Як Константинопольський патріарх назавжди залишився в українському місті.
(Цей текст також є російською мовою.)
Народилося місто. Померла людина. Місто стало мільйонником, духовним, науковим, культурно-освітнім та промисловим центром. Людина стала святою. І її мощі спочивають у кафедральному — Благовіщенському — соборі цього міста. До речі, поставлення патріархом також відбулося на свято Благовіщення. Чи не забагато збігів для початку однієї статті?
Коли здається, що світ непростий, життя складне, а біди, як сніг на голову, сиплються на людину й на Церкву, всі наші шляхи мають вести до Константинопольського патріарха… в Харків. Так-так, саме сюди. Це Харків народився в 1654 році. І того ж року відійшов до Господа святитель Афанасій, для якого благо Церкви та правда Божа завжди були неподільні та стояли вище за всі людські розрахунки.
Він не з чуток знає, як це — бути Предстоятелем Церкви, які там, нагорі, трапляються буревії. І він же тепер зовсім з іншої висоти бачить нікчемність цих буревіїв. Він знає, як важко їх витримувати на землі. І він же знає, що вони безсилі проти тиші Вічності. Тому й допомагає тим, кому важко йти під вітрами життя, укріплює в упевненості, що йдеш недарма.
А ще є надія, навіть переконання, що сказане на вухо святителеві Афанасію в Харкові буде почуте на небі.
Чалма чи папська тіара?
Сімнадцяте століття надворі. Константинополь — під владою турків з моменту його падіння в 1453 році, коли султан Мехмед ІІ захопив місто після тривалої облоги, розграбував його, вбив останнього візантійського імператора Константина, а чимало храмів перетворив на мечеті.
Спочатку султан виявив бажання вибудовувати мирні стосунки та співпрацювати з завойованими народами. Він розумів, що створення сильної держави вимагає, аби поневолені християни змирилися зі своїм новим становищем. Зокрема тому за його наказом замість зниклого безвісти патріарха Йосипа був обраний новий предстоятель Константинопольської Церкви.
Ним став Геннадій ІІ Схоларій, відомий тим, що до прийняття чернецтва перебував на державній службі, входив до кола осіб, наближених до імператора. 1438 року він навіть брав участь у роботі Ферраро-Флорентійського собору, бажаючи примирити православних і латинян. Проте коли побачив, що його зусилля ні до чого не призводять, а католики наполягають на повному підпорядкуванні Православної Церкви Риму, то не підписав унії й після повернення боровся проти неї разом із Марком Ефеським.
«Краще чалма, аніж папська тіара», — так вважав патріарх Геннадій. На його думку, збереження православними своєї духовної традиції за влади мусульман перебувало в меншій небезпеці, аніж під заступництвом латинян.
Султана Мехмеда ІІ ця кандидатура цілком влаштовувала, і він висловив новому патріархові свою прихильність. Після чого були видані найвища грамота (фірман) та указ (берет), що визначали становище Православної Церкви в Османській імперії. Коли гоніння посилювалися, православні апелювали до цих документів, які частково стримували за́пал утискувачів, однак із часом ситуація значно погіршилася.
Якщо відразу після завоювання Константинополя священнослужителі звільнялися від сплати податків, то пізніше їх зобов’язали платити цілу низку податей. Патріарх спочатку отримував від султана грошову винагороду, проте далі був обкладений одразу двома податками: на вступ на посаду та щорічним хараджем. Заборонивши перетворювати храми на мечеті, Мехмед ІІ пізніше сам передав для потреб мусульман щонайменше дванадцять столичних церков. Така сама доля спіткала знамениту Софію Константинопольську, а імператорська бібліотека взагалі була знищена.
Перестала діяти й заборона на насильницьке навернення християн до ісламу. Існував жахливий «податок крові»: щоп’ять років із християнських родин забирали дітей до семирічного віку, яких виховували в ісламі й перетворювали на яничарів — найжорстокіших ворогів православ’я і свого народу. Закон проіснував до 1637 року.
