«Ну все, я поскакав», — на цьому слові митрополит Антоній сів у машину й поїхав. Тоді я ще не знав, що ми вже ніколи не побачимося. Тому такою зворушливою, дорогоцінною та несподіваною лишилася в пам’яті сцена нашого з ним прощання.
Не можу сказати, що це була легка школа — дружба митрополита Антонія. Однак і починалася вона для мене з дуже високої ноти.
Цей текст також є російською мовою.
Секрет його життя
Те, що я хрестився в 1991 році, означає, що я належу до покоління людей, які знайшли віру десь у просторах 1988 року. Тобто тисячоліття Хрещення Русі.
Цікаво, що до того я був справжнім атеїстом, дуже свідомим. Тому моя зустріч із митрополитом Антонієм — це історія зокрема й про відкриття віри.
Лише згодом я дізнався, що він протягом довгих років не відвідував Радянського Союзу. Однак у 1988-му його запросили, він приїхав і багато проповідував — саме про тисячоліття Хрещення Русі. І в його проповідях я раптом упізнав себе, свій досвід, хоча подібне багато хто тоді переживав.
Дивовижно, як владика описував події в Києві тисячолітньої давності: «Так само, як і тепер, майже всіх охопило відчуття, що язичництво порожнє, нема чим жити в ньому, що язичницькі боги, кумири ані душі не живлять, ані життя нового не можуть дати. Тоді поклонялися всьому, що викликало страх. А хіба тепер мільйони людей не охоплені страхом?»
Кінець 1980-х — початок 1990-х запам’яталися як часи наростаючої невизначеності. Стало цілком очевидно, що недостатньо просто захиститися, побачити свої страхи, навчитися ними керувати. Потрібно знайти у житті точку опори.
Для мене зламом свідомості — коли я зрозумів, що суттєво помилявся стосовно віри — стала зустріч із творами отця Павла Флоренського, розстріляного трійкою НКВС у 1937 році. До цього мені здавалося, що релігія — це певна форма допомоги інваліду. Людина чимось обділена й потребує милиць, аби впоратися зі своїми проблемами та немочами. Віруючі, до речі, з цією концепцією погоджувалися: «Так, ми люди грішні, слабкі, нам потрібна підтримка».
Весть о возможном Свете
Про себе ж я мислив як про здорового, в мене таких проблем не було, тому і про релігію, здавалося, думати ще рано. І раптом одне за одним почали відкриватися свідчення про філософів, художників, богословів. Вражало навіть не те, у що вони вірили, не їхні ідеї, а те, що вони були дивовижно живими, наповненими людьми.
Оскільки я займався математикою, мене особливо приголомшив Флоренський — великий математик, фізик, етнограф, письменник, філософ, богослов, мистецтвознавець, який вирішив стати священником. Опинившись у засланні на Соловках і буквально помираючи, він був значно живішим, аніж я, не помираючий, у Харкові кінця 1980-х.
Я не міг зрозуміти, звідки це життєлюбство, з якого невідомого мені джерела? Я припускав, що якби була можливість і я в нього запитав: «Дорогий отче Павле, звідки у Вас це життя?», він би відповів: «Від Спасителя Христа». Однак така відповідь мене зовсім не влаштовувала, адже ми з Христом тоді ще не були знайомі.
І раптом мене осяяло: для того, щоб розгадати Флоренського, недостатньо просто читати книжки. Потрібно поруч із ним жити, на нього дивитися, його відчувати. Якби вдалося за такими людьми, як він, слідувати, я, напевно, відкрив би секрет виняткової щедротності їхнього життя.
Єдине, що мене бентежило — довкола себе я таких людей не бачив. Ясна річ: релігійна катастрофа ХХ століття, криза, атеїзм. Можливо, такі люди взагалі закінчилися, їх просто більше немає. Та питання лишалося відкритим. Здавалося, що все в моєму житті переміниться, коли я зустріну бодай одну таку людину.
Мені треба до Лондона
Одного разу мій друг, з яким ми починали ходити до церкви й багато чого для себе відкривали, приніс аудіокасети з якимись лекціями. Ми ввімкнули магнітофон і почули, по-перше, чоловіка, який говорив дивовижно красивою літературною мовою — такої я раніше ніколи не чув. По-друге, він звертався просто до мене й відповідав на мої найбільш потаємні запитання, які я собі ще навіть сформулювати не встиг. По-третє, вразила концентрація та сила його думки.
