Подвиг юного студента

Напевне, багато хто, воцерковлюючись у молоді роки, після читання духовної літератури накладав на себе подвиги з усією пристрастю юної душі. І зі мною таке було…

Вериги вдалися на славу

У часи, коли я тільки-но починав ходити до церкви, книг про християнське життя було досить мало, й однією з тих, що потрапила мені до рук, став «Києво-Печерський патерик». У Патерику поміж іншим розповідалося, як ті чи інші преподобні, полюбивши Господа всім серцем, ще в миру себе виснажували — ходили у волосяницях, одягали залізне оперізування. Зокрема преподобний Феодосій, як про нього написано, «був з дитинства набожним і носив вериги».

Мене це дуже вразило! Слава Богу, я тоді не знав, що таке волосяниця та як її виготовити. (Уже значно пізніше дізнався, що це одяг, який плететься з кінського волосу й вдягається на голе тіло. Кінський волос дуже жорсткий, ворсинки, які стирчать в усі боки, впинаються в шкіру наче голки, і це спричиняє біль та свербіж. Подвижники носили волосяницю, щоб менше спати, завжди пильнувати на молитві. Аби тіло від постійного дошкуляння забувало про будь-які плотські бажання.)

Зате мені цілком було зрозуміло, що таке вериги. Я неодноразово їх бачив, наприклад, у музеях різних міст, куди батьки часто брали мене з собою. В експозиціях обов’язково виставлялися предмети, покликані наочно свідчити, як тоді говорили, про релігійний фанатизм. І серед тих, що завжди мене вражали, були чернецькі вериги.

Таким чином я знав, що це — залізні хрести на залізних ланцюгах. Причому носили їх не просто на шиї: вони оперізували все тіло й з’єднувалися на спині. І, як я зрозумів, виготовити їх було доволі нескладно.

У мене навіть знайшлися підходящі ланцюги — до того ж не сучасні, а старовинні. У ті часи ланцюг, який вдалося б непомітно носити під одягом, у магазинах купити було неможливо. Якщо й продавалися, то лише такі, на яких собак тримали чи в колодязях відра вішали. Тобто доволі масивні. А я в ті роки, хоча й проводив увесь вільний час у Києво-Печерській Лаврі, виконуючи різні послухи, паралельно навчався в медінституті. Ходити на пари з такими ланцюгами, звісно, було б проблематично.

Та, як я вже сказав, на моє щастя, під рукою опинилися ланцюги від старовинних ваг, їх я й вирішив використати для своїх вериг.

Хлопець я був доволі майстровитий, умів працювати з різними інструментами, знав дещо й зі слюсарної справи. Серед численних заготівок для всіляких виробів у мене лежала металева пластина товщиною півтора сантиметри — вона якраз підійшла для хреста. Доступу до фрезерного верстата я не мав, і такого інструменту, як «болгарка», в радянські часи ще не знали, але можна було встановити відрізне коло на точильний верстат — що я успішно й зробив, вирізавши собі таким чином хрест.

Цього мені здалося замало. Я знав, що на справжніх веригах на хрестоподібній металевій пластині має бути зображення хреста з відповідними надписами. У той час, у 1991 році, я вже мав уявлення про те, як виглядає Голгофський хрест і що означають літери на ньому. Багато хто напевно бачив у схимників або на натільних хрестиках: «ІС ХС» — Ісус Христос; «Црь Слви» — Цар Слави. Грецьке слово «НІKA» означає «перемога», тобто Христос — переможець смерті й диявола. Також є написи «К Т» — «копіє і трость», «Г А» — голова Адамова, «Г Г» — гора Голгофа й «МЛРБ» — «місце лобне рай бисть» — фраза з церковного піснеспіву.

Зауважу, що я тоді захоплювався відтворенням давньоруських надписів. Захоплення це виникло ще в школі, коли ні про яке церковне життя й не помишляв. Просто жваво цікавився боністикою — колекціонуванням паперових грошей, які вже вийшли з обігу. Хтось збирав монети й марки, а я — старі паперові гроші. Надписи на купюрах дореволюційного випуску були виконані стилізованим слов’янським шрифтом, я його старанно відтворював і навчився писати цілі фрази.

