Не морським вовком, а «борзим карасем» ішов зі служби на флоті архімандрит Іоасаф (Перетятько). А тепер згадує, як знадобилися йому в житті отримані в морі уроки.
«Коли потрапив у морські прикордонники, стрибав від радості»
До того, як прийшов служити на корабель, море я бачив один чи два рази в житті. Та й то Азовське. Але завжди багато про море читав, а читаючи, дуже хотів його побачити.
Я настільки «хворів» морем, що після школи навіть спробував вступити до морехідного училища. Але приїхав у Херсон, подивився на «учебку» і відчув сумнів: чи відповідатиме реальність тому, про що я стільки читав у книжках. Тому два дні просто погуляв по Херсону й повернувся додому в Новомосковськ, але вже цілком упевнений, що піду служити на флот.
Так, у цьому рішенні було багато юнацької романтики. Хотілося великих звершень, хотілося ширше побачити життя. Я тоді якраз приходив до віри, і мені не давала спокою думка, що все моє життя пройде на одних і тих самих дорогах. Зовсім не хотілося прожити свої роки на землі тьмяно, блідо, нічого не пізнавши. Так, ми всі переживаємо якісь потрясіння, скорботи, але життя відчуваєш лише тоді, коли перемагаєш себе.
Слава Богу, на призовному пункті я потрапив у морську частину прикордонних військ. Нам оголосили, хто куди зарахований, і призначили збір наступного ранку. Вдома я стрибав від радості. Мама дивувалася: звідки в мене стільки ентузіазму й захвату, коли я аж на два роки йду в армію. Але мені було надважливо спробувати осмислити своє життя, а найкраще це робити через труднощі.
Уже потім серед морських прикордонників я зустрів чимало хлопців, так би мовити, ідейних, які з радістю служили на кораблі. Взагалі для моряка слова «він з армії прийшов» звучать як образа. У нас не армія, у нас — служба. І казарми називалися інакше: «рота», тому що казарми — то в солдатів, а ми — моряки.
Чомусь моряки завжди почувалися відокремлено. А тим більше ми, морські прикордонники. На всю країну існувало лише п’ять таких бригад: на півночі одна, по дві на Тихому океані й Чорному морі. Наша була якраз п’ята ОБПСКР — окрема бригада прикордонних сторожових кораблів. Але це вже пізніше, в Балаклаві, а спершу мала бути «учебка».
«Біг, біг і ще раз біг»
Першим шоком в «учебці» для мене стало те, що я страшенно сумував за домом. Так, що просто хотілося вити. Це й зрозуміло: 17 років ти жив в одному режимі, зі своєю окремою кімнатою, де в будь-який момент міг усамітнитись і закритись, аби ніхто тебе не чіпав. А тут ти в певному розумінні перестаєш бути особистістю.
Тоді я виніс один із перших уроків служби на флоті. Звучить він, правда, дещо абсурдно: щоб відчути себе особистістю, треба навчитися цю свою особистість відсунути вбік. Тоді спільні інтереси стають набагато важливішими, ніж твої власні.
Пам’ятаю, як ми вперше надягли форму. Навчання проходило в Анапі: там розташовувалась єдина на весь Союз навчальна частина для всіх морських прикордонників. Поки їхали в поїзді, одне з одним перезнайомились. Коли прибули на місце, нам видали робу, тільники, пілотки. (На кораблі носять не безкозирки, як це в кіно показують, а пілотки або берети.) Ми перевдягнулися й раптом стали всі як один, як близнюки! Але, тим не менш, надягаючи форму — не парадну, а звичайну робочу морську «робу», я завжди переживав почуття радості: нарешті перша частина моєї мрії здійснилася.
І почалося наше піврічне «дресирування»: біг, біг і ще раз біг. Нас привчали до того, що на кораблі ніколи не ходять, а всюди й завжди бігають. Просто пройти по східцях в «учебці» заборонялося: тебе одразу ловив старшина і змушував декілька разів пробігти всі прогони сходів згори донизу.
Ми цілодобово були всі разом. Доводилося притиратись, усякі виникали складнощі. Не лише світогляд мінявся — я повністю переглядав ставлення до життя.
І ось наступний важливий урок, який подарувала мені служба: будь-що зі своїм життям ти повинен робити сам. Не чекати, що близькі, чи друзі, чи хтось інший про тебе подбають, а брати й діяти.
Наприклад, хочеш тільник за розміром? — Стань батальєром. Батальєри — це ті, хто раз на тиждень після бані видавали роті чистий одяг. Звісно, хоча б собі вони могли вибрати форму за розміром. Тому що всі інші отримували тільники й кальсони, які доведеться.
Ще я зрозумів, що якщо хочеш у своєму житті хоча б мінімальних умов, не кажучи вже про щось більше, треба брати ініціативу у свої руки. До речі, якраз на службі я вперше почув вислів «ініціатива карається виконанням». І, як показав досвід, ініціатива — твоя основна можливість робити те, до чого лежить душа.