У цілому на початок ХVІІ століття становище православних під турецькою владою характеризувалося як украй важке. Турки всіма засобами намагалися зменшити чисельність християн, жорстоко контролювали будь-які рухи, штрафували за відкрите сповідування віри, грабували й вбивали. А між іншим зовсім не гребували стягувати величезну плату за поставлення патріархів. Ще від часів Ферраро-Флорентійської унії католики переманювали православних під папську владу, спроби дружити з протестантами теж не обіцяли нічого доброго, лише компрометували.
Сила, державний захист і матеріальна підтримка — у приїжджих католиків і протестантів від своїх королів. Бідність, гоніння, незахищеність — у православних греків на власній землі. Епоха мучеництва одних і відступництва інших, коли вибір чернецтва, присвячення свого життя служінню Христу — безсумнівний подвиг. А для нащадка царського роду з блискучою освітою, знавця давньогрецької, латинської, арабської та італійської мов, дивовижно вродливого юнака на ім’я Олексій із критського міста Ретимна таке рішення взагалі було надзвичайно мужнім вчинком.
На віражах владних інтриг
Олексій Пателларій, майбутній патріарх Царгородський (або ж Константинопольський), народився в 1597 році. Невдовзі після смерті батька, Григорія Пателларія, видатного вченого, філософа та публіциста, він приймає постриг в одному з монастирів м. Солунь (нинішні Салоніки, чи Фессалоніки, Греція). Пізніше вирушає звідти на Афон у монастир Есфігмен, де несе послух у трапезній. Після повернення був висвячений у сан пресвітера.
Молодий чернець багато часу приділяв вивченню Святого Письма та Ісусовій молитві. Незабаром зажив слави як тлумач творів святих отців та чудовий проповідник, гімнограф, автор духовних піснеспівів. Йому належить переклад Псалтиря з єврейської на новогрецьку мову.
У 1626 році ченця Афанасія викликали до Константинополя й послали на проповідь до волохів та молдаван. Для них він переклав Псалтир на тогочасну народну мову. Така просвітницька та подвижницька робота була помічена й оцінена. До того ж Афанасій мав заступництво свого земляка, патріарха Кирила (Лукаріса), який цінував духовно обдарованого, талановитого юнака та його наполегливу місіонерську працю. Невдовзі Афанасія було призначено проповідником при патріаршій кафедрі. 1631 року його висвятили на єпископа, а згодом возвели в сан митрополита Солунського.
Нагорода стала хрестом. Коли владика побачив, що ввірена йому митрополія більше за інші спустошена турками, ладу в церковному управлінні немає, а скрізь панує загальне сум’яття, то хотів було відступитися. Та як відступати, коли тебе покликав Господь? «Вороття немає, з волі чи з неволі я мушу виконати те, за що взявся. Господь сказав: Ніхто з тих, хто кладе́ свою руку на плуга та назад озира́ється, не надається до Божого Царства! (Лк. 9, 62). Запрошеному на шлюб не слід сумувати, й тому, хто поклав руку на орало, озиратися назад», — записав тоді в щоденнику молодий митрополит.
Патріарх Кирило (Лукаріс) перебував у дружніх стосунках із протестантами, що дозволило католикам звинуватити його перед султаном у державній зраді. Інтриги папістів призвели до ув’язнення та заслання Кирила. Новим патріархом обрали Афанасія. Інтронізація відбулася 25 березня 1634 року на свято Благовіщення. За його поставлення довелося сплатити чималу суму, і хоча влаштовувалося це для того, аби в сані патріарха Афанасій міг клопотатися про повернення Кирила, наслідки виявилися вельми сумними.
Кирило повертається. Афанасій поступається йому престолом. А протестанти-інтригани, бачачи, який вплив здобув за короткий час благочестивий Афанасій, намагаються всіляко його осоромити. Так, він був звинувачений у тому, що надто велику суму сплатили за його поставлення. І хоча суд виправдовує (іншим патріархам часом доводилося платити значно більше), знеславлений святитель вирушає на Афон для молитовного усамітнення.
Через рік владика їде до Італії. Знаючи про все, що сталося в Константинополі, Папа Римський пообіцяв йому сан кардинала, якщо він прийме католицтво. Патріарх відкинув пропозицію. Міняти Істину на земні почесті не пристало тому, хто насправді Христовий.
