Важко переоцінити внесок протопресвітера Олександра Шмемана в історію сучасної Церкви.
У радянські часи багато хто з нетерпінням чекав його заборонені тут радіопередачі. І як не намагалася радянська влада глушити радіозвернення пастирів до пастви гнаної Церкви, голоси протопресвітера Олександра Шмемана та протоієрея Олександра Кисельова на хвилях радіо «Свобода», а також протоієрея Віктора Потапова, архієпископа Іоанна (Шаховського), єпископа Василя (Родзянка) на хвилях «Голосу Америки» багато хто зміг почути по цей бік «залізної завіси» і багатьох вони навернули до віри.
Неможливо не відзначити і внесок отця Олександра у становлення православ’я в Америці. На посаді декана Свято-Володимирської семінарії він розвивав православну освіту в США, сприяв визнанню канонічної автокефалії Православної Церкви в Америці (до того — Північно-Американської митрополії). Величезну роль Шмеман зіграв і в розвитку православного богослов’я, залишивши натхненні й глибокі роботи з літургіки та історії Церкви.
Про видатного пастиря ХХ століття ми розмовляємо з його сином Сергієм Олександровичем Шмеманом, надзвичайно талановитим письменником і журналістом, лауреатом Пулітцерівської премії та премії «Еммі».
— Протоієрей Іоанн Меєндорф, друг і колега протопресвітера Олександра, охарактеризував шлях свого товариша як «життя з надлишком». У чому проявлявся, на ваш погляд, такий надлишок? Можливо, пригадаєте якісь історії з біографії отця Олександра, котрі добре ілюструють цю «надлишковість»?
— Мій батько прожив дуже наповнене життя. Він багато чим цікавився: політикою, літературою, соціальними процесами тощо. Чудово знався на творчості англійських, американських і французьких поетів. Любив життя. Коли ми бували на дачі в Канаді, він завжди затівав урочисті прогулянки. І з ним нам, дітям, було хороше, втішно проводити час. Батько вмів робити з найзвичайніших моментів повсякдення радісне свято. Наприклад, на буденні прогулянки ми вдягалася як на свято. Він любив походи з родиною в кіно, театр.
Але Церква була для нього всім. І ми всі брали активну участь у церковному житті. Перед Великоднем, у Велику Суботу, ми, діти, приходили до храму, щоб підготувати його, прибрати. І нас усіх він немов затягав у вир свого дуже бурхливого життя.
Свідки величі
Раз на тиждень він їздив до Нью-Йорка, щоб записувати свої передачі на радіо «Свобода». І ці поїздки для нього завжди були щастям. Вже тому, що він міг звертатися до слухачів за «залізною завісою». Навіть просто тому, що міг їздити до Нью-Йорка. Батько дуже любив це місто (взагалі міста, той‑таки Париж).
Життя з ним було ненудне, наповнене й завжди радісне.
— У отця Олександра в «Щоденниках» чимало нотаток про сутність і проблеми сфери освіти, а яким вихователем, батьком він був удома? Який мав стиль спілкування з вами, дітьми? Що для нього було важливим у цьому спілкуванні, у спілкуванні з онуками?
— Ми з моїми сестрами не були якимись складними дітьми чи підлітками: навчалися нормально, навіть добре, тому батько не мав особливих труднощів з нашим вихованням. Він виховував нас частіше особистим прикладом. Вони з матір’ю не змушували нас ходити до церкви — ходили самі, і ми, дивлячись на них, теж хотіли туди піти.
Я хлопчаком дуже любив прислужувати у вівтарі, тому що вже тоді відчував, що беру участь у великій Події. Ніколи ми не відчували тиску з боку батьків. Домашнє виховання у нас полягало радше не в правилах і обмеженнях, а в особистому прикладі. І в радості.
— Від яких випробувань та спокус батьківської практики виховання він застерігав вас?
— Я б інакше розставив акценти і не сказав би, що він нас «застерігав». Він не від чогось нас відводив — швидше вів нас до чогось важливого.
Наприклад, його любов до Нью-Йорка. Я написав передмову до його скриптів для радіо «Свобода», де відзначив, як у цих поїздках він любив десь просто зупинитися у вуличній кав’ярні, з’їсти сосиску, поговорити з кимось. Умів бути вдячним Богу за такі прості моменти.
І ось до цього він нас вів (наприклад, до вдячності), а не намагався нас від чогось застерегти.
— Чи можете розповісти про найяскравіші спогади протопресвітера Олександра студентських років, періоду навчання, якими він любив ділитися?
— Батько учився в Парижі (здається, не в Сорбонні, хоча цей навчальний заклад часто зазначають у біографічних довідках про нього, можливо, я помиляюся). Спогадів тих років збереглося чимало, та й він із задоволенням ними ділився.
Він неймовірно любив Париж: знав усі його вулиці й провулки, багато ходив пішки цим містом. Це був воєнний час. Грошей не було. Місто стояло пусткою (машини не їздили). І хоча це припало на важкі часи окупації, молодість завжди незабутня.