Тому на чимало нарядів я зголошувався сам. Наприклад, ішов днювальним у першу зміну. Її ніхто не любив, тому що чергування припадало на ніч. А для мене це був єдиний час, коли можна побути наодинці, спокійно почитати, написати листа чи просто подумати про життя. Між сном і особистим простором я вибирав особистий простір. І так — у всьому.
«Призначаю тебе на ПСКА-512»
Ще за два місяці — присяга. А за чотири місяці — розподіл. Я потрапив у Севастопольську бригаду сторожових кораблів, які в той час стояли в Балаклавській бухті.
Як зараз пам’ятаю, привезли нас у Балаклаву дуже пізно, о третій годині ночі, й почали розподіляти, хто де служитиме далі. Була можливість лишитися на березі: там розпорядок життя спокійний, розмірений, регулярні звільнення. Одним словом, вдало можна влаштуватись. Але я ж хотів на корабель! Тому в офіцера, капітана третього рангу, одразу попросився на «найбільший корабель». Той глянув, усміхнувся і сказав: «Призначаю тебе на ПСКА-512».
Прикордонний сторожовий катер! 12 осіб екіпажу. Я аж образився й кажу: «А можна щось більше?» Офіцер відповідає: «Ти мені потім іще подякуєш». Я не заспокоююсь: «У море хочу ходити». — «Повір, у морі ти проводитимеш більшість свого часу…»
І справді, вже за місяць я так полюбив свій катер, що він для мене став зовсім рідним.
Отож, нас розподілили. Ми, молоді, носили прізвисько «карасі». Щопівроку нас переводили в наступний «розряд». Перші півроку ти «молодий карась», потім «карась», а після «борзий карась».
Перехід у наступний розряд відбувався так: «старослуживий» з усього розмаху бив ременем із бляхою, на якій якір і зірочка, по м’якому місцю так, щоб на «п’ятій точці» відобразився якір. Через півроку б’ють 6 разів; коли минає рік, тебе викидають за борт (і не важливо, що це може бути пізня осінь), а через півтора року б’ють 18 разів. А потім у бані ми цими «синіми якорями» одне перед одним хизувалися…
І це теж стало для мене одним із уроків: закінчення чи початок нового етапу в житті часто пов’язаний із болем — душевним або навіть фізичним.
Коли потрапив на корабель, ото вже була для мене віддушина! Молодих одразу не допускають до обслуговування техніки, тому що корабель — це складна, дуже динамічна машина. Недарма кажуть, що устави (а в нас їх було два — загальновійськовий і корабельний) написані кров’ю. Будь-який гачок, будь-яка металева, так би мовити, штука на палубі мала свою назву й призначення. І все це ми мали вивчити.
Так що перші 20 днів, окрім того, що виконували свої корабельні обов’язки, ночами ми вчили матчастину.
Узагалі, вважалося, що «молодому» спати не обов’язково: для нього така «опція» не передбачалася в принципі. У кубрику також перебувати заборонялося. Моряки сплять не на ліжках, а на рундуках, розташованих у три яруси. І в кубрику в молодого було тільки два стани: зайти покликати «старослуживого» чи після зміни впасти й «відбитись». У такому ритмі наше життя й проходило.
На кораблі я виніс наступний свій життєвий урок: думай швидко й чітко. І якщо не хочеш потрапляти в дурні ситуації, вчи матчастину.
Наприклад, «старослуживий» відправляє «молодого» на інший корабель принести смажених шильдиків. Якщо не знаєш, що таке шильдики, то побіжиш їх шукати. А шильдики — це металеві таблички над кожною розеткою, які показують, скільки там вольт і який амперметраж. Зрозуміло, смажити їх ніяк не можна, а «старослуживі» таким чином просто водили «молодого» за ніс.
«Я, напевно, просто ще не все знаю»
Як і обіцяв капітан третього рангу, який направив мене на сторожовий катер, потім я йому за це дуже дякував. Мені так подобалося служити, що перші півроку пролетіли на одному подиху.
У бригаді таких катерів, як наш, було два. І в море ми ходили найбільше. За літо проходили від Одеси до Керчі. Стежили за великими судами, конвоювали яхти, які без дозволу виходили в море. Але найбільше ловили браконьєрів.
Звісно, були й свої складнощі, тому що ти не знаєш ані часу, ані місця, коли й куди тебе відправлять. Тільки прийшов у бригаду хоч трохи відпочити, перевести подих, а тут наказ: затарюйтеся продуктами й усім необхідним і щоб через дві години були в морі.
Нам, морякам, за шкідливість роботи мали видавати бортпайок, в який входили ковбаса, шоколад, тушонка тощо. «Молоді», звісно, цього не отримували — все в них відбирали «діди». Але на кораблі нічого не буває просто так, і «дідівщина», вважаю, допомагала нам виховувати в собі смирення: вміти ділитися, віддавати, навіть якщо ти цього не хочеш.
