Біля входу до печери в неприродних позах навіки завмерли люди. Їх багато. Хтось впав у коридорі, прихилився до стіни, хтось ліг на груди товариша, а ось двоє чи троє, обійнявшись, застигли на сходах. Найбільше згромаджень людських кістяків там, де нещасні просто падали одне на одного. Їхні голови часто закинуті назад у пошуках ковтка повітря…
Така жахлива картина мученицької загибелі повстала перед першовідкривачами унікальних Звіринецьких печер наприкінці ХІХ століття. Пізніше історики напишуть, що завойовники (чи то половці, чи то ординці) навмисно заси́пали входи до печери, в якій спасалися містяни. Серед мучеників були і ченці, й прості кияни. Звичайно, по кістках це важко визначити, проте дещо саме кістки нам і розповіли.
Цей текст також є російською мовою.
І.
У жовтні 1888 року в газетах «Киевлянин» та «Киевское слово» з’явилась інформація про відкриття на Звіринці́ загадкового підземелля. Мешканці цієї частини Києва брали на схилі глину. Одного разу лопата потрапила в якесь провалля. Розчистивши це місце, робітники побачили вхід у підземелля, що вів у довгий розгалужений коридор із нішами, а поруч — невелике приміщення з безліччю людських кісток.
Неподалік жила Феодосія Матвієнко, якій наснилися ченці, що стояли на звіринецьких пагорбах й просили їсти. Пізніше сон повторився. Тепер невідома жінка зверталася до Феодосії зі словами: «Що ж це ти? Обіцяла нас нагодувати, то досі отак і годуєш?» Міщанка поквапилася до Троїцького Іонинського монастиря, де замовила заупокійне богослужіння. Особливо зацікавився цією історією ігумен Валентин.
Так відбулося перше відкриття печер Звіринецького монастиря. Окрім випадкових відвідувачів, у печерному лабіринті побували професор Адріан Вікторович Прахов, живописець Павло Олександрович Свідомський, директор Херсонського музею старожитностей Віктор Іванович Гошкевич, а також професор Київського університету святого Володимира Володимир Боніфатійович Антонович. Слід сказати, що останній, як відомий і знаний археолог, на той час уже зібрав чимало відомостей про печери Києва та околиць. Природнім було його бажання дослідити й цю пам’ятку. Однак земля належала Київському фортифікаційному інженерному управлінню, що входило до складу військового відомства та, певна річ, не дозволило проводити роботи в печерах. І печери були засипані.
Друге їх відкриття відбулося в 1911 році. І знову це сталося випадково. Під час зсувів Звіринецької гори відкрилися два входи до печер. На цей раз пам’яткою зацікавився старший радник Київського губернського правління князь Володимир Давидович Жевахов (у майбутньому — священномученик Іоасаф, єпископ Могилівський). Він уклав з інженерним управлінням орендний договір терміном на шість років. Археологічні розкопки почалися в серпні 1912-го під керівництвом члена Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва Олександра Дмитровича Ертеля. Відкритий лист на ці дослідження був наданий Імператорською Археологічною комісією на ім’я князя Жевахова.
Ігумен Валентин із Троїцького монастиря переселився в хижку біля печер. Навколо нього зібралися й інші ченці. Знову засвітилася звіринецька лампада, пішли прочани, розпочалися молитви та збір коштів на храм. Утворився Звіринецький скит.
Під час розкопок було розчищено три підземні галереї, виміряно розміри всіх приміщень (церква, келії, поховальні ніші). Також зафіксовано на фото настінні написи-графіті, виконано план та креслення всього підземного комплексу. Зокрема вдалося з’ясувати, що печери загальною довжиною 150 м на глибині до 15 м — це підземне кладовище домонгольського періоду.