Митрополит Антоний Сурожский и я, ловящий такси в Вестминстерском аббатстве
Запитую друга: «Хто це?» Він відповідає: «Один митрополит. Нещодавно приїздив до Москви й читав лекції. Звати його Антоній Сурозький. Він старенький уже і, напевно, більше приїжджати не буде. А живе у Лондоні». «Ну що ж, мені треба до Лондона», — сказав я.
Для мене було цілком очевидно, що якщо шукати зустрічі, то лише з ним. Хоча на той час Лондон для нас був трохи далі, ніж Місяць.
Так у моєму житті розпочався дивовижний, таємничий ланцюжок знайомств.
Я зустрів одного зі своїх нині найкращих друзів — Джонатана Саттона. Лондонець, який випадково опинився у Харкові та — на диво! — любив митрополита Антонія настільки, що кожної неділі ходив на його служби, попри те що був католиком. Коли Джонатан дізнався, що для мене владика Антоній важливий настільки, що я готовий на все, аби побачитися з ним хоча б раз у житті, він, звичайно ж, запросив мене до Англії. Завдяки йому відбулася зустріч.
Я до неї готувався, багато читав. Тоді в журналі «Новый мир» з’явилася стаття Аверинцева, що була передмовою до автобіографічного оповідання митрополита Антонія. Аверинцев, характеризуючи владику, написав такі слова: «Є люди, в яких вогонь палає, не згасаючи ні на хвилину, відчувається у кожному слові й у кожному погляді. Вогонь, який неможливо підробити, але й приховати неможливо, якщо він є. Пам’ятаю, в одній московській церкві мене вразило, як після відправи сотні віруючих підходили до нього під благословення, і він встигав подивитися в очі кожному таким вогненно-зосередженим поглядом, неначе в усьому Всесвіті є лише двоє — ця людина і він».
Сидячи на кухні та слухаючи митрополита Антонія в аудіозаписі, ми, напевно, самі собі не могли зізнатися, що для нас важливо зустріти таку людину й не лише почути, що вона говорить, а й переконатися, що цей вогненний погляд насправді існує.
Зараз може звучати дивно — що потрібно було їхати в іншу країну, аби поглянути комусь в очі. Але зі мною сталося саме так. І в 1997 році я опинився в Англії.
Цікаво, як Джонатан готував мене до майбутньої розмови з владикою. Цілий місяць тримав як на карантині, знайомлячи з дивами британської цивілізації — бібліотеками, магазинами, академічним товариством. З однією-єдиною метою: аби здивування перед європейським життям не заглушило глибину зустрічі. І коли я вже занудьгував від британських чудес, він сказав: «Ну, все, тепер ти готовий, поїхали!»
Дякую, що вислухали
Я зовсім не знав, як треба зустрічатися з митрополитами. Усі форми ритуальних привітань були для мене незнайомі. Мій друг сказав, що в храмі він відрекомендує мене комусь, і та людина відведе мене до митрополита.
Ми постукали, двері відчинив воротар. З оторопілого виразу обличчя Джонатана я здогадався, що це і є владика Антоній. Він був невеликий на зріст, і його образ зовсім не збігався зі сформованими в мене уявленнями про архиєреїв. Я знав, що в нього хвора спина, і ходить він у корсеті. Проте тієї миті я побачив перед собою чоловіка, сповненого енергії, та враз відчув, що я для нього — саме так, як писав Аверинцев, — найважливіший співрозмовник на всьому білому світі.
Тоді, в ту першу зустріч, мене вразило все. Звісно, я готувався заздалегідь і мав намір за десять хвилин розповісти геть усе своє життя. І, по-моєму, непогано впорався: що мучило, хвилювало, бентежило — примудрився викласти за десять хвилин. А коли замовк, запала тиша. Здавалося, вона тривала вічно. Був лише цей спрямований на мене погляд, і я розумів, що зараз у цьому погляді просто потону.
Приготовь сердце
Якоїсь миті я не витримав і сказав: «Дорогий владико, дякую, що вислухали. Мабуть, мені вже час іти». «Ну, куди ви поспішаєте? Давайте ж поговоримо!» — відповів він. І ми почали говорити.
У митрополита Антонія була вражаюча здатність: спілкуючись із кимось, він починав розповідати історії зі свого життя. Ти міг їх усі знати напам’ять, однак те, що він говорив тобі, влучало просто у твоє серце.
Мені чомусь він почав розказувати, як сповідає маленьких дітей. На сповіді завжди їх запитує, чи знають вони, Хто такий Христос? Виявляється, знають. І в кожного цікавився: «Ти хотів би бути другом Христу?» Такі прості, здавалося б, розмови, проте завдяки їм ставало зрозумілим, що глибоке людське, дитяче, справжнє бажання — бути Христу другом.
