Історія ХХ століття залишила нам чимало своїх «пам’яток»: святинь, буквально викинутих на смітник — як би жорстко це не звучало. Коли трапляється побачити черговий храм, свого часу перетворений на зерносховище, склад, магазин чи яку-небудь контору, відчуття такі, ніби ножем по душі різонули… Яка раніше це була велична споруда, скільки тут звершувалося літургій, скільки народу виливало перед Богом свої прохання, скільки разів дзвони скликали сюди на молитву! А тепер — лише обдерті стіни, вибиті вікна, провалений дах, обсипана цегла. І добре, якщо стіни взагалі є.
Наш сьогоднішній нарис саме про такий храм — церкву на честь Покрови Божої Матері в селі Коротяк Компаніївського району Кіровоградської області.
Агата Крісті відпочиває
Буваючи в тих краях і спостерігаючи за церквою, яка руйнувалася дедалі більше, ми з батюшкою дуже переживали, що святиня стоїть спаплюженою. Коли вперше зайшли туди через бокові двері, побачили дуже сумну картину: центральний вхід закладено, ближче до центру храму звалене зерно, у вівтарі — як би то делікатніше сказати — продукти людського безкультур’я.
Стали розпитувати в місцевих: виявилося, що це старовинний козацький храм. У радянські часи в ньому облаштували зерносховище, зараз будівля нікому не належить.
Згадка про козаків підігріла наш інтерес, захотілося більше дізнатися про історію церкви — та тільки де і в кого?
Утрачена святиня
Цілком несподівано його величність випадок, а точніше Промисел Божий, сам поклав нам до рук те, що так нас цікавило. Ну а подальшому ходу подій позаздрили б Артур Конан Дойль та Агата Крісті.
Улітку 2012 року я працювала з матеріалами в Кіровоградському обласному архіві з якогось питання — уже й забула, якого. Гортаючи черговий том Херсонських єпархіальних відомостей за 1903 рік, раптом бачу «Літопис Свято-Покровської церкви с. Коротяк», складений священиком Костянтином Соколовим, який на той час там служив. Оце-то була знахідка! Весь літопис довелося переписати від руки, але воно було того варте.
З розповіді отця Костянтина випливало, що село Коротяк (Перепелицине) виникло на колишньому зимівнику запорізьких козаків. Заснував його виходець із Польщі дворянин Грабовський (згодом Перепелиця), від нього й пішов рід власників села.
Легенда говорить, що в цих місцях козаки закопували дорогоцінності. Скарбів там, звісно, ніколи ніхто не знаходив — лише людські кістки та деякі речі з воїнських обладунків, що якраз і свідчило про захоронення в тих місцях значних осіб Гетьманщини. Хоча сто тисяч царських рублів на будівництво храму Климент Перепелиця десь-таки роздобув.
У 1786 році на тому місці вже стояла слобода Клима Перепелиці з побудованою ним дерев’яною церквою на честь Покрови Пресвятої Богородиці. У вівтарі зберігався напрестольний кипарисовий хрест у срібному окладі — подарунок запорожців. На підніжжі містився напис: «Вера. Покров Богоматери. 1786 г. Сей крест сооружен старанием и коштом козак курен Панас Таран того курен атаман Давид Белый в слободу Клима Перепелицына».
28 лютого 1805 року архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Афанасій видав Благословенну грамоту на закладини та зведення нового кам’яного храму. Того ж року почалося будівництво, а 16 травня 1809 року протоієрей Даниїл Давидов з благословення чинного архієрея освятив нову церкву. Подарований козаками напрестольний хрест, відповідно, «перекочував» сюди з дерев’яного храму.
До речі, для будівництва використовувалася вельми якісна цегла місцевого виробництва, розмір кожної одиниці значно перевищував сучасні зразки. Стіни мали товщину 1 м 20 см. При вході висіла табличка, що храм споруджено на кошти прем’єр-майора Климента Перепелиці та його дружини Ірини.
Даже если весь мир против тебя
На початок 1930-х богослужіння тут припинилися, храм перетворили на зерносховище. Дзвіницю й купол знесли, притвор відгородили від центральної частини для облаштування двох окремих складів. Ревні активісти навіть розрізали ковану стяжку, за допомогою якої трималися стіни: вона заважала машинам, що в’їжджали через бокові двері вивантажувати зерно. Стіни й досі всипані пам’ятними написами та сороміцькими малюнками «дотепних» богохульників.
Прийшов час, коли необхідність у зерносховищі відпала. Після цього понад двадцять років храм простояв відкритим і безхазяйним. Просто диво, що його рідні двері не стали здобиччю мисливців за металом.
У 1990 році в селі Коротяк зареєстрували церковну громаду. З якихось причин парафія не отримала свого розвитку, і справа відродження храму затяглася ще майже на двадцять років.
14 серпня 2008 року по Компаніївському району (нині Олександрійська єпархія) пройшла хресна хода на честь 1020-річчя Хрещення Русі. Після цього жителі села Коротяк знову висловили бажання мати в селі парафію, і 14 жовтня 2010 року, в день храмового свята Покровської церкви, тут відслужили першу після 80-річної перерви Божественну літургію.
