Гефсиманське боріння Христа до кривавого поту — один із найяскравіших і найдраматичніших моментів Євангелія. Переступаючи межу людського терпіння, Син Божий звертається до Свого Отця: Авва-Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!.. А проте, не чого хочу Я, але чого Ти (Мк. 14, 36). Якщо зробити етимологічний розбір цього звернення, виявиться, що буквальне значення слова «авва» найкраще передається дитячим лепетом, або до болю рідним і зрозумілим словом «таточко». Це несподіване відкриття докорінно змінює наше дотеперішнє сприйняття Євангелія.
Цікавий момент, чи не так? Думаю, саме час поговорити про Отця Небесного й татусів земних.
Скажи «тато»
З часом, коли ми самі стаємо батьками, приходить усвідомлення, що замість плакатів із Ван Дамом, Кобейном чи «Іванушками» в твоїй кімнаті мав би висіти портрет твого власного баті — вічно молодого, красивого й непохитного. Однак і сьогодні передовик виробництва, простуючи в запеклі п’ять ранку порожніми пострадянськими вулицями в напрямку гіганта індустріалізації, усвідомлює, що героєм для його дитятка є зовсім не рідний батько, а черговий епатажний «монстр» ютубу, здатний за десять «відосиків» купити собі автомобіль Tesla.
Зате в тата імунітет на всіх сучасних ютуб-героїв, несмак у питаннях кіно та музики, непослух, погані оцінки, втому. І найголовніше — на ньому можна кататися, як на слоні, по всіх дворах рідного мікрорайону.
Із часом тато стає непомітним, звичним, щоденним. Адже він, як ми вже підмітили, вічно молодий, красивий і непохитний. Він — від слова «завжди». І це «завжди» — в нас у крові, як у старій добрій пісні минулої епохи:
Хай завжди буде сонце,
Хай завжди буде небо,
Хай завжди буде мама,
Хай завжди буду я.
І тільки не кажіть, що про Бога ви щось десь прочитали, почули від вуличного проповідника, чи вам розповіли вдома. Не просто так Триєдність Бога розкривається через іпостасі Отця, Сина і Святого Духа. Саме через ці Імена можна максимально наблизити суть речей до здатності хоч щось зрозуміти людським розумом. І образ батька тут дуже важливий. З нього все й починається: задовго до того, як кожен із нас уперше почув слово «Бог», ми вже сказали слово «тато».
У цьому вся сіль.
Часи були такі
Одного разу, якоїсь поминальної суботи, коли в храмі було багатолюдно, й кожен приніс своє сердечне побивання, біль утрати й тишу, я вирішив порушити традицію та не говорити стандартної проповіді про значення заупокійних молитов. Замість цього розказав про наших татусів, багато з яких уже переступили межу земного життя.
Варто відзначити, що для більшості сучасних парафіян батько — це людина поза межами Церкви. Він — далеко не завжди взірець моральності й невеликий любитель поговорити на метафізичні теми. У нього за спиною рюкзак із піонерським минулим, батьками, які пережили війну та голод, вірою в світле майбутнє, що рухнуло, життєвими уроками, помилками, «артефактами» вуличного життя 1990-х. Як відповідає на невдоволення свого, вже дорослого, сина чудовий герой кінофільму «Батя»: «Максе, часи були такі…»
Так ось, саме цей рюкзак є в кожного з нас — важкий, громіздкий, незручний. Та при всьому трагізмі минулого це всього лиш рюкзак, а внутрішній світ людини куди важливіший.
Тато може бути грубим, мовчазним або суворим, проте варто опустити очі на шкільні туфлі, які він учора після нічної зміни відремонтував, як раптом батьківський образ набуває романтичних, світлих, душевних рис.
І хай тато не вмів професійно обійматись і дарувати мамі квіти на 8 березня, ніколи не ходив до храму, на всіх святкових застіллях не упускав можливості осудити місцевого попа, про сенс життя говорив тільки під пиво й ніколи не благословляв тебе при виході з дому хресним знаменням, але, як не парадоксально це прозвучить, саме завдяки йому ти прийшов на сьогоднішню літургію. Його благословення — відповідальність, мозолі на руках, додаткові зміни на свята, відремонтовані іграшки, хліб на столі, саморобка з каштанів, новорічні мандаринки.