Я слухав, слухав, а потім кажу: «Владико, ми зараз попрощаємося і, мабуть, назавжди. Не можу не поставити вам одне дуже важливе для мене запитання. Що ви маєте на увазі, коли говорите про дружбу? У мене є друзі в Харкові, яким я можу зателефонувати вночі й сказати: друже, я їду до тебе, тому що мені погано, або, навпаки, хочу розділити з тобою радість. Друг — це той, до кого я можу прийти заночувати. Ви мені кажете, що ви мій друг. Напевно, в якомусь іншому сенсі. І мені хотілося б зрозуміти різницю».
Митрополит Антоній подивився на мене уважно й запитав: «Вам ніде ночувати?» Слава Богу, в мене було, де ночувати, і я відповів: «Ні, що ви! Із цим усе гаразд». Він подивився ще уважніше: «Тоді я не розумію, про яку різницю ви говорите. Послухайте, ми з вами — друзі…»
Ще багато разів ми потім зустрічалися. Проте завдяки цим його словам — «ми друзі» — для мене змінилося все. А велике місто Лондон стало місцем, де живе мій друг митрополит Антоній.
Вразливий, беззахисний, тендітний
Христос кожному пропонує дружбу. І ми, якщо захочемо, можемо бути друзями одне одному.
Згодом я ще багато разів приїздив до Англії, слухав виступи владики, познайомився з сотнями його друзів, з його парафіянами, з життям Сурозької єпархії. Після його смерті викладав у його соборі курс лекцій, присвячених його богослов’ю. І багато думав про те, в чому полягає основний посил проповіді митрополита Антонія.
Якщо зовсім коротко, то перша важлива для нього тема — про вразливість. Владика вважав, що найбільша таємниця людського життя розкривається під час зустрічі. І якщо ми хочемо зрозуміти наші стосунки з Богом, то маємо придивитися до того, як зустрічаємося одне з одним.
Однією з головних умов можливої зустрічі він вважав вразливість. Це слово тоді було мало мені знайоме й мене приголомшило. Я бачив багатьох людей, для яких Церква, церковне життя ставали якраз гарантією бажаної невразливості. Коли довкола небезпека, непевність, невизначеність, не знаєш, як жити, на що орієнтуватися, але приходиш до храму й отримуєш небесний захист.
Вопросы о Данте. Ч. I «Верить или не верить?»
Владика Антоній у цьому завжди бачив проблему. Коли його запитували, що для нього означає молитва, він відповідав: «У молитві людина вразлива. Мета аскетизму — стати відкритим».
За його словами, ми перебільшуємо ступінь власної вразливості, тоді як насправді досить непогано захищені. Іноді настільки, що стаємо нечутливими до зустрічей. Господь посилає нам їх щодня, а ми не бачимо. Будь-яка розумна людина здатна усвідомити, що коли вона буде надто добре захищена, то пропустить у своєму житті любов, дружбу, щастя справжньої зустрічі. Тому якимось чином слід наважитися і просити Бога про вразливість.
Звучить сильно, проте значно цікавіше те, як далеко він у цьому заходив. В якомусь сенсі школа митрополита Антонія — один суцільний коментар до євангельського заклику «Не бійтеся!». Не бійтеся не тому, що вас хтось підтримає, а тому що завдяки відкритості й вразливості ви розкриєте для себе Божий світ.
Виявляється, «диво» (wonder) и «рана» (wound) в англійській мові — близькі за звучанням слова. І справжнє диво передбачає готовність бути пораненим. З одного боку, ми боїмося ран. З іншого — розуміємо, що не хотіли б захиститися настільки, щоб у нашому житті не було нічого справжнього, вартісного, схожого на дружбу та любов.
«Ми, Церква, покликані бути тим, чим Христос був у світі. Ми покликані увійти в цей світ не в броні, що захищає від усякої небезпеки. Ми не покликані об’єднуватися в потужні організації й товариства, здатні протистояти напастям, які нас оточують. Нам не варто створювати людські союзи заради того, щоб перемогти ворога, хай би хто він був. Ми маємо погодитися бути лише тим, чим був Христос, чим був Бог, явлений у Своєму людстві. Вразливий, беззахисний, тендітний, переможений, начебто знехтуваний і зневажений. Одначе Він був одкровенням чогось надзвичайно важливого — величі людини».
Коли в 1990-х я читав ці рядки митрополита Антонія, вони мене щоразу бентежили. І відтоді легше не стало. Тому що владика — він увесь про це.
