Коли долають сумніви. Коли втома зашкалює, а все, що відбувається, вибиває землю з-під ніг. Коли повисає без відповіді запитання «навіщо це все?»…
Згадай, що в нашої напруженої духовної роботи є мета. І так, хіба можна обрати скороминуще, втративши при цьому Вічність?
— Владико, чому так багато сьогодні розмов про кар’єризм священиків? Невже справді пастирське служіння має стільки переваг? Як у вас виникло рішення обрати свій шлях?
— Суспільство лукавить, коли намагається довести неповноцінність чернечого інституту. Певний відсоток людей, які почуваються гармонійно у відносній самотності, незмінний. Навіть протестанти визнали це, проживаючи в громадах Тезе.
Кем быть?
Відчуття, що це мій шлях, з’явилося майже одразу після воцерковлення, в 13 років. Потім добрий юнацький максималізм поступився місцем розсудливості: я зрозумів, що не можна пливти в гавань чернецтва на хвилях романтики. Проте, за словом святителя Ігнатія (Брянчанінова), аби не втратити дорогоцінного часу в семінарії на пошуки нареченої, вирішив для себе жити так, немов готуюся до чернецтва. Можу сказати, що це чудова порада святого! І не лише практична, але й прагматична.
Добре пам’ятаю, як однокурсники вже з першого класу семінарії «намотували круги» навколо училища з дівчатами. Скільки було тоді втрачено хвилин, годин і днів, подарованих Богом для читання книг, педагогічної практики, духовних вправ…
Святитель Ігнатій радив визначатися з дружиною вже на останньому курсі, коли назбирається інтелектуальний і духовний багаж. І я дав собі час. Викладав, молився. У двадцять п’ять років чітко усвідомив: дарування себе Церкві дає мені радість. Як-то кажуть, «знайди собі роботу до душі й ти жодного дня не працюватимеш».
Далі було безшлюбне священство, яке мало чим відрізнялося від справжнього чернецтва. Потім сам постриг. Відтоді — а це майже 15 років — я вже не можу уявити себе не ченцем.
— Сьогодні дедалі частіше можна почути твердження, що сучасне чернецтво переживає кризу й потребує переосмислення. Чи згодні ви з такою позицією? У чому саме має полягати це переосмислення?
— Радше, концепція сучасного чернецтва потребує чесності. Слід не боятися чітко формулювати його хвороби та небезпеки. Визнання недуги й швидке встановлення діагнозу — початок одужання.
Чим довше ми тримаємо реальність під сукном, тим глибшою стає поразка духу. Страшно буде постати перед найчистішою реальністю і правдою там, коли тут ми звикли до безупинної гри.
— Свого часу святитель Іоанн Златоуст говорив, що для Церкви немає нічого більш небезпечного, ніж часи суспільного добробуту. Уже наш сучасник, отець Георгій Чистяков писав про велику спокусу для християнства стати «респектабельним». На вашу думку, в чому полягає небезпека для Церкви стати «респектабельною»?
— Коли я чую будь-які слова отця Георгія, мені мимоволі хочеться встати. Без сліз неможливо читати його нотатки про служіння в дитячому онкодиспансері. Вражає його іконостас у лікарняному храмі, де в нішах замість літографій та ікон, написаних професійними іконописцями, були дитячі малюнки Господа та Божої Матері, святих. Це повертає на шлях Христа найбільш «заблукалих» пастирів…
Гадаю, що в даному випадку отець Георгій не мав на увазі перманентний респект. За однією з улюблених моїх аналогій отця Олександра Меня, Церква живе саме завдяки її серцевому ритму: період гонінь поступається місцем періоду благоденства, і вони постійно чергуються. Це як скорочення серцевого м’яза та його розслаблення забезпечують рух крові в судинах.
Зустрітися з Богом уже тут і зараз
Проте сьогодні період пошани та поваги до Церкви як виключно соціального інституту наближається до кінця, і це очевидно для тих, хто прослужив у сані десять і більше років. За радянських часів усі священики та єпископи старшого покоління зазнали гонінь та утисків, потім відчули радість і легкість свободи. Нам випало почати з радості та спокою, а після зазнати труднощів і лиха. Кожному судилося звідати й мед, і полин.