Бути людиною Божою
Згодом він щонайменше раз на рік їздив у Париж, провідував матір, брата. І знову й знову любив повертатися до улюблених паризьких місць, місць своєї юності.
Зустрічався в уподобаній з молодості кав’ярні Deux Magots з Микитою Олексійовичем Струве, своїм близьким другом, нещодавно спочилим, і з багатьма іншими друзями та колегами.
— Чи було властиво отцю Олександру ділитися спогадами з близькими, повертатися до минулого? Може, йому було комфортніше викладати ці спогади письмово, у щоденнику? Що для нього означала ця праця пам’яті?
— Для нас це також цікаве запитання. Адже до смерті батька ми не знали, що він веде щоденник. Я думаю, що він готувався написати творчу автобіографію.
У сімейному житті батько, звісно, часто поринав у спогади, ділився пережитим досвідом. Та все ж він був людиною, яка жила радше теперішнім, «тут і зараз».
Показовим є його переїзд до Америки. Він міг залишитись у Франції, бути професором Свято-Сергієвського інституту, де його цінували. Але США для батька — це новий світ для православ’я. Для нього було важливо нести православ’я саме в це нове середовище. І в цьому його принципова відмінність від багатьох емігрантів, які немов «застрягли» в минулому, ідеалізували царську Росію і жили тугою за втраченим. Батько тепло згадував дитинство, молодість, та найважливіше для нього завжди відбувалося в теперішньому.
Його запрошували читати лекції, мабуть, до кожного штату: він був дуже популярним не лише поміж православних. Батько багато мандрував по США, Канаді, Мексиці, Японії та й по всьому світу загалом. Вів дуже активне життя.
— Отець Олександр писав про «задушливу атмосферу в Богословському інституті», що стало однією з причин його еміграції до США. Що позитивного згадував він про роки роботи в цьому навчальному закладі? З ким із колег по Свято-Сергієвському інституту підтримував спілкування?
— Інститут дуже важливий не лише в його житті, але взагалі в історії сучасного православ’я. Адже тут митрополит Євлогій зібрав унікальний колектив гігантів богослов’я. Інститут відіграв величезну роль у житті батька, формуванні світогляду, визначив його майбутнє багато в чому. Це було продовження тієї великої традиції православного відродження, яке почалось уже від Собору 1917 року.
— Як одеситка, не можу не торкнутися сюжету дружби протопресвітера Олександра і протоієрея Миколая Афанасьєва. Отець Миколай мав важливий вплив на формування євхаристійної еклезіології отця Олександра, та й по‑людськи, вочевидь, був украй близький і дорогий йому (невипадково фотографія Афанасьєва висіла в його кабінеті). Чи спілкувалися вони після еміграції вашої родини до США? Якщо так, то чи збереглися листи, не плануєте їх видавати?
— На жаль, про листи нічого не можу сказати. Я впевнений, що вони, безумовно, підтримували зв’язок, листувалися. Батько написав свою дисертацію («Введення в літургійне богослов’я» — А. Г.) уже в США, тому, ймовірно, обговорювали літургійні проблеми в листах. Проте для публікації в мене немає жодних конкретних матеріалів.
— З 1962 року й до кінця життя отець Олександр був деканом Свято-Володимирської семінарії. Яким, на його думку, мав бути ідеальний духовний навчальний заклад? Як реформував він семінарію?
— Отець Олександр бачив дві функції семінарії. По-перше, семінарія перетворилася на центр американського православ’я. У США на той час виросло вже четверте, п’яте покоління православних. І це було вже не емігрантське православ’я, а американське. Семінарія перетворилася на осередок місії православ’я в Америці. І в жовтні влаштовували щорічну зустріч у семінарії православних з усієї Америки. Ставили намети, де семінаристи давали концерти, показували будівлю семінарії, описували семінарську роботу і взагалі життя Православної Церкви в Америці. Цей день давав людям можливість усвідомити себе членами великої, важливої справи. Дуже вагомим було те, що в 1962 році семінарія переїхала в гідне приміщення (раніше розташовувалася в орендованих нью-йоркських квартирах).
Шлях до Зустрічі
По-друге, отець Олександр дуже суворо готував священників — майже як військових офіцерів. Вони ходили в підрясниках, відвідували всі служби. Дисципліна в семінарії була дуже суворою.
Разом із тим до навчання залучалися все більше жінки як майбутні регенти, викладачі.
Таким чином, він бачив дві задачі Свято-Володимирської семінарії: нести Америці православ’я, показувати, чим воно є в сучасному світі, і водночас суворо готувати священнослужителів.
— З людьми якого віку отець Олександр почувався найбільш комфортно і органічно в спілкуванні (з дітьми, підлітками, молоддю, людьми зрілого чи похилого віку)?