Відомий історик, архівіст, палеограф Іван Михайлович Каманін на основі зібраного та отриманого під час досліджень матеріалу склав і в 1914 році видав ці дослідження. На думку вченого, в печерах похований ігумен Києво-Кловського монастиря Климент, який змінив на цій посаді Стефана, коли останній став ігуменом Києво-Печерського монастиря наприкінці ХІ століття.
Як пише Каманін, у келії Климента в 1912 році знайшли стародавню кипарисову панагію, на зворотньому боці якої був напис: «Михайло-сирянин, митрополит Акри Сирійської». На думку Каманіна, ця панагія колись належала тому самому митрополитові Михаїлу, який охрестив Русь. А як відомо, наш перший митрополит за походженням і був сирійцем. Більше того, Каманін припускає, що й сам митрополит міг бути похований у цих печерах.
Якщо взяти до уваги думку деяких дослідників, які вважають, що митрополит Михаїл прибув на Русь не в часи святого князя Володимира, а за князя Оскольда, то заснування Звіринецького монастиря може бути відсунуте аж до Х століття. Щодо мощей святителя Михаїла, які зберігалися в Лаврі, Каманін стверджував: то інший владика Михаїл, що жив у ХІІ столітті.
Над келією Климента є напис з його іменем, а сама келія розташована навпроти підземного храму. У храмі також є графіті з іменами Звіринецьких ігуменів, але окремого поховання з написом імені Михаїл у печерах не знайдено. Тому думка Каманіна й досі залишається гіпотезою. Хоча подальші археологічні дослідження в печерах можуть пролити світло й на цю загадку.
У 1913 році над печерами збудували церкву на честь Різдва Богородиці й заснували монастир, а в 1915 році відбулося прославлення всіх преподобних Звіринецьких як місцевошанованих святих. Святинею монастиря стала знайдена в печерах старовинна, домонгольських часів, металева ікона Божої Матері, яка отримала назву «Звіринецька». Паралельно тут працювали дослідники київської старовини. Один із них, уже згаданий вище Каманін, був похований у склепі Звіринецьких печер поруч із першим ігуменом ХХ століття Валентином (згідно з даними Л.А. Проценко).
У Центральному державному архіві України зберігається книга «Записи впечатлений экскурсантов, посетивших Зверинецкие пещеры в Киеве», що велася з 1912 по 1926 роки та стала безцінним джерелом інформації про стан пам’ятки, проведені роботи тощо. А серед документів Державного архіву м. Києва є постанова про закриття Звіринецьких печер у 1934 році. Згодом більшовики зруйнували й церкву.
Минали літа… Печери на Звіринці та їхня історія були майже забуті. На схилах гори селилися й будувалися люди, зокрема фронтовики отримували ділянки під городи та забудови. Тільки вузьке коло фахівців і ті, хто пам’ятав довоєнні часи, знали про існування унікальної пам’ятки нашої історії.
Після війни цю ділянку отримав водій маршала Рокосовського. Побудував тут хату, насадив садок, виростив дітей. На моє запитання, чи чув він про існування печер, відповідає: «Ні! Бачив лише нору, куди собака лазить. Ото й усе…»
Наприкінці ХХ століття відбулося третє відкриття печерного комплексу на Звіринці. З 1990 року Музей історії Києва, при якому було спеціально сформовано відділ «Київ підземний», під керівництвом Олени Воронцової розпочав комплексні роботи з розчищення, відновлення та дослідження старовинного печерного лабіринту.
ІІ.
У 1990 році для всебічного вивчення поховань, на замовлення Музею історії Києва, була сформована дослідницька група, до складу якої увійшли студенти Національного медичного університету імені О.О.Богомольця Сергій Дудник, В’ячеслав Столяров і автор цих рядків. Куратором запросили професорку кафедри рентгенрадіології НМУ Тетяну Топчій.
До того студенти вже мали певний досвід подібної роботи у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври. А ще на початку ХХ століття студент Вельмін брав участь у розкопках не лише Звіринецьких печер, а й Золотих воріт, Ірининського монастиря, Князівського палацу та інших пам’яток давнини. Тому свою роботу ми присвятили «світлій пам’яті студента С.П.Вельміна — дослідника київських старожитностей».