— В одному з недавніх інтерв’ю я прочитала про необхідність дорослішання нашої Церкви, однією з ознак якого є здатність чесно говорити про свої проблеми, «монополізувати їх», а не віддавати «на відкуп людям, ворожим до Церкви» (таким, як Невзоров та інші).
Чи готові ми в сучасних реаліях до відвертої розмови про вади нашого церковного життя? І якою ця бесіда має бути, щоб вона стала справжнім преображенням, а не безплідним смакуванням помилок?
— Я проти будь-яких спроб сповідати перед широкою аудиторією проблеми Церкви. Народ Божий їх і так бачить. Ми, пастирі, хоча б поміж собою, абсолютно відверті. Тож навіщо цей резонанс?
Так, якісь проблеми доволі ганебні, але ніхто не примушує змальовувати їх в усіх масних подробицях. Необхідно вже сьогодні просто взяти й припинити їх (індивідуальні грубі гріхи та пристрасті) втілювати в життя. І повірте, народ досить швидко це все забуде.
Така особливість людського розуму (мені здається, це подарунок Бога), що ми з часом згадуємо лише хороше і про епоху, і про людей.
Митрополит Антоній Сурозький колись перефразував преподобного Серафима Саровського. Останньому поставили запитання: «Що відрізняє грішника, що гине, від праведника, що спасається?» І той відповів: «Рішучість і тільки рішучість бути Божим до кінця». Зі своїм «настільним набором» гріха та нерішучості ми будемо постійною мішенню для докорів світу.
— Які взагалі, на ваш погляд, ознаки «дорослої» Церкви? Адже після десятиліть радянських атеїстичних реалій наша Церква, немов міфічний птах Фенікс, відродилася для нового життя.
— Церква ніколи не буде дорослою. Це моє особисте переконання і одночасно радість. Так закладено, що радість від пізнання Бога — це одвічний рух. Ані я, ані ви, як ті, що отримали початок, але не створені для кінця й для смерті, не зможемо сповна дізнатися про все. Постійно пізнаємо Бога, але Він нескінченний. Звідси й щастя віруючого: ти рухаєшся до Абсолютного Блага, насолоджуєшся новим пізнанням, і це нескінченно.
Готов ли ты к счастью?
Євген Євтушенко писав в одному зі своїх віршів: «Исполнение желанья — это часто смерть желанья, а потом пустыня в теле…» Так ось повного здійснення, у випадку стосунків з Богом, просто неможливо досягти. Тобі все радісніше й радісніше, і цьому прискоренню радості немає меж.
— Ще Достоєвський звертався до проблеми неприпустимості кар’єризму в Церкві (через образ семінариста Ракітіна в «Братах Карамазових»). Сьогодні ця проблема стоїть гостро.
Питання до вас як до проректора семінарії. Яким чином треба реформувати систему відбору до духовних навчальних закладів, аби священиками не ставали «випадкові» люди, що обрали цей шлях за бажанням батьків, на догоду власним амбіціям тощо?
— Ми в семінарії вже робимо це: переходимо від кількості до якості. Я не раз чув від єпископів нашої Церкви побажання не робити семінаристам «останніх китайських попереджень». Якщо людина неодноразово демонструє, що загальноприйнятий християнський спосіб життя їй чужий, не потрібно намагатися силоміць затягти її до кліру. Вона може стати чудовим спеціалістом в іншій галузі, а подорослішавши, ще й лишитися діяльним мирянином.
Перший маркер, як казав мій близький друг-архієрей, виявляється у любові чи нелюбові до молитви. Якщо студент систематично запізнюється на богослужіння, по декілька разів виходить під різними приводами з храму, намагається пропускати ранішні та вечірні молитви — це профнепридатність. Це означає, що в нього немає особистих стосунків з Христом, не відбулося живої зустрічі.
Нас преображає тільки любов, і до людей зокрема. Вона множить нас, перетворює в надлюдей, виявляє здібності, про які ми навіть не мріяли. Щодо немолитви просто помічаєш: ні, не любить, не змінився.
Кар’єризм — продукт дурості й недалекоглядності, радше, навіть сліпоти. Логік не обере час, втративши вічність. Але останнє можливе, знову-таки, лише за граничної чесності перед собою.
— Яким має бути сучасний пастир?
— Просто перерахувати позитивні якості буде недостатньо… Хочеться, як філософу, говорити мовою символів та аналогій.