Причому спеціально заглибився в тонкощі дореволюційної граматики: знав, де пишеться десятеричне «і», а де — восьмеричне «и». (Як відомо, у церковнослов’янській мові цифри позначаються літерами. Цифра 10 пишеться як «і», цифра 8 – як «и». Тому й називається одна «і» десятерична, інша — восьмерична) З’ясував, коли ставиться твердий знак наприкінці слова, що таке літера «ферт» і чим вона відрізняється від літери «фіта» тощо.

Маючи таким чином графічні навички, я своїми силами вигравіював на металевій поверхні хреста необхідні надписи, підчепив за допомогою кілець ланцюги — і вийшли чудові вериги! Зовсім як справжні, не гірше ніж у музеях. І я почав з радістю їх носити.

Ясна річ, ні в кого благословення на це я не брав. Та ніхто при здоровому глузді та твердій пам’яті й не благословив би на таке юного студента. Але я був повністю впевнений, що роблю все заради Христа, і зі спокійною совістю почав свій подвиг.

Перші труднощі

Слід сказати, що певні ускладнення з носінням виникли одразу. По-перше, виявилося, що вериги — це дуже холодно. Уявіть собі, в тебе на грудях до голого тіла прилягає металева пластина товщиною півтора сантиметри розміром 10 на 15 або навіть більше й усією своєю масою нещадно холодить твоє худорляве тільце.

Здавалося б, вериги ж і носяться для умертвіння плоті, для смирення. Але оскільки в моєму випадку вони були вдягнені по самочинству і причиною їх появи на мені були переважно гордощі та марнославство (ще тоді не розгадані мною), то я вирішив, що з цим холодом потрібно щось робити. Вирізав за формою задньої стінки хреста з вовни підкладочку, наклеїв — і ця перешкода була подолана.

Студенти ІІ курсу медичного інституту. Крайній справа сидить — студент Максим Черепанов, майбутній архієпископ Іона

Виникла нова проблема — з носінням в інституті на фізкультурі й у теплу пору року. Бо якщо взимку рятувала велика кількість верхнього одягу, то влітку приховувати вериги виявилося доволі складно.

Пам’ятаю, їхали якось з однокурсниками на чергову пару на факультет, розташований далеко від основних корпусів медичного інституту. У метро жартували, штовхалися — як це зазвичай буває у студентів, і тут одна з однокурсниць, штовхнувши мене в груди, раптом відчула під рукою щось залізне й масивне. Ясна річ, вона тут же вчепилася з розпитуваннями, що це та навіщо, і мені довелося докласти таки зусиль, аби  «з’їхати» з теми й перевести розмову на інший предмет.

Ще був кумедний випадок. Одного разу на заняттях з фізіології ми мали провести експеримент зі зняттям кардіограми. Для цього потрібно роздягтися до пояса, аби до голого тіла приєднати електроди. А вчився я на педіатричному факультеті, де самі дівчата, і нас, хлопців, у групі було всього двоє. Той, другий, якраз не прийшов, таким чином, я виявився єдиним хлопцем в аудиторії.

Викладачка викликає мене:

— Так, Черепанов, виходьте до дошки, роздягайтесь до пояса. Будемо клеїти на вас електроди.

Я відповідаю:

— Не буду.
— Як не будете?
— От так, не буду.
— Чому?
— Не буду — і все!

Цей безплідний діалог тривав досить довго, оскільки хоч якось пояснити, чому не буду роздягатися, я так і не зміг. Зрештою довелося покликати хлопця з сусідньої групи й уже на ньому ставити науковий експеримент.

«Схопи́ юнаго подвижника за ногу»

І все ж носив я свої вериги не надто довго — лише кілька місяців. До одного чудового випадку…

Як я вже казав, увесь вільний час я тоді проводив у Києво-Печерській Лаврі, де ніс послух на Ближніх печерах. Печерами тоді завідував нинішній намісник Голосіївської пустині єпископ Ісаакій (на той момент ієродиякон), а ми з теперішнім намісником Звіринецького монастиря єпископом Кассіаном (тоді ще послушником Олександром) йому допомагали.