Перше зерно віри було кинуте на ґрунт наших дитячих сердець саме тут, поміж печей металургійних комбінатів, у глибинах вугільних шахт, на вуличках вахтових поселень Півночі. Це — Євангеліє нашого дитинства. У ньому ще не було Христа, проте пізніше, коли ми про Нього дізналися, всі деталі, як не дивно, склалися в один лаконічний пазл.
Пам’ятаєте відомий діалог із «Хронік Нарнії»?
«— Ти буваєш і в нас?
— Звісно, дорогенька. Тільки там я зовусь інакше. Вчіться розпізнавати мене під будь-яким іменем. Для цього ви й бували в Нарнії».
Дійсно, в один прекрасний момент починаєш розуміти: все, що трапилось у твоєму житті до першого знайомства з Євангелієм — також із Євангелія. І роль тата в цій персональній дохристиянській історії колосальна.
Хоча більшість наших татусів так і не встигнуть дійти до Чаші Христової, однак вони вже зробили все можливе й неможливе, щоб ми твердо стояли на ногах, приступаючи до неї. Більшість із наших татів так ніколи й не будуть помічені біля іконного куточка, проте саме завдяки їм такою рідною та зрозумілою стане для нас молитва «Отче наш».
Тато може завжди бути поруч — так само, як і Бог завжди поруч із нами. Тато може піти — як іноді відходить Бог, щоб ми набули мужності, віри та співчуття. Тато може стати непомітним — як Бог, до Якого ми звикли й уже давно перестали помічати радості кожної миті життя. Тато може померти — як Бог помер на Хресті. Та може й воскреснути в нашій любові до наших дітей — як воскрес Бог, не втрачаючи віри в людину.
Отець Небесний і отець земний… Мені здається, тепер я починаю розуміти, коли саме в моєму житті з’явився Бог.
Дядя Льоша
Це була дуже зворушлива історія — мій Перший дзвоник до першого класу. Роздали нам якісь чотиривірші. Я тоді, чесно кажучи, насилу розумів, хто я, де знаходжусь і як сюди потрапив. Пам’ятаю тільки, як серед багатолюдної суєти хмарного дня та шуму натовпу вручила мені «класуха» великий і важкий мікрофон. «Починай!» — каже. Спершу, правда, я не зрозумів, що починати й чому вибрали саме мене, але потім, після дипломатичної підказки, з горем пополам, під пильною увагою місцевої громадськості віршика я все ж розказав.
Не стільки моя нова популярність збила мене з пантелику, скільки один дуже дивний чоловік у натовпі. Він якось насилу тримався на ногах, похитувався, кривився, наче когось перекривляв, притискав до голови зіжмаканого вологого рушника, а іноді навіть проскакувала на його обличчі ледве помітна усмішка.
Тільки потім я дізнався, що це дядя Льоша, тато Тохи, мого однокласника. Напередодні він отримав у шахті серйозну травму: йому на голову впав великий шмат породи, та вже сьогодні він утік із лікарні, аби побачити виступ сина. Це ж бо Тохин Перший дзвоник — як можна таке пропустити! До речі, наступному мікрофон передали саме йому.
Як багато в цій історії Христа. І якими співзвучними їй є слова утрені Великої Суботи: «На землю Ти зійшов, щоб урятувати Адама, й на землі не знайшовши його, Владико, до самого пекла спустився, його розшукуючи».
Господь пішов на все, щоб урятувати Адама, врятувати мене. Пішов на щоденні випробування інтригами, плітками, наклепами, зрадою та зреченням. Пішов на Голгофу. Він обрав найтяжчу людську долю, щоб знайти мене на дні пекла та вказати на вихід.
Він обрав біль. І Він терпів — заради мене. Щоб я Його помітив крізь віки — як майже тридцять років тому в галасливому натовпі помітив дядю Льошу, який попри все прийшов до Тохи на Перший дзвоник.