Лик, лице, личина, ликування
Друга його тема, не менш дивовижна — про здатність натхненно радіти, ликувати. Це слово часто зустрічалося мені в його текстах, однак набирало глибини поступово. Гадаю, якщо прогнати крізь комп’ютерні програми всі його проповіді та виступи, виявиться, що саме воно вжите рекордну кількість разів. Одне з найважливіших для нього.
Словом «ликувати» — не перебувати в ейфорії, а відчувати особливу глибоку радість — можна передати всю православну антропологію. Передусім потрібно звернути увагу на корінь: «лик». У нього два значення. По-перше — справжнього, істинного людського обличчя. Отець Павло Флоренський привчив нас до думки, що головний смисл нашого життя — відкрити свій істинний лик і явити його. Прожити таким чином, аби твій лик був явлений. У цьому сенсі ликувати, тобто радіти, якраз і означає — дати проступити своєму лику.
Христос не согласен на меньшее
По-друге, лик означає «компанію людей, або ж церковний хор, зібрання людей разом». Здавалося б, ці значення такі різні, виглядають як омоніми. Коли б не митрополит Антоній, в якого вони органічно поєднувалися. Він говорив, що досвід справжньої, істинної зустрічі — це коли я переживаю радість, і в момент радості інша людина, дивлячись на мене, бачить, як моє обличчя змінюється, і проступає лик. Жодним іншим чином мій лик у світі не може бути явлений. Сам я ніколи не бачу свого істинного обличчя. Навіть у дзеркалі.
Отже, те, що я маю явити світові, мені самому недоступне. Мій лик видно лише тому, хто присутній при зустрічі, моєму другові. Ми друзі остільки, оскільки, зустрічаючись, радіємо та бачимо лики одне одного. І так утворюється компанія радісних людей — тих, що ликують. Розділяючи радість, вони відкривають лики одне одного, тим самим реалізовуючи своє покликання.
Владика Антоній вважав, що християнство повинно ликувати, інакше бути не може. Здатність принести радість і проспівати переможну пісню, гадаю, і є сутністю свідчення митрополита Антонія. Усі, хто з ним зустрічався, саме це й бачили. І це був не лише його хист, але, звісно ж, і його школа. Школа зустрічі, завдяки якій з’явилася і парафія, і Сурозька єпархія, і ціле покоління радянських людей, які слухали на хвилях Бі-Бі-Сі його голос.
Для нього тут містився зокрема момент педагогічний: як цю радість передати? Як зробити так, аби кожен, кого ти зустрічаєш, міг якимось чином відчути цю радість, яка сягає своїм корінням глибоко в небо? Що вона — не просто емоція хорошої людини, яка позитивно дивиться на життя, а відблиск справжнього вогню, вогню Божого.
Пиши своє життя Красиво
Відповідаючи на запитання, який основний урок ми маємо засвоїти, аби християнська радість передавалася іншим, владика починав говорити про людську неміч, у якій сила Божа звершується (Див. 2 Кор. 12, 9).
У певному сенсі це його третя тема, після вразливості та здатності ликувати. Він вважав: якщо ми не зрозуміємо, що тільки з нашої немочі виникає життя, то дуже багато речей, навіть благих, ніколи не відбудуться.
Для нього було важливим пояснити, чим неміч відрізняється від лінощів, тому він розвинув цілу образну систему, аби передати це всіма доступними способами.
Є три сильні приклади. Мій улюблений — із царини педагогіки. Коли маленька дитина вчиться писати, мама, щоб допомогти їй, бере її руку до своєї та починає разом виводити літери. У той момент, коли дитина милується, їй подобається, як усе виходить, вона переживає перший етап навчання. На другому етапі вона витрачає всі свої сили, щоби звільнитися від тиску маминої руки. Тому що мама заважає їй писати — тримає, пригнічує тощо. Коли мама її залишає, вона починає виводити літери сама й розуміє, що пише, але негарно.
Так народжується нормальне людське бажання знову знайти мамину руку, яка тримала б тебе з любов’ю та ніжністю. Ця потреба в руці, що допомагає, зберігаючи твою свободу, писати твоє життя красиво, — і є наша неміч.
Другий приклад — для мореплавців. Владика говорив, що, на думку стороннього спостерігача, вітрило на кораблі можна було б зробити з міцного металу. Насправді таке вітрило призведе до того, що корабель під час шторму перекинеться. Потрібне не міцне сталеве вітрило, а гнучке, еластичне. Саме воно поведе корабель за вітром.
