Цей текст також є у російськомовній версії
Мабуть, однією з найзахопливіших історій Старого Завіту є історія пророка Іони, що одного разу насмілився суперечити Самому Господу. Мовляв, казав він, який сенс у закликах до покаяння, якщо їх так і не захочуть почути. І самовпевнений пророк вирушив не в Ніневію, куди Бог велів йому йти, аби навернути на праведний шлях тамтешніх жителів, а сів на корабель і відплив у Фарсис.
До місця призначення він так і не дістався. Дорогою зірвалася сильна буря, Іона здогадався, що це Бог на нього гнівається за непослух, і попросив корабельників укинути його в морську безодню, де потрапив просто до черева кита. Через три дні кит виплюнув його на берег Ніневії — того самого міста, жителям якого загрожувала кара від Господа, і яких Іона мав закликати до покаяння. Врешті-решт самовпевненість пророка була посоромлена, оскільки люди почули його заклики, покаялися й полишили свій гріховний спосіб життя.
История про современного Иону
Цю історію Церква щороку нагадує нам у службі Великої Суботи, коли читаються п’ятнадцять паремій, одна з яких розповідає про Іону. І вона ж спадає на думку щоразу, коли бачиш чийсь завзятий супротив, а потім смиренне усвідомлення і слідування волі Божій.
Чи мало іон траплялося впродовж християнської історії? Думаю, ні. Згадати хоча б святителя Єпіфанія, який одного разу вирушив на Кіпр для зустрічі з преподобним Іларіоном. Той після двох місяців перебування закликав його не повертатися назад, а йти в місто Саламін, де для нього вготоване богоугодне життя. Преподобний прозрів, що там збиралися обирати єпископа й ця доля суджена Богом саме Єпіфанію. Але той усе ще не бажав міняти своє життя, тож вирішив попливти кораблем до Аскалону. Сильний шторм на морі прибив корабель до берега… Саламіна! Там Єпіфаній смирився і прийняв свій жереб.
Іони є і зараз, і з одним із них я добре знайома.
Його історія дуже перегукується зі старозавітною, і, з дозволу головного героя, я розповім її на сторінках «Отрока».
***
В одному з сіл нашої Олександрійської єпархії вже протягом одинадцяти років служить ієромонах Йосиф. Село невеличке, ледь набереться двісті жителів, зате храм в ім’я Архангела Божого Михаїла — старовинний та затишний, у ньому завжди відчуваєш особливу благодать та умиротворення.
До постригу отця Йосифа звали Олександром, і свого часу в результаті довгих та щирих молитов він прийняв рішення служити Богові. У 1994 році тодішній архієпископ Кіровоградський та Олександрійський Василій висвятив його на священника і направив, як любили писати в єпархіальних відомостях іще до революції, на друге священницьке місце у храм його рідного селища Устинівки, де отець Олександр жив із батьками. Там батюшка прослужив чотири роки й дедалі частіше задумувався про чернецтво.
1998 року громаді згаданого на початку невеличкого села віддали місцевий типовий храм, який дуже постраждав від сімдесятирічного безбожного періоду. Раніше в ньому був і клуб, і магазин, і щось іще в дусі й традиціях того часу, доки будівлю нарешті не повернули Церкві. Туди й потрібен був священник.
Даже если весь мир против тебя
Отця Олександра викликали до єпархії, аби вручити наказ про призначення у Свято-Михайлівський храм. Однак у плани батюшки зовсім не входило їхати на невідому парафію в якусь сільську глушину, тим більше що в нього вже назріло бажання чернецького життя. І він вирішив просто втекти від жереба, що впав на нього за волею архієрея, — туди, де, як він думав, йому судилося провадити життя «в усякому благочесті й чистоті».
Він рушив до монастиря сусідньої єпархії, де був прийнятий незважаючи на зухвалу втечу з рідного краю. Особова справа з документами із Кіровограда, хоч і з запізненням, невдовзі прибула за ним. І от уже батюшка взявся за праведні труди, навчаючись смиренню, послуху та відсіканню своєї волі.
З часом його постригли і іночество з іменем Іонафан. У молитві, у службі, у духовному окормленні численних парафіян пролетіли десять років. І хоч батюшці було лише за сорок, проблеми зі здоров’ям об’являлися все частіше — стало важче справлятися з навантаженнями, особливо «бунтувала» спина. Якось упродовж дев’ятьох місяців йому довелося служити щоденно: ввечері — вечірнє богослужіння, вранці літургію. На криласі за читця і співця був лише один ієродиякон. Дійшло до того, що обидвоє вже буквально як роботи виконували необхідні дії, функціонуючи, як кажуть, на автопілоті.
Батюшка серйозно задумувався над тим, аби повернутися до рідного краю, попроситися в якусь невеличку парафію та спокійно проводити свої дні в молитві. З похиленою головою він з’явився навіч наміснику і, пояснивши ситуацію зі здоров’ям, смиренно попросив відпустити його назад. Благословення було отримано, і він поїхав до рідної Устинівки. Тоді, в 2009 році, через адміністративний поділ, це вже була Олександрійська єпархія.
Після повернення отець Іонафан вирушив до нового правлячого архієрея просити призначення на вакантне місце куди-небудь у село. «Бач, — сказав владика, — зараз є тільки одна вільна парафія. Ось туди й можу тебе послати». Почувши назву села, наш герой проковтнув клубок у горлі, відчувши, як по спині побігли тисячі огидних мурашок. Владика не звернув уваги на такі переміни в його обличчі, оскільки історія з утечею була йому невідома. «Гаразд, владико. Благословіть», — відповів отець Іонафан. І поїхав на парафію, яка чекала на нього понад десять років.
Коли, слідом за батюшкою, до єпархії надійшла з монастиря його особова справа, владика, відкривши документ, оторопів: виявилося, що наказ про призначення було дано ще в 1998 році, але до місця священник тоді так і не доїхав.
Про британского кота и британского апостола
Невдовзі батюшка прийняв постриг з іменем Йосиф — на честь праведного Обручника Пресвятої Богородиці. Зараз, за більш ніж десять років, він цілком переконався, що все склалося якнайкраще. На парафії він служить по недільних і святкових днях, зупиняючись на ніч у відведений йому будиночок. Раніше він, що називається, поневірявся по автобусах, а тепер місцевий фермер віддав йому старенького «жигулика».
Та найголовніше — Господь послав доброчинців, за допомогою яких нарешті зрушилася справа відновлення й благоустрою храму: зроблено ремонт всередині та ззовні, поставлено куполи, облагоджено дзвіницю.
Отець Йосиф часто щиро сміється над собою, говорячи, що він, як пророк Іона, думав сховатися від свого призначення. Лишень у його випадку китом, який виплюнув на берег, стали хвороби та життєві обставини. Він дякує Богові за напоумлення і за те, що Він усе обертає на краще.
До речі, після повернення отця Йосифа відійшов до Господа його батько, тому батюшка зараз є головною та єдиною підтримкою своєї старенької матусі (яка до того вже поховала двох синів), виконуючи таким чином заповідь про шанування батьків.
