Чому ми такі нещасні? Бо не там шукаємо!
Що не так із нашим пошуком щастя, чому бути щасливим… невигідно та як перестати маніпулювати й боятися — про це та багато іншого колись у редакції «Отрока» відбулася така розмова.
Цей текст також є в російськомовній версії
— Отче Іоасафе, поясніть, будь ласка, парадокс. Я бачу, що все для щастя в мене є, однак у цей конкретний момент, коли ми з вами розмовляємо, чомусь почуваюся глибоко нещасною. Нібито сидиш у зручній, красивій, комфортній машині, а їхати не можеш, стоїш на місці. Чому так відбувається?
— У нас, на жаль, відбулося злиття таких понять, як щастя, радість, комфорт. «Я щасливий, коли перебуваю в комфорті». «Я щасливий, коли я радісний…» Людина намагається максимально уникати дискомфорту, болю, забуваючи, що біль якраз може бути атрибутом розвитку, динаміки життя. Болить — отже, росте. Тоді як комфорт — це застигання і смерть. Адже в комфорті нам рухатися зовсім не хочеться.
«Борзий карась» і його шлях до неба
Ми всіляко намагаємося створити для себе зону комфорту і спокійно там відпочивати. Однак щастя, знову повторю, — це атрибут руху. Щасливою людина може бути, тільки розвиваючись як особистість. Якщо спробувати поєднати все в логічний ланцюжок, виглядатиме він так: біль — рух — розвиток — щастя.
Продовжуючи вашу аналогію з автомобілем, скажу, що будь-який механізм, коли довго не працює, так чи інакше псується. Навіть попри те, що у двигуна є ресурс, якщо машина не їздить і не виконує своїх функцій, рано чи пізно вона почне сипатися. Хоча чисто по-людськи нам так хочеться її поберегти, не чіпати зайвий раз, щоби довше послужила.
Те саме з людиною. Спортсмени постійно відчувають грандіозний біль і дискомфорт. Однак запитайте в чемпіонів, чи щасливі вони. Вони скажуть: «Аякже!» Чому? Бо займаються улюбленою справою. Хоча, здавалося б, як можна любити те, що змушує тебе постійно пересилювати себе й терпіти біль? Не кажучи вже про харчові обмеження.
Проте в житті саме так і відбувається. Студент навчається в інституті, прагне розвиватися, бо ставить перед собою певну мету. У нього є вибір: або піти гуляти, або зачахнути, однак здати сесію, щоб рухатися далі. Головний, фундаментальний принцип нашого життя — щастя можливе лише тоді, коли ми рухаємося, долаємо біль душевний чи тілесний.
Є ще й такий момент. Людина постійно ловить «птаху щастя завтрашнього дня». Знайома пісня?
«Я вийду заміж за коханого й тоді буду щаслива». «Знайду роботу до душі й відразу стану щасливим». Ми пов’язуємо своє щастя з чимось, що неодмінно маємо отримати. Як наслідок багато хто, навіть одружуючись із коханою людиною, через деякий час раптом знову перестає відчувати себе глобально щасливим. Ні, звичайно, якісь сплески щастя трапляються в певні моменти, однак пов’язані вони, скажімо, з відпусткою чи покупкою нової квартири. Та це лише сплески, тоді як для ПОВНОГО щастя ми постійно потребуємо чогось іще.
Ми думаємо, щастя десь там, поза межами нас самих. Тому для нас склянка нашого життя наполовину порожня завжди. Скількома б подіями ми не намагалися її наповнити, однак дно — у тріщинах, через які вода витікає. Давайте подивимося на дно і спробуємо тріщинки заклеїти. Якщо це вийде, склянка знову стане цілою. «Цілий», «цілісний» — слова не просто однокореневі, але й абсолютно близькі за значенням.
Щастя всередині нас. І тільки коли ми це зрозуміємо, тоді почнемо жити дійсно щасливим життям.
— Можете пояснити, де саме всередині шукати щастя? От у мене улюблена робота, прекрасна сім’я, друзі, рідний храм. Як так виходить, що при цьому часто не знаходжу сил зателефонувати подругам, не можу змусити себе вранці йти на улюблену роботу, а в неділю ледве вибираюся на службу молитися Богові, Якого насправді люблю — в чому моя проблема?
— Знаєте, потрібно ще захотіти відчути себе щасливим.
— Хіба кожен із нас цього не хоче?
— Людина настільки гріховна істота, гріх настільки все перевернув в її душі, що бути щасливим їй… невигідно. Ніхто мене не жалітиме, і найголовніше — я сам себе не зможу жаліти. А жаліти себе так приємно! Навіть не обов’язково про це вголос казати. Тому що коли ми себе жаліємо, то можемо, знов-таки, дозволити собі нічого зі своїм життям не робити.