Третя метафора — з хірургії. Оскільки владика Антоній до священства був лікарем, то часто використовував образи з медицини. Наприклад, він казав, що кожен хірург оперує в рукавичках, і хірургічна рукавичка не може бути товстою, як у пожежника, — вона має бути максимально тонкою. Але при цьому не повинна рватися. Так от ми покликані бути такою рукавичкою на руці Бога. Чим тонше, тим краще.
Усюди: від бесіди з конкретною людиною про її долю до розмови про церковну політику — на всіх рівнях у нього звучала тема немочі.
Палати не своїм вогнем
І останнє. Митрополит Антоній завжди повторював фразу, яку я дуже люблю: «У християн просте покликання — світити не своїм світлом і палати не своїм вогнем».
Свидетели величия
У цьому сенсі наше завдання — бути дровами. Однак виникає проблема: наша гріховність призводить до того, що ми стаємо мокрими дровами, і будь-яка людина, зустрічаючи полум’яних християн, розуміє, що вогонь там, звісно, є, але й диму чимало. Одна з найбільш прикрих для нас речей полягає в тому, що ми так гарно свідчимо про Христа, а люди при цьому розбігаються.
Владика говорив, що це нормально. Нічого страшного, просто нам потрібно навчитися горіти не своїм вогнем.
Уся історія митрополита Антонія — про це. Його дружба була полум’яною. Його школа навчала вразливості, натхненної радості, вдячності. Вдячність, вважав він, є плодом нашого життя, але вона й сама повинна принести плід.
Ключова його фраза: «Вдячність — і лише вона — може спонукати нас до крайнього подвигу любові до Бога, до людей. Можливо, почуття обов’язку, відповідальності не знайде в собі сил, аби здійснити останній подвиг життя, жертви та любові. А вдячність знайде».
Свого часу мене це вразило. Раніше я бачив у християнстві тільки моралізм, коли тобі постійно повторюють: ти мусиш, мусиш, мусиш… Проблема в тому, що обов’язок не надихає. Ти можеш жахатися від того, наскільки ти неадекватний: стільки всього мусиш, а нічого не робиш.
Але тоді незрозуміло, звідки братися натхненню, вогню. Де є джерело життя? Якщо не сумління, не обов’язок, не правила, то що?
Владика говорив, що лише вдячність рухає нами. Подяка за дари, якими ми наділені. Головне мистецтво християнина — бачити, наскільки щедро Господь нас обдаровує, адже якщо ми не розвиваємо в собі здатності все це помічати, то зрештою не зможемо виконати те, до чого покликані.
На мій погляд, це ключовий момент для нашого часу. Ми багато чого приймаємо й визнаємо, але не знаємо, як втілити на практиці. Митрополит Антоній не просто закликáв до високого ідеалу, а відчиняв двері й показував, звідки починається щаслива можливість бути людиною, яка свідчить про наповненість життя.
«Ну все, я поскакав»
У моїй пам’яті дорогоцінною, несподіваною та зворушливою залишилася сцена нашого прощання.
Я не знав, що це назавжди. У 2002 році в Лондоні ми з Іриною Арсеніївною Кириловою, професоркою Кембриджського університету й давньою подругою митрополита Антонія, домовилися зустрітися для інтерв’ю. Вона сказала: «Буде служба у Вестмінстерському абатстві, підбігай і побачимося». Я «підбіг»; виявилося, що вся площа заповнена людьми й оточена охороною. Звершується одне з найвеличніших богослужінь, на якому присутня королева.
Коли площа зрештою спорожніла, ми прогулювалися там з Іриною Арсеніївною. І раптом я побачив митрополита Антонія, який у буквальному сенсі слова тікав з королівського прийому. Він поспішав і при цьому озирався — чи немає «погоні». Було видно, що він дуже втомлений. Побачив нас, зрадів, а потім каже: «Ну все, я маю бігти». Я його запитую: «Владико, як ви збираєтеся бігти? Адже машини немає. На чому ви поїдете?» Він відповідає: «Я ще не подумав. Напевно, на метро».
Уявіть собі православного митрополита — в рясі, з посохом, у білому клобуці, який збирається їхати в метро. Я усміхнувся і сказав: «Ну, почекайте! Треба спіймати таксі». Він запитав: «Ви вмієте?» Я кажу: «Ні, але давайте спробуємо». Це був перший випадок, коли я в Лондоні спіймав таксі.
Уже сідаючи в машину, владика на прощання помахав нам рукою: «Ну все, я поскакав». Несподіване в його випадку слово, але теж для нього важливе. Тому що за будь-якої немочі, за будь-якої втоми він завжди справляв враження дуже жвавої, сильної та енергійної людини.