У 1638 році святителя Афанасія хотіли знову звести на Константинопольський престол, однак і тут втрутилися інтригани. Ставленик єзуїтів Кирило Веррійський став тоді патріархом. Аби заспокоїти православних, Афанасію обіцяли «наступну чергу» й запропонували «почекати» на Фессалонікійській кафедрі. А поки що послужити там певний час за чином та звичаєм патріаршим.
Щоправда, служити не було в чому. Фессалонікійська митрополія виявилася спустошеною до такої міри, що ані церковних сосудів, ані облачення там просто не знайшлося. Патріарх Афанасій кілька разів писав у Москву цареві Михаїлу Федоровичу з проханням допомогти. Допомога надходила, проте недостатня.
Можна собі лише уявити, що відчувала людина аскетично налаштована, чернечого складу, яка опинилася на віражах владних інтриг та зобов’язань, коли через чотири роки служіння в Солуні потрапила у в’язницю за борги. Після цих лихих пригод святитель смиренно вирішує особисто поїхати до царя Михаїла в Москву, аби окреслити сумне становище, в якому опинилася ввірена йому митрополія, і попросити допомоги, щоб виправити ситуацію.
Переїзди через Балканські гори та перенесені у в’язниці страждання призвели до того, що на довгих дев’ять років хвороба затримала святителя в Молдавії. Звідти він продовжував піклуватися про свою митрополію і водночас трудився над облаштуванням Молдавської Церкви.
Важлива місія на схилі років
За цей час турки встигли вбити трьох царгородських патріархів. Церковне управління та скарбниця Константинополя перебували в страшному занепаді. Святитель Афанасій, який повернувся з далеких мандрів, 1652 року знову стає патріархом.
А інтригани не вгамовуються. Протистояння католиків і протестантів зі спробами залучити на свій бік православного першосвятителя продовжується. Невтомні протестанти дуже швидко поширили чутки, що новий патріарх прихильний до папістів. Багато хто занепокоївся. Усе було обставлено настільки майстерно, що правда відкрилася лише через двісті років.
Пережити нову лавину брехні, хитросплетіння обманів та гидоту підтасувань змучений патріарх не знайшов у собі сил, тому буквально того ж року зрікся Вселенського престолу. У 1653 році повернувся до Молдавії, отримавши від молдавського господаря Василя Лупула в управління монастир на честь святителя Миколая в місті Галаці.
Він бажав спокою та молитви, проте Господь уготовив інше. І смирення прийняти шлях не за своїм хотінням, а з волі Божої знову проявилося у великому та слухняному Христу святителеві. На схилі років йому доручили важливу місію — переконати царя Олексія Михайловича стати на чолі союзу сербів, молдаван, волохів, греків, українців та інших народів, аби звільнити Константинополь, а отже й Церкву від турецької влади.
П’ять місяців тривала тяжка подорож до Москви. Там святитель пожив деякий час; допомагав порадами в організації богослужінь, молився про дарування спадкоємця царській родині, отримав щедрі пожертви на будівництво та оздоблення галацького монастиря. Йому вдалося переконати Олексія Михайловича стати на чолі союзу народів супроти турків, проте в цей час почалася війна між Московським царством і Річчю Посполитою за українські землі.
Шлях додому пролягав через Лубни. У лютому 1654 року святитель прибув у Спасо-Преображенський Мгарський монастир. Коли його зустрічали, ігумен отець Петроній почув від нього пророцтво про швидку кончину: «Бажає душа моя в цьому монастирі грішне моє тіло поховати». 5 квітня патріарх Афанасій відійшов до Господа й був похований у храмі Преображення Господнього під амвоном у кріслі, в сидячому положенні та в повному архієрейському облаченні.
У 1662 році на прохання Газького митрополита Паїсія (Лігарида), який проїжджав через Лубни, останки патріарха були винесені на світ Божий. Вони виявилися нетлінними та виточали пахощі — лише облачення, крісло й три пальці на одній руці не збереглися.
