а в печерах уже тільки ховали.
Розпитування тривало.
— Ось, ви в такій глушині… У вас, напевно, бувають спокуси?
— Так, — кажу, — якраз недавно одна така трапилася.
— Правда? Розкажіть!
Довелось поділитися своїм горем:
— Пропала в мене ціла банка кави…
Звісно, така «спокуса» їх не вразила, й гості виглядали явно розчарованими, очікуючи, напевно, опису картин у дусі «Спокуси святого Антонія» знаменитого Босха.
Терплю заради Господа
Озираючись на ті часи, я розумію, що й досі по-справжньому щасливий. І дякую Богові, що Він привів мене сюди, на це місце. Щастя, як я вже казав, не в наявності чи відсутності побутових або зовнішніх речей. Це той стан, коли ми з усіх сил прагнемо любити Бога та принаймні намагаємося жити по-Божому, хоча б озвучуємо Господу своє бажання виконувати Його заповіді. Знати Бога, причащатися Його Тіла і Крові, бачити, що Він благий, що Він нас любить і є для нас по-справжньому люблячим і любим Отцем, розуміти, для чого ми живемо, — це і є справжнє щастя.
Вопросы О Данте. Ч. II. «Где я предаю себя?»
Та що як ти не обирав життя, яким живеш, і змушений рахуватися з обставинами, які тобі не підвладні? Можна довго розмірковувати, чому так буває: за гріхи чи, навпаки, для нашого вдосконалення — наміри Божі нам недоступні й невідомі. Проте якщо важко, або самотньо, або навалилися нужда і страждання, не варто шукати, хто винен; значно важливіше зрозуміти, що робити.
Завжди потрібно намагатися будь-яку ситуацію приймати як із рук Божих. Якщо ж обставини стискають з усіх боків, я сам тримаю в умі й усім раджу пам’ятати слова одного преподобного: «Терплю заради Господа». Знаєте цю історію?
У стародавньому патерику описано, як в один монастир прийшов новий чернець. За деякий час братія почали помічати, що він поводиться незвично й дивно. Якщо хтось йому докучає, він не роздратовується, не гнівається, не сперечається, натомість відходить убік, дістає з-за пояса якийсь папірець, читає й далі ходить веселий і благодушний. Хоча в монастир люди приходять заради Христа, але вони такі самі слабкі та немічні, і взаємини між ними теж складаються по-різному. Трапляються й конфлікти. А тут у всіх конфліктах новий чернець якось незвично себе поводив.
Деякі братія стали його підозрювати, прийшли до ігумена й кажуть: «Такий-то брат займається чаклунством. Він носить у поясі змовляння». Ігумен був чоловіком мудрим і відповів так: «Уночі візьміть у нього пояс і принесіть на загальні збори. Ми прочитаємо при всіх, щоб відкрилася й була посоромлена всяка неправда». Так вони й зробили. Коли чернець після трудів приліг відпочити, пояс у нього забрали та принесли ігумену. Той уранці скликав братію, дістав записку й віддав дияконові — прочитати привселюдно. Диякон розгортає й читає голосно: «Терплю заради Господа». Так людські вигадки, що приписували цьому братові мерзоту, відкрилися й усяка неправда дійсно була посоромлена.
Такий папірець — «терплю заради Господа» — кожен із нас повинен носити у своєму серці. Якщо придавлює тягар, або, як співав архидиякон Роман (Тамберг), коли «серце ніби сталевою пружиною стисне», потрібно знову й знову пригадувати ці слова.
Ми знаємо настанови апостола Павла: Завжди радійте. Моліться без перерви. За все дякуйте (1 Сол. 5, 16-18). Легко їх виконувати, якщо на душі добре та весело. Однак у випробуваннях і проблемах теж треба за все дякувати й терпіти заради Господа — зі сподіванням, що це дається нам, аби ми стали кращими, аби ми змінилися. Дуже часто Господь, Який знає наше серце, бачить, що немає іншого способу виправити нас, відвернути від гріховного шляху. Скільки бувало випадків, коли саме хвороба чи горе допомагали людині позбутися важких гріхів, укорінених гріховних звичок.
Що робити? Подумати про свою душу, про те, чого ще мені бракує, аби бути Божою людиною. Чи правильно я до всього ставлюся, чи дякую Богові? Чи тільки егоїстично приймаю від Нього лише подарунки? Якщо з терпінням і вдячністю дивитися на все, що посилається нам у житті, й робити висновки з ситуацій, Господь обов’язково відніме від нас скорботу, Сам нас утішить і укріпить.