Під час роботи в печерах ми вивчили всі відкриті на той час кісткові залишки. В роботі використовували остеологічний, рентгенологічний, гістологічний та інші методи дослідження кісток. Серед завдань ставили собі за мету визначити кількість похованих осіб, їх статевий розподіл, вік, середній зріст, патологічні зміни кісткового апарату та, виходячи з цього, хвороби людей тих давніх часів.
Були дослідженні кістки з 78 ніш. Ще 10 ніш, які на той момент не були розкопані, залишились невивченими.
Антропологічний матеріал представлений 1721 цілою кісткою та близько 5000 фрагментами кісток, що погано збереглися. Згідно з підрахунками, в печерах поховано близько 200 осіб. Із них 145 дорослих та 53 дітей віком до 15 років.
Цікаво, що серед похованих імовірною є наявність принаймні п’яти жінок. Хто вони? Киянки, загиблі під час набігу кочовиків? Черниці, які рятували свою душу під чоловічим ім’ям у чоловічому монастирі? Адже такі випадки відомі. А можливо, це просто поховання пізніших часів.
Із 53 дитячих поховань 3 — новонароджені, 2 — немовлята до року, 7 — дітки 1–2 років. Дитячі кістки дуже добре збереглися, мають своєрідний колір, дуже добру морфологію, чіткий і виразний рельєф поверхні. На нашу думку, це вказує на те, що дитячі поховання належать до ХХ століття. У двох нішах були знайдені також кістки свійських тварин.
Встановлення расової приналежності похованих було майже неможливим у зв’язку з відсутністю цілих черепів.
Середній вік померлих встановлювався за ступенем стертості зубів. Однак це виявилося можливим тільки для 11 дорослих. Виходячи з цієї вибірки, середній вік похованих становив 45-55 років. Проте це не значить, що саме стільки жили люди в ті далекі часи. Досліджуючи інші кістки, ми дійшли висновку, що вони належать померлим у віці 80 та більше років.
Середній зріст вираховувався за спеціальними формулами відповідно до 130 замірів довгих трубкових кісток кінцівок та грудини. Виявилось, що середній зріст чоловіків становить 166,3 см за похибки 7,3 см. Для порівняння, середній зріст сучасних чоловіків-європейців — 172–173 см за похибки 7,0 см. Слід зазначити, що в ті часи жили й справжні гіганти. Так, деякі зі знайдених кісток належать чоловікам заввишки 198 та 200 см!
Що можна сказати про час поховань? Більшість кісток мають відповідну для домонгольського періоду збереженість і колір. Такий саме колір мають кістки з ходів Нестора та Меркурія у Ближніх печерах Лаври, де ми працювали раніше. Проте помітна різниця в стані збереження багатьох кісток говорить про різний час поховань. Тобто не всі знайдені в печерах кістки належать до домонгольських часів. Скоріш за все, впродовж століть окремі люди знали про існування підземелля на Звіринці й ховали там своїх померлих.
Проведені рентгенологічні дослідження допомогли встановити прижиттєві патології та хвороби. Найчастіше зустрічалися випадки дегенеративно-дистрофічних захворювань хребців та зв’язково-хрящевого апарату суглобів. На рентгенограмах видно типовий остеопороз, остеофітоз, остеохондроз. Знайдені цілі блоки, що складаються з 2-3 хребців — ознака анкілозуючого спонділоартрозу, або хвороби Бехтєрєва. У такої людини спостерігаються різко болючі й обмежені рухи тулубу. Деякі хребці мають зменшену висоту, деякі — клиноподібну деформацію.