У 1936 році, коли безбожною владою розкривалися раки з мощами святих, осквернялися храми, до колишньої столиці України міста Харкова привезли з цією метою мощі святителя Афанасія. Але через острах викликати міжнародний скандал (усе-таки він був грек) і завдяки унікальності поховання в сидячому положенні святиню зберегли від знищення. Мощі передали до харківського історичного музею, де вони знаходилися до 1943 року.
Коли під час німецької окупації знову відкрився кафедральний Благовіщенський собор, туди перенесли мощі святителя Афанасія, а також святителя Мелетія, архієпископа Харківського. Віднедавна там перед вівтарем у раці покояться також мощі священномученика Олександра. Дивовижний собор, який зібрав під своїм склепінням трьох небесних покровителів нашого міста.
«Той, хто у снах і видіннях подає допомогу»
Взагалі дивовижно: приходиш до святого, шепочеш тихенько, просиш допомогти. А він занурюється у твої скорботи, уважно слухає, схиливши голову. Адже рака з мощами святителя Афанасія зовсім незвичайна — вона відкрита, ми бачимо патріарха в кріслі, у святковому вбранні, відчуваємо аромат від його мощей. Їх віднайшли в тому ж вигляді, в якому його було поховано.
У соборі є «книга вдячності», куди віряни, отримавши допомогу від святителя у найрізноманітніших, часто безвихідних з людського погляду ситуаціях, записують свої історії. Чесно кажучи, з великим хвилюванням взяла її до рук, погортала сторінки дивовижних свідчень.
Раба Божа Галина пише, що за молитвами святителя Афанасія їй вдалося придбати повноцінне житло за ціною однієї кімнати, хоча тієї суми, яку вона накопичила, вистачало саме на кімнату, не більше.
Молоде подружжя, зневірившись у можливості народити дітей, збиралося передавати записку аж до Стіни Плачу, але вчасно згадало про те, що православним людям про заступництво слід просити святих, а не стіни. Адже тут поруч святитель Афанасій! Чоловік та дружина помолилися, приклалися з вірою до його мощей. Зараз у сім’ї прекрасні син та донька.
Станіслав пише про чудесне зцілення від онкології; Алла просила про зцілення сестри Ірини також він онкології, і святий Афанасій допоміг. А в раби Божої Анастасії вийшла з коми мати. До Сергія повернувся розум, попри поставлений невиліковний діагноз; в Олени зцілилися спухлі руки, а в іншої Олени, з Таганрога, дивовижним чином пройшов гайморит і з’явилася бажана робота.
Утім, я й сама дбайливо зберігаю в пам’яті випадок явної допомоги святого. Так сталося, що ми з чоловіком одразу після весілля уклали «мирну угоду»: синів називає він, дочок — я. Щодо першої дитини домовилися просто й без суперечок: Афанасій — Софія. Звичайно ж, швидко стало зрозуміло, що буде саме Афанасій. На служби ми тоді ходили частіше в Благовіщенський собор, звісно, молилися біля мощей святителя. Усе йшло практично без хвилювань, проте перед самими пологами, пригадую, в суботу, лікарка подивилася й сказала, що малюк повернувся неправильно.
У неділю на літургії я попросила святителя Афанасія допомогти. Тієї ж ночі мені наснилася рака з його мощами, котра повільно обертається у нашій кімнаті довкола своєї осі. А за балконом стоїть у повітрі сам святитель Афанасій і ще святитель Іоанн Шанхайський і немовби благословляють…
Снам та видінням краще не вірити, тому я вирішила все забути й пішла в понеділок на УЗД. Афоня вже лежав правильно. Повернулася додому, взялася читати акафіст святителю Афанасію, й на рядках, які раніше пробігала без особливої уваги, зупинилася, вражена: «Тим, хто тебе кличе, у снах і видіннях допомогу подаєш…»
Ось так моє маловір’я отримало урок за участю маленького Афоньки. І якщо навіть у таких справах великий святитель чує і поспішає на поміч, то й у більш глобальних, складних і важких питаннях обов’язково треба звертатися до нього за розрадою та підтримкою.