— Мій батько спілкувався дуже вільно з людьми різних поколінь. Наприклад, влітку на дачу в Канаді до нас приїжджали в гості сім’ї з дітьми. Ми збиралися на богослужіння в каплиці святого Сергія, співали в хорі, батько викладав Закон Божий. Спілкувався з дітьми дуже природно й невимушено.
У батька є відома книга для молоді «За життя світу», яка ґрунтується на матеріалі однієї з лекцій 1969 року, прочитаній для аудиторії молодих християн. Готуючись до виступу, отець Олександр написав цей текст. І досі, коли мене запитують: «Що порадите почитати молодій людині?», я називаю цю працю.
Книжку сьогодні перекладено українською, російською та іншими мовами.
— У «Щоденниках» отця Олександра часто трапляються записи про несприйняття академічного богослов’я, навіть «відрази до цих безупинних розмов про релігію» за їхню спробу препарувати Творця, редукувати Божественну реальність до своїх понять, «людських, занадто людських». І разом із тим сам отець Олександр своєю творчістю дав приклад найвищого класу богословських досліджень. Наприклад, його «Євхаристія. Таїнство Царства» багато сучасних дослідників визнали однією з найавторитетніших праць із літургіки за всю історію християнської думки. Як ви поясните цей парадокс?
— Я не бачу парадокса. Просто слід відзначити, що в «Щоденниках» присутні думки, які у звичайному житті, можливо, батько й не висловив би вголос. Тому ми й мали сумніви, чи варто їх узагалі друкувати: «Щоденники» — це його розмови з самим собою.
Принципово те, що отець Олександр розрізняв релігію з маленької літери (обрядовір’я, «балачки» тощо) і Релігію з великої літери (церковний досвід як досвід радості, нашого шляху в Царство Боже). «Релігія з маленької літери», на його думку, не підносила людину до Царства Небесного, а навпаки, принижувала, відволікала її увагу від головного проблемами церковної політики. Батько розрізняв шлях вгору і шлях униз.
— Є також цікавий запис у «Щоденниках» отця Олександра від 12 жовтня 1973 року: «Богослови пов’язали свою долю — зсередини — з “ученістю”. А їм більше по дорозі з поетами, мистецтвом». Чому йому вбачався більш органічний зв’язок богослов’я з мистецтвом, поезією, ніж з наукою? Це пов’язано з його богослов’ям хвали, вдячності?
— Для нього дуже близька була взагалі література. Він був тонким критиком літературних творів. По-справжньому він і не вважав себе богословом — радше академічним автором. Для нього мало значення не дослідження, вивчення якихось феноменів, а розуміння. І до цього розуміння він намагався дійти як через богослов’я, так і через літературу.
Добре нам тут бути
Він вважав, що література принципово релігійна, навіть якщо в тому чи іншому творі не порушується прямо релігійна проблематика. Але через контекст навіть найбільш світського літературного твору можна спробувати осмислити сутність життя.
Поміж усіх видів мистецтва на першому місці для батька завжди стояла поезія. Мистецтво слова завжди було для нього найголовнішим. Він мав дивовижну пам’ять: знав багато напам’ять Пушкіна. Перечитував часто Чехова. У нас була величезна бібліотека: він постійно працював з книгами, знав, де яка стоїть.
Любив, безумовно, і музику. У дитинстві моя кімната розташовувалася поряд із вітальнею, і вечорами я часто чув, як звідти долинали звуки класичної музики. Його батько, мій дід, Дмитро Миколайович Шмеман, був віртуознім скрипалем, піаністом.
Батько багато подорожував, і для нього було дуже важливо познайомитися з культурою тієї країни, в якій він опинився. Він вивчав місцеву літературу, архітектуру тощо.
Розуміння для нього навіть природніше було через красу, через життя, ніж через наукові розвідки.
— Багатьох вражає після знайомства зі спадком отця Олександра його дивовижна здатність бачити Бога саме в повсякденному, непоказному, в тому, що зазвичай випадає з поля зору.
«Лише від’їхав — і раптом бачиш: мокрі, голі гілки, туман, у якому зникають поля, дерева, будинки. Небо. Надхожі сутінки. І все це промовляє якусь неймовірно просту правду… Думаю, споглядання золотих, пронизаних пообіднім сонцем дерев за вікном, кицьки, дітей, що йдуть зі школи — це мене в сто разів більше навертає до Бога…»
Чи учив він вас, дітей, а потім онуків, якось спеціально бачити Бога в повсякденні? Чи ділився цим досвідом зі своїми студентами?
— Ми з цього почали нашу розмову. Для нього це було найголовніше: бачити Бога не лише в храмі, але й у осередку життя. Відчувати присутність Божу і там, де біль. Я думаю, це й стало однією з головних тез його богослов’я вдячності: уміння зустрітися з Богом уже тут і зараз, а не відкладати цю зустріч на прийдешнє Царство Боже. Це наш дар, наша радість.