Тато продав гітару
Сьогодні ми, закомплексовані 30-40-річні мужі з пивними животами, шукаємо свою молодість у нових покупках, хобі, марафонах, фітнесах та філософіях. І навіть сидячи біля дитячого ліжечка, частенько зациклюємо реальність лише на собі. Як одного разу сказали Єсеніну: «Який схожий у нас із Вами смак — я люблю Сергія Єсеніна, і Ви любите Сергія Єсеніна». Тому нам іноді так важко стати справжніми батьками, тим паче — татусями.
Коли я народився, тато продав свою електрогітару. Він самовіддано й по-геройськи попрощався з минулим. Мовляв, тепер на це не буде часу. Правда, вдома по можливості брав до рук старі акустичні «дрова» з наклейкою Алли Борисівни в правому верхньому кутку. Відчайдушний крок, як на мене. Думаю, електрогітара — татова мрія.
Та він ніколи не возив мене на море. Про море я чув тільки від друзів у дворі, бачив по телевізору, а шум хвиль ловив, прикладаючись вухом до мушлі. Все моє дитинство ми колесили на велосипедах по нашому вічно молодому шахтарському містечку та його околицях. Колесили й розмовляли.
Тато розповідав усілякі цікаві історії, про те, чому вночі, коли гаснуть ліхтарі, в яскравому світлі зірок гудуть шахти. І тоді я зрозумів, що море — поруч. Довкола нас. Море прекрасних дрібниць, море чудових людей та їхніх сердець, море світів, море звуків, а ми — піщинки на березі. І десь високо, з інших галактик величезні зорі, в рази більші за наше Сонце, пильно дивляться на нас і світять.
Одного разу ми гуляли по кленовій алеї, була осінь. Я спитав: «Тату, а чи існує Бог?» Тоді й він запитав мене: «Невже людина — кленовий листок, приречений пожовкнути, висохнути, впасти на землю й зникнути?» Повірити в те, що зникне тато, мама, мої найрідніші та найдорожчі люди, це небо, цей осінній дощ, було неможливо, й тоді я повірив у Бога.
Тато тоді взагалі не ходив до храму. Бував усього на кількох богослужіннях. Один раз навіть причастився. І після служби, коли я чекав від нього захоплених коментарів про благодатність Божественної літургії, він обурено промовив: «Ви надто часто поминаєте свого патріарха».
Я усміхнувся. Не став переконувати — адже Христос любить його так само, як і нашого патріарха.
А одного чудового дня тато подарував мені акустичну електрогітару.
У світі дорослих
Христос — це Маленький Хлопчик на іконі, в обіймах Пречистої Матері, неосяжний Бог, Творець Всесвіту.
Він звертається до Свого Небесного Отця й просить за нас: «Таточку, якщо можливо, хай омине Мене чаша ця… Якщо можливо, хай вони не звершують цієї підступної помилки, тому що страшніше за Хреста й Голгофу — бачити їх такими жалюгідними. Та якщо все ж таки задумане звершиться, то прости… Бо не відають, що творять».
Той, Хто так суворо викриває лицемірство й брехню, розділяє людей на «овець» та «козлів», виганяє торгуючих із храму, тепер звертається до Небесного Отця, Якому тисячоліттями людство приносило криваві жертви, з дитячим ласкавим словом «Таточку!».
Христос — дитина у світі дорослих і складних людей. У цьому натовпі Його не помічають і не чують. Ігнорують Його слова — вони здаються надто наївними та банальними. Вони надто прості для таких прогресивних і суперечливих, як ми.
Як співається в сучасній популярній пісні:
Бог — одинокий ребёнок,
Брошенный всеми в пустом магазине игрушек.
Бродя среди полок, убивающий время,
Понимая, что взрослым не нужен,
Он собрал уже тысячи конструкторов разных,
Он распечатал всех кукол,
Но Он всё ещё ищет детали для пазлов,
Он всё ещё ходит по кругу.
(Noize MC «Бесконечность»)
Загублений і забутий у натовпі, Він продовжує шукати тих, хто почує. Він продовжує вірити, що ми повернемося, тому що ми всі безмежно дорогі для Нього. Адже одного разу Один Найпрекрасніший Тато віддав Свого Єдиного Улюбленого Сина на Хрест, щоб усі інші батьки та діти більше ніколи не помирали.
