Понад місяць він провів на Західному фронті Першої світової війни, а затим, поранений у ногу, руку та шию осколками гранати, півтора року лікувався в шпиталях Німеччини. Як не дивно, саме Західний фронт принесе йому згодом усесвітню славу. Але в той час як військові хірурги повертали до життя його самого, від раку померла його мати Анна-Марія. Глибоко вражений, він поміняв на її честь своє друге ім’я. І так і увійшов в історію — як Еріх Марія Ремарк.
Кажуть, війна міняє людей. — І так, і ні. Радше, проявляє. Непримітний хлопець в окулярах може виявитись неабияким сміливцем, а красень-спортсмен — негідником і боягузом. А може й не виявитись. Життя — на те й життя, що складається воно по-різному. Одне можна сказати напевне: той, хто корчить із себе героя, рідко буває ним насправді. Найактивніші борці й найвідданіші ура-патріоти зазвичай сидять у теплі, трохи далі від фронту. Не злазячи з дивана, січуть на капусту полки ворогів; у вільний же час виспівують оди звитягам «наших воїнів» — готовими фразами із пропагандистських матеріалів.
«Голос старого на півтону знижується. Тепер він оповив його серпанком і намастив оливою.
— Особливо ж ушануємо пам’ять синів нашого навчального закладу, які <…> не повернулися з фронту. Двадцяти одного юнака немає серед нас, двадцять один боєць загинув смертю славних у бою, двадцять один герой спочиває у ворожій землі після ратних подвигів і спить непробудним сном під зеленою травою.
У цей момент лунає короткий вибух сміху. <…>. Віллі червоний, як індик, — так він розлютився:
— Зелена травичка, зелена травичка, — регоче він. — Непробудним сном. Спочивають. У гнойових ямах, у вирвах лежать вони, пробиті кулями, пошматовані снарядами, затягнуті болотом. Зелена травичка! <…>. Геройська смерть! Цікаво знати, як ви собі її уявляєте! Хочете знати, як помирав маленький Гойєр? Він цілий день висів на колючому дроті й кричав, а кишки вивалювалися в нього з живота, як макарони. <…>. Уночі, коли ми змогли підібратися до нього, він був продірявлений, як кухонна тертка. Розкажіть його матері, як він помирав, якщо у вас вистачить мужності!»
Мабуть, це найяскравіша у творчості Ремарка сцена, що описує зіткнення двох паралельних реальностей: світу окопів і світу патріотичних гасел.
Воїни, які ще чотири роки тому сиділи за партами, повернулись додому. Вони зробили свою роботу. Тепер «світ дорослих» — тих, завдяки кому вчорашні старшокласники стали гарматним м’ясом — намагається відновити над ними контроль.
«Любим хлопчикам» давно вже відведене місце в геройському пантеоні, і вони повинні ввійти туди у вигляді пухнастих янгóликів — далі вірячи в ту ідейну кашу, якою їх фарширували. Вцілілі мають знову прийняти закони цивільного життя; терпляче відповісти на всі дурні запитання; а затим, коли хвиля масового патріотизму неминуче спаде, без ремства проковтнути звичне: «Я тебе туди не посилав».
***
Як відомо, у текстах Ремарка багато автобіографії. Сцена у школі, найімовірніше, теж не вигадана. Еріхові справді довелося піти на війну зі шкільної лави, а потім вертатись до навчання. Після цього — калейдоскоп. Шукаючи себе в мирному житті, Ремарк змінює професію за професією: учитель, церковний органіст, муляр, журналіст, автоперегінник, гробар…
Усе змінюється після появи антивоєнної книги «На Західному фронті без змін». Спочатку видавництва одне за одним відмовляються друкувати твір, але після публікації в одній із берлінських газет він розходиться накладом 1,2 млн примірників лише за перший рік (наклад газети, у свою чергу, сягає неймовірних висот).
«На Західному фронті…» — третій роман письменника, однак він усе життя вперто називав його першим: соромився попередніх невдалих спроб. Сучасники згадують, що Ремарк спалив усі віднайдені примірники одного зі своїх ранніх творів. (Уже за кілька років нацисти палитимуть його програмний роман — на площі перед Рейхстагом.)
За іронією долі, «На Західному фронті…» було написано на квартирі безробітної актриси Лені Ріфеншталь — тодішньої коханки письменника. Зовсім скоро вона стане режисеркою гітлерівських пропагандистських фільмів, а Ремарка позбавлять німецького громадянства…
Про своє вигнання Боні (так називали Еріха знайомі та друзі) дізнався у швейцарському санаторії, куди час від часу їздив, аби поправити розхитане війною та алкоголем здоров’я. На батьківщину вирішив не повертатись — там його чекала лише смерть. Окрім звинувачень у пацифізмі[1], Ремарк заслужив іще «звинувачення» в єврействі — на той час доволі серйозне; усе тому, що його прізвище, прочитане навпаки, звучить як «Крамер». Зараз усе це видається смішним і диким, однак — це зараз: за тими ж звинуваченнями було ув’язнено і страчено сестру письменника; мало того, рідним надіслали рахунок за утримання її в тюрмі та кремацію. Певно, саме тому Боні дуже жорстко реагував на будь-які прояви антисемітизму: він говорив, що «після Гітлера жодна порядна людина не має більше права бути антисемітом». Цю позицію він проніс крізь усе життя.