На берегу океана
Священик повинен бути уражений любов’ю! Я не пам’ятаю, кому належить цей термін: може, Олександру Філоненку, може, митрополиту Антонію Сурозькому. Якщо його (пастиря) життя перевернулося від зустрічі з Богом, цінності трансформувалися й оголилися справжні, він уже ніколи не зможе жити, не враховуючи голосу Бога в «парламенті розуму» та «храмі серця». Усе життя розмежується на «до» та «після».
Колись один мій колега сказав, що людина, яка зустріла Христа й після того вирішила жити так, наче Його немає, просто втрачає розум. Це така душевна какофонія, яку неможливо пережити й залишитися при тямі; це внутрішній ядерний вибух.
— У православному богослов’ї є дуже красива ідея постійно оновлюваної «Живої Традиції», «Живого Передання» (в отця Георгія Флоровського, Ярослава Пелікана та інших).
На ваш погляд, що сьогодні в нашій церковній практиці вимагає справді оновлення (при збереженні вірності Святому Письму та Переданню) у відповідь на виклики сучасності?
— Попри спроби створення уніфікованих методологій і навіть їхню деяку користь, я переконаний в необхідності індивідуального підходу.
Це щось близьке до практики двох-трьох літургійних проповідей: одна відштовхується від житія святого, пам’ять якого святкується цього дня, друга — від євангельського читання, третя, як заведено в західному світі, має бути виголошена на тему нещодавніх церковних або церковно-державних новин. Останнє необхідне, аби людина не потонула в безглуздому засудженні тих, хто «псує» її земний добробут. Треба просто вказати вихід і дати пораду, як віруючому християнинові ставитися до того, що відбувається. Це меридіани.
Восхитительная новость Благовещения
Але в місіонерському гомілетичному аспекті є й паралелі. Одна з проповідей обов’язково має бути виголошена для інтелігенції (якщо це великий міський храм), з використанням наукових даних, навіть віршів класиків, інша, спрощена, морально-етичного характеру, — для всіх. Застосувати цю методику з 30-х до 80-х років минулого століття було майже неможливо. Тоді за будь-яке слово поза богослужбовим текстом штрафували або забороняли в служінні.
Усе вимагає постійного оновлення, окрім самого християнського вчення. Не зміни, не ломки, а саме оновлених гнучких методик.
Мені згадуються слова духівника нашої семінарії, коли він звернувся з дуже серйозними запитаннями стосовно практики молитовного діяння до одного старця (зараз уже понад 20 років, як старець залишив цей світ). Отець Георгій очікував, що старець розкладе перед ним карту духовного життя і дасть однозначні відповіді, але той подивився йому в очі й відповів: «Потрібно думати, потрібно міркувати…» — і пішов.
Немає однозначних відповідей, але є наша рефлексія на проблеми, з якими стикаємося і ми особисто, і Церква загалом.
— Є дуже гарне визначення О. Хрустальової «декоративна духовність». Як, у вашому розумінні, виявляє себе «декоративна духовність» у Церкві, і як її відрізнити від духовності справжньої?
— До всього й до всіх варто підходити зі своєрідним «тестом» родоначальника чернецтва преподобного Антонія Великого — з розважливістю. Мене особисто елементарна логіка рятувала від багатьох пристрасних поривань. Адже людина не може нескінченно грати. Вона може витримати ну хай декілька актів, перетворюючи своє церковне життя на спектакль, незалежно від статусу — священик це чи мирянин. Та декорації рано чи пізно будуть прибрані зі сцени.
Аби уникнути «театральності», достатньо провести з людиною тривалий час: скажімо, взяти участь у багатоденному паломницькому турі, регулярно відвідувати богослужіння у храмі, де вона служить або молиться, спілкуватися на агапах. Коли ти випробував людину часом, вона може стати тобі духівником — якщо має сан, або ж другом — якщо це мирянин.
Я повністю згоден зі святителем Ігнатієм у тому, що «віра в правду рятує, а віра в брехню губить». Сміливо перевіряйте й співвідносьте все з євангельською поведінкою нашого Господа.
Знаєте, всі сьогоднішні ваші запитання можна звести до однієї відповіді — просто бути чесним перед собою та іншими, неначе всі довкола бачать твій розум і серце наскрізь, як Христос. Це найкоротший та найправильніший шлях. І повірте, буде надзвичайно соромно там, коли виявиться, що ти зовсім не той, ким тебе бачили люди в цьому земному світі.