Рівно за рік звершили другу. Як описати ті враження? Було лиш одне бажання — аби служба не закінчувалася, хотілося стати пилинкою й осісти десь посеред цеглинок на стінах храму…
Сюрпризи продовжуються
Тут треба відзначити, що нас із батюшкою дуже цікавила доля храмового начиння та священних предметів. Чи все було конфісковано в ході кампанії з вилучення церковних цінностей, чи парафіянам вдалося щось сховати? Хотілося взагалі дізнатися про подробиці тодішнього парафіяльного укладу. І лише коли в храмі відновилося літургійне життя, коли Безкровну Жертву почали приносити хоча б декілька разів на рік, Промисел Божий почав відкривати нам спершу історію храму, а затим…
Нет преград для святости
З’ясувалося, що наша найстаріша компаніївська парафіянка, нині покійна Марфа Василівна Рябокінь, яка не дожила три місяці до свого 100-річчя, була охрещена саме в коротяцькій церкві. Вона багато що пам’ятала з тих часів. Її розповідями ми просто заслуховувалися. Особливо вразили спогади про те, якої сили звучав під час великодньої літургії хор. Від гучноголосого величного співу гасли свічки!
Марфа Василівна пам’ятала священиків, які служили у Покровському храмі: отця Костянтина Соколова (того самого автора «Літопису»), отця Йосипа Ніколенка, розстріляного в листопаді 1937 року. Вдалося навіть записати ці розповіді на відео.
Через деякий час, зібравши такий багаж інформації, батюшка вирішив зняти про Покровський храм невеличкий документальний фільм. У червні 2014 року ми домовилися з телеоператорами й вирушили до Коротяка. Під час зйомок зайшли в дім однієї зі старожилок, і бабуся розповіла, як одного разу приїхав якийсь чоловік на підводі, завантажив на віз предмети з храму й поїхав. І більше в селі не з’являвся.
Ми задумалися, що це був за чоловік, але відповіді тоді не отримали.
За якихось декілька місяців ми з батюшкою дізналися, що в нашому Кіровоградському краєзнавчому музеї відбудеться виставка частини колекції Ільїна — відомого реставратора книг та колекціонера. Аж до його смерті в 1993 році ніхто й не підозрював, яка багата колекція старожитніх речей зберігається у підвалі його скромного дому. Сам же він за життя ходив як безхатько, риючись у сміттєвих баках, похований був на Далекосхідному кладовищі міста Кропивницького.
Вирішили сходити на виставку, і там на нас чекав такий сюрприз, що його неможливо було собі й уявити. Проходячи по залі з богослужбовими предметами, ми побачили за склом напрестольний хрест, вигляд якого видався дуже знайомим. Точніше, це був срібний оклад, тоді як сам хрест, як нам сказали, перебував на реставрації.
Так і є: зображення нам справді уже траплялося в книжці «Спасо-Преображенський собор» із вказівкою, що це напрестольний хрест із колекції Ільїна.
Та головне — дата: 1786 рік. Адже саме тоді козаки й подарували Покровському храму села Коротяк вищезгадану святиню. Що це? Збіг? І чому фото опинилося в книзі про кафедральний собор Кіровограда?
Батюшка придивився й крізь скляну вітрину побачив на підніжжі хреста якийсь напис. Я кажу: «Читай, що написано». І він промовляє: «Вера. Покров Богоматери. 1786 г. сей крест сооружен старанием и коштом козак курен Панас Таран того курен атаман Давид Белый в слободу Клима Перепелицына»…
Ми обімліли! Кілька хвилин мовчки дивилися то на хрест, то одне на одного. Так, це була вона — святиня з Покровського храму, яка здавалася безповоротно втраченою. Це не могло бути збігом. І вже пізніше, знайшовши в архіві список храмових предметів, складений отцем Костянтином, ми порівняли опис хреста з опублікованою у книзі фотографією, і все підтвердилося: «Хрест кипарисовий, різьбярської роботи з різними зображеннями; на лицьовій стороні — розп’яття з предстоящими: зверху розп’яття — Дух Святий, унизу — моління про чашу і святитель (невідомо який), з правого й лівого боків — мученицька кончина апостолів Петра і Павла».
Пазл складається
Отже, невідомий чоловік, про якого згадувала коротяцька старожилка, був Ільїн? Якщо звернутись до його біографії, можна дізнатися, що працював він електриком у Кіровограді, часто виїжджав на виклики в села, а плату за свою працю брав іконами, релігійними предметами, книгами. І оскільки вся історія його багатющої колекції вкрита суцільними загадками, інформація, як напрестольний хрест із Коротяка потрапив йому до рук, теж лишається тільки нашим припущенням. Разом із тим, надто вже вдало складається пазл.
Після такого чудесного «обрітення» хреста лишалося головне питання — повернення храму громаді. З благословення єпископа Олександрійського і Світловодського Боголепа, цим вирішили зайнятися як слід.
Церква не значилася в жодних реєстрах. До кого звертатися, в які двері стукати, у кого вимагати повернення — дуже довго не виходило в усьому цьому розібратися. І лише після багатьох невдалих звернень до різних інстанцій нарешті було прийняте доленосне рішення Кіровоградського обласного господарського суду від 20 листопада 2015 року — передати будівлю покровського храму у власність громади Української Православної Церкви села Коротяк.
Так і почалося відновлення козацької перлини. З Божою допомогою вдалося перекрити дах, звільнити центральний вхід, поставити вікна. Як це виходить за нестачі коштів, лишається загадкою. Хоча жодної таємниці, певно, немає. Наша сила — у невпинній молитві, в любові до своїх святинь і в гарячій вірі, що з Богом усе можливо.