***
Після декількох переїздів Ремарк осів у США, де на нього чекали багатство і слава. Треба сказати, що це лестило його самолюбству: аристократичні звички письменника були притчею во язицех. Він скуповував будинки, картини та предмети старовини; ще проживаючи в Німеччині, купив дворянський титул — Еріха за 500 рейхсмарок «усиновив» збіднілий спадкоємець давнього роду.
Разом із тим Ремарка згадують як цілком безсторонню людину. До нього запросто міг прийти у гості м’ясник або пекар, а найбільше з усіх знайомих торгівців письменник поважав власника квіткової крамниці. Той вирощував чудові орхідеї, а Боні, як пише у своїх мемуарах його подруга-письменниця Рут Мартон, дуже кохався у квітах: «Ремарк <…> любив квіти більше, ніж це прийнято у більшості чоловіків. З квітів він надавав перевагу трояндам, особливо жовто-рожевому сорту “Талісман”, і пістрявим тюльпанам, він зворушливо дбав про гарденії у своїй нью-йоркській квартирі».
Тонкий поціновувач краси поєднувався в Еріхові з алкоголіком-буяном. Післявоєнний синдром давався взнаки, і письменник частенько напивався. Та в цьому не було нічого дивного: те саме можна сказати й про інших літераторів втраченого покоління; серед найвідоміших — Гемінґвей і Фіцджеральд. Те саме, на жаль, можна сказати й про багатьох «непублічних» ветеранів будь-якої війни…
Попри всі свої проблеми, Ремарк був самовідданим трудівником. Наприклад, свій «перший» роман написав усього за шість тижнів. А взагалі любив говорити, що «талант — це на 90 відсотків дупа»; тобто, якщо хочеш зробити щось велике, — треба над цим добряче посидіти.
Певно, любов до міцного слівця та нестандартна поведінка й були причиною того, що Боні уникав середовища багатіїв, яке пасувало б йому за статусом. Іще, ймовірно, воно викликало в нього огиду — адже старому солдатові не потрібні фальшиві світські розмови, єдиною метою яких є досягнення своїх інтересів. В усякому разі, окрім звичайних торгівців і ремісників, Ремарк спілкувався з цирковими артистами, голлівудськими акторами та іншими людьми подібного штибу — тобто тими, хто вмів бути справжнім і не ховався за суспільні умовності.
Ще варто сказати про те, що Ремарк «руками й ногами» підтримував письменників-початківців — протегував їх, користуючись своїм відомим іменем, і навіть допомагав матеріально.
***
Перше, на що звертаєш увагу після повернення на «мирну» землю, — це взаємна байдужість людей одне до одного. Кожен зайнятий чимось своїм, кожен захований у свій кокон. У кожного свої інтереси й окреме маленьке життя. Ніхто нікому не потрібен:
«У крамниці Беккера ми провели частину наших шкільних років. <…>. [У нього ] ми пропадали годинами, і в нього ми крадькома курили та призначали перші таємні побачення з ученицями міської школи. Беккеру ми довіряли наші таємниці. <…>. Оце буде зустріч!
На дверях контори звучить добре знайомий дзвіночок. Виходить Беккер — худорлявий, сивенький і неохайний, як завжди. <…>.
— Ви тільки подивіться! — вигукує він. — Біркгольц і Троске! Отже, повернулися?
— Так, — жваво відгукуємося ми, очікуючи, що зараз усе почнеться.
— От і чудово! А що вам потрібно? Сигарети?
Ми збентежені. Ми, власне, нічого не збиралися купувати, нам це й на думку не спадало.
— Так, — кажу я нарешті, — десяток сигарет. Беккер відраховує нам сигарети.
— Ну, до скорого побачення, — киває він нам і тут же збирається зникнути за дверима контори.
<…>
— Що ти на це скажеш? — питаю я Альберта на вулиці. — Він, очевидно, думає, що ми їздили прогулятися.
Альберт із досадою махає рукою:
— Цивільний, що ти хочеш».
____________________
…Читаючи ці рядки, я згадую абсолютно цивільну дівчинку Аню — попаснянську старшокласницю, якій у місяцí найактивніших боїв довелося ховатись від мін і снарядів по підвалах. У неї величезні блакитні очі, і з них от-от поллються сльози. Аня говорить: «Ми навчилися цінувати одне одного».
Господи, ну чому для цього потрібна війна?
(В тексті використано фрагменти роману «Повернення» в перекладі Наталки Сняданко.)
[1] Пригадується формулювання «буржуазний пацифізм», яке більшовицький режим використовував для зацьковування неугодних навіть по закінченню Другої світової війни. Як приклад — історія з українським композитором Борисом Лятошинським і його Третьою симфонією.