Усі ці зміни свідчать про наявність вираженого спонділоартрозу, а також компресійних переломів. Такі хвороби могли виникнути в людей похилого віку чи в тих, хто займався важкою фізичною працею, пов’язаною з перевтомою та травматизмом, а ще у воїнів. Також хвороби свідчать про порушення обміну речовин, яке може бути пов’язане з відсутністю раціонального харчування чи розладами ендокринної системи.
Деякі з трубкових кісток мають ознаки деформуючого артрозу з термінальним остеофітозом та остеопорозом. Це свідчить про можливу мікро- та макротравматизацію суглобів (аскетичний спосіб життя, важка праця, риття печер, довге стояння на колінах). На деяких кістках наявні поверхневі нарости гіпертрофічної природи, що свідчать про локальне перевантаження (носіння вериг на ногах тощо). Є кістки з ознаками остеомієліту, а це вже захворювання інфекційної природи.
Знайдено дуже цікаву кістку. Це дугоподібно деформована грудина, яка вказує на наявність у її власника вади серця (стеноз вустя аорти) з раннього дитинства. Так званий «серцевий горб». Як і зараз, поширеними захворюваннями тоді були карієс та пародонтоз. Чимало знайдених кісток мають ознаки переломів (кінцівки, ребра, ключиці), які потім неправильно зрослися.
Матеріали антропологічних досліджень ми оформили у вигляді звіту й передали до Музею історії Києва та Академії наук України в 1993 році.
ІІІ.
Учені, що досліджують некрополі (з грецької — «міста померлих»), знають, хто де похований, навіть якщо вже й могилу важко знайти. А що говорити, коли за декілька століть і кладовища бувають стерті з лиця землі. Якби не такі вчені, ми б не знали багатьох сторінок нашої історії, а на братських могилах і досі не стояли б хрести.
Відомий київський історик-архівіст Людмила Андріївна Проценко (1927–2000) не раз порушувала питання щодо збереження й охорони не на словах, а на ділі київського некрополя, зокрема Звіринецького. Вона любила померлих і дбала про їхню пам’ять. Тепер її справу продовжують інші подвижники. Намісник Введенського монастиря в Києві архиєпископ Даміан посприяв виданню книги Людмили Проценко «И до небес рукой подать», присвяченої некрополю Києво-Печерської Лаври, який вони відроджували разом. Стараннями й молитвами братії Архангело-Михайлівського Звіринецького монастиря печери набули вигляду, як належить святому місцю.
Якось у великодні дні я запросив у печери свого кума. Нам відкрили навісний замок, прочинили важкі двері й залишили самих. Раптом ми почули, наче хтось поруч читає пасхальний тропар. Саме читає, а не співає. Голос був рівний, чіткий, молодий…
Ми переглянулися, бо нас не попередили, що тут хтось молиться. Тропар продовжував лунати печерами. Залишивши товариша біля входу, я пішов направо по периметру. Обійшовши всі підземелля, позаглядавши в усі закутки, перехрестившись у підземному храмі, я повернувся до входу. Ніде нікого. Кум теж підтвердив, що нікого не бачив, а звуки молитви ще лунали.
Коли пізніше я розповів архиєпископу Іоні цю історію, він анітрохи не здивувався. «Таке тут буває», — тільки й відповів владика.
Нині над печерами виріс неймовірно прекрасний монастирський комплекс у візантійському стилі. Коли виходиш із тисячолітньої темряви печер, то потрапляєш у храми, де серед смальти, давнього іконопису, виробів прикладного мистецтва та інших старожитностей почуваєшся мешканцем стародавнього Києва часів Володимира та Ярослава. Так, не виїжджаючи з мегаполіса, можна залишитися наодинці з вічністю, побувати в далекому минулому, помолитися.
Якщо ви ще не були в печерах, завітайте до Звіринецького монастиря. Зустріч із сивою давниною закарбується у вашій пам’яті назавжди.
Фото: Артем Литвин, Олена Коваленко, Сергій Рижков; архів Архангело-Михайлівського Звіринецького монастиря