Мудрее Сильнее Смелее
Чому ми так прагнемо до нічогонероблення? Повертаюся до моєї улюбленої теми — страху смерті. Оскільки Бог смерті не створював, вона — категорично неприйнятний стан для нашої природи. Для людини найстрашніше — це померти. Тому в неї є два виходи перед лицем страху смерті. Перший — завмерти. Як комашечка, прикинутися мертвим. Адже мертве померти не може. І ми таким чином намагаємося смерть обдурити: час іде, роки летять, а я завмер в одному положенні. День за днем минає, один схожий на інший, і створюється ілюзія: якщо немає руху, немає й життя, отже, я не помру.
Зворотною стороною страху смерті є зневага до неї. Коли людина кидається з головою в усі небезпеки, займається екстремальними видами спорту й ніби кричить смерті в обличчя: «Дивися, мені на тебе начхати». Насправді далеко не начхати, просто розуміючи, що смертна, людина удає, що смерті не боїться.
Підсвідомий страх смерті є у всіх. Побороти його вийде, тільки подружившись із ним. А подружитися можливо лише по благодаті — тільки в Церкві, живучи духовним життям, наповнюючи благодаттю своє життя.
Коли всередину тебе потрапляє частинка безсмертя, ти починаєш його відчувати в собі. І хоча все одно продовжуєш боятися смерті, але вже не так категорично.
— З чого почати пошук щастя в собі?
— Передусім потрібно чесно себе запитати: чому я нещасний? У чому причина? Що заважає бути щасливим?
Якщо почати копати в цю сторону, може виявитися, що причин вважати себе нещасним немає. А ось вигода є!
Наприклад, Євангеліє постійно закликає мене возлюбити ближнього. Зауважте, не просто любити, а возлюбити. Це дієслово активної дії. Отже, точно буде боляче. А я болю уникаю.
У нас, людей, чудово працює інстинкт самозбереження. Торкаємося гарячого чайника — і рука мимоволі сама забирається геть. Однак до цього природного інстинкту, як п’явка, прив’язується наш гріховний стан, наші пристрасті. Інстинкт самозбереження перетворюється на егоїзм — щоб себе максимально вберегти, по можливості уникнути каліцтв. Тобто, знову ж таки, не рухатися, завмерти. Прикинутися мертвою комашечкою.
Скажу так: жалість до себе дозволяє мені пояснити самому собі, чому я нічого не роблю.
— «Якщо я сам себе не люблю, чому я повинен любити інших. Які до мене можуть бути претензії?»
— Саме так. І ще один «плюс» цього стану полягає в тому, що людині, яка себе жаліє, легше маніпулювати іншими. Подбайте про мене, допоможіть мені, зробіть для мене те й оте.
Добре нам тут бути
Крім того, не любити себе саме в євангельському сенсі — значить дозволити собі не молитися, не постувати, не ходити до церкви. А точніше, ходити, гаразд, проте раз на місяць. Готуючись до Причастя, сказати батюшці, що важко три дні постувати, тому благословіть постувати один день. А ще благословіть під час Великого посту їсти молочні продукти…
Вигідно себе жаліти. Вигідно бути немічним. Можна дозволяти собі порушувати правила життя.
Які правила я маю на увазі? Ви бачили в лісі хоч одну товсту тварину? Ні, вона помирає першою, бо не може втекти від небезпеки. Виживають тільки сильні й міцні. Те ж саме стосується людини — тільки не фізична форма нас губить, а відсутність внутрішнього, духовного, душевного, особистісного потенціалу.
Якщо душа жиріє, ми гинемо.
Думаю, категорично важливо розірвати у своєму розумі ланцюжок: щастя дорівнює радість, дорівнює кайф, дорівнює комфорт. Щастя — далеко не радість. А часто й взагалі сльози.
— Я тут подумала… Чи не перебільшуємо ми роль щастя? Адже ніде в Євангелії Господь не сказав: «Шукайте щастя». Натомість Він дав зовсім інші орієнтири. Може, й не треба замислюватися над тим, чи я щасливий, а просто жити? Можливо, питання потрібно зняти, а не обговорювати?
— Без щастя людина не може. Більше того, я б сказав, усе Євангеліє — якраз і є найбільша книга щастя.
Існує думка, що слово «щастя» розшифровується як «те, що зараз (церковнослов’янською — сей час) є». Тому про нього не варто розмірковувати абстрактно, проте його можна відчувати в кожен конкретний момент свого життя.
Ось зараз, у момент нашої розмови, я цілком щасливий. Чому? Напевно, тому, що виконую своє призначення як людини: мислю, думаю, шукаю відповіді, роблю якісь висновки і сам дивуюся — наскільки наш мозок може осмислювати різноманітні ідеї та предмети. Тобто я не відпочиваю, навпаки, працюю, однак мені дуже добре.
Я би сказав так: відчуття того, що ти виконуєш своє призначення в цьому світі, щось робиш для того, аби світ став кращим, у кожен конкретний момент життя, і дарує тобі відчуття повного щастя.