І наступний життєвий екзамен я пройшов, коли зрозумів, що в мене є два шляхи. Або протистояти й ламати наявні правила (і тоді, як показує досвід не тільки армійський, але й життєвий, скоріше, ти зламаєш собі шию в прямому або переносному значенні), або докласти творчий потенціал і сили так, щоб побачити в цих правилах сенс (бо переважно вони продиктовані життям і працюють без винятків) і потім дотримуватися їх свідомо. Коли розумієш сенс правил, вкладаєш у них і власний досвід, тоді вони стають уже ніби й твоїми теж, органічно входять у твоє життя.
Пам’ятаю, «старослуживі» змушували нас, «молодих», бігати з кубрика по східцях угору-вниз, і мені це здавалося безглуздям. Потім, коли повністю вивчив матчастину й дізнався, що таке корабель та екіпаж і що робота тут, перш за все, командна, я зрозумів і смисл цієї біганини. Тебе просто вчили бути прудким. Адже на кораблі в критичних ситуаціях нагору завжди першими випускають «молодих». Якщо вони вистрибуватимуть із кубрика не за 6 секунд, а за 12, хтось через це не встигне вискочити й загине.
Тоді я чітко засвоїв: якщо я чогось у житті не розумію, це не значить, що життя безглузде чи правила дурні. Просто я, напевно, ще не все знаю. І в цьому випадку в мене є два шляхи: або чекати, поки «дійде» через помилки й шишки, або ж намагатися якомога скоріше отримати необхідні знання, щоб усе як слід осмислити.
«У морі вже був, тепер у небо потягнуло»
Але хоч і на флоті, але все одно це була служба. А я люблю свободу. Тому коли через 2 роки демобілізувався, вирішив, що якщо й пов’яжу своє життя з морем, то піду працювати на цивільний флот.
Дома в Новомосковську спеціально вийшов з автобуса на іншому кінці міста, щоб у дембельській формі пройтися центральною вулицею. Місто наше сухопутне, і, звісно, для людей побачити моряка у формі було справжньою подією.
Але через півроку життя перетворилося для мене на якусь суцільну одноманітність, до того ж, не найприємнішу. Початок 1990-х, чимало друзів-спортсменів так чи інакше втягнулися в кримінальні угруповання, а я такого життя для себе не хотів.
Корабель і море навчили мене: якщо хочеш щось зробити, бери й роби. Не жалійся, не вважай себе жертвою обставин, а змінюй обставини, вибудовуй своє життя. І Господь допомагає тим, хто щиро прагне діяти.
Так абсолютно чудесним чином я вступив до Київського авіаційного інституту. Друзі жартували, що я хочу випробувати всі стихії: в морі вже був, тепер у небо потягнуло. Але це й справді було якесь чудо Боже. Я просто надіслав документи в приймальну комісію, і, як той, хто відслужив на флоті, тільки за оцінками атестату без вступних іспитів поза конкурсом був зарахований до інституту. У Києві я почав ходити в Іонинський монастир, але це вже зовсім інша історія…
Море навчило мене, що в житті може бути всяке. І в тебе є два шляхи: або проклинати це життя, або спробувати його полюбити. Я бачив хлопців, які ненавиділи службу. Служили вони важко, неохоче. І, що найцікавіше, і завдання їм випадали такі ж: нудні, невеселі й найважчі.
Зі мною нічого такого не відбувалося. Коли я зрозумів, що якщо потрапив у такі обставини, то краще ці обставини полюбити, — в цьому напрямку й працював.
Ще люблю море за те, що бачив його всяким. А коли любиш його будь-яким, це стає частиною тебе, проникає в твою натуру. Тим більше коли на власній шкурі відчуєш усю його міць і лють.
Пам’ятаю, йшли ми з Севастополя в Одесу й потрапили в сильний шторм. У Севастополі ураган був такий, що дахи з будинків зривало. І в бурхливих хвилях ти відчуваєш себе не просто мурашкою, а взагалі ніким: досить секунди — і тебе не стане на білому світі. Але розумієш, що над усім цим є Особистість, Якій і море підвладне — Господь наш Ісус Христос.
Саме тоді я чітко зрозумів, що з Богом можу панувати хоч над усім світом і навіть приборкати цю страшну розбурхану стихію.
А потім раптом ця стихія стає ласкавою, доброю, лагідною. Ти дивишся на лазурові хвилі, зовсім поряд дельфіни пливуть (чомусь біля мису Тарханкут вони дуже любили супроводжувати кораблі). Сонце яскраве, вітерець легенький. І ти розумієш, що і в житті нашому так само: то шторм, то затишшя, але у всіх своїх проявах воно прекрасне.
В оформленні статті використано фото із дембельського альбому автора