Отець Ісаакій — людина жилава, міцна — працював дуже завзято, і нам угнатися за ним у цьому було важкувато. Окрім обов’язків доглядача печер, він узяв на себе турботу про сад над печерами. Ми й там з ним працювали як могли. У саду стояв невеликий будиночок для відпочинку. І якось, коли ми втрьох там сиділи, уже не пам’ятаю, яким чином, вериги мої були виявлені. Чи то вони якось брязнули, чи ще чимось себе видали, але далі за цим сталося дещо для мене надзвичайно жахливе.

Спочатку отець Ісаакій і мій друг, теперішній владика Кассіан, запропонували, аби я зняв вериги сам, «по-хорошому». «По-хорошому» я не захотів. Тоді довелося їм це робити «по-поганому» — виконуючи святоотецьку настанову: «Як побачиш юнака, що зі своєї волі підіймається на небо, схопи його за ногу й скинь звідтіля, бо йому це корисно. Бо падіння його потім буде страшним».

Ясна річ, турбуючись про мою душу, друзі вирішили вберегти мене від такої небезпеки, тому наступної ж миті я був нещадно скручений, зафіксований — і вериги з мене буквально зірвали…

Зараз смішно згадувати, а тоді це була ще та психотравма! Я дуже образився, аж так, що буквально вистрибнув через відчинене вікно в сад — навіть не через двері вирішив тікати.

Таким чином і звільнився я від предмету, що спричиняє в молодому подвижникові марнославство та самозамилування. Уже сам факт, що я образився й засмутився, причому образився сильно, свідчив про те, що мій юнацький подвиг, можливо, в моїх гордовитих думках і звершувався заради Христа, але походження мав зовсім не духовне. Адже ми знаємо, що якщо вчинок здійснюється заради Господа, то робиться він насамперед зі смиренням. І якби справжнього подвижника позбавили вериг, він би перехрестився й сказав: «Слава Тобі, Боже, і за це. Благо мені, оскільки змирив мене (Пс.118, 71)» і далі з радістю йшов би своїм шляхом до Христа.

Цікаво, що вериги ці досі лежать десь у владики Кассіана — як трофей і пам’ять.

Хлопчаки в чернецтві та дар розмірковування

Утім, сердився я не надто довго. По-перше, тому що хоч і був молодий і серце гордовите гнівалося, проте голова, слава Богу, працювала. І читав я книги не лише про зовнішні подвиги, але й про внутрішнє ділання. Тому чудово розумів: якщо ти ображаєшся, отже, ти неправий і поведінка твоя не є християнською.

А по-друге, я з великою любов’ю ставився і ставлюся до тих людей, які таким ось чином про мене тоді попіклувалися. Вони, повторюся, вчинили чітко по-святоотецьки.

Після чернечого постригу. Зліва — ієромонах Кассіан, справа — чернець Іона

Зрозуміло, що досвід чернечий тоді в нас усіх був мінімальний, адже на той момент Лавра всього лиш два роки як відкрилася. Подивіться біографії лаврських насельників: такий-то вступив до монастиря в 1990 році, в 1991-му пострижений у чернецтво, в 1992-му висвячений. Тобто буквально за два роки став ієромонахом! Або прийшов до Лаври в 1988-му – коли вона щойно відродилася, але вже того року був пострижений, а на початку наступного став священником.

За нашими мірками, це є абсолютно немислимим. Зараз за два роки в монастирі людина тільки, можна сказати, перехреститися навчиться – тоді ж приймали сан. Зрозуміло, що висвячувалися не через свавілля: священноначалля вважало цих людей достойними сану, і ми бачимо, що це було даром благодаті Божої. Господь завжди дає Свій дар — коли потрібно і стільки, скільки потрібно. Свідчить про це принаймні той факт, що 1992-й — рік розколу — Києво-Печерська Лавра зустріла цілковито зрілим, сформованим монастирем, на який, як не дивно, дивилася вся Україна.

У Києві стався розкол. Серед людей — повне нерозуміння: що сталося, що робити, з ким бути? Інтернету немає, почитати той чи інший сайт, аби зіставити інформацію, не можна — абсолютний інформаційний вакуум. Усе дізнавалися через телефон, передавали з уст до уст. І в цій повній плутанині всі запитували: з ким Києво-Печерська Лавра? Не дивилися ані на Почаїв, ані на інші монастирі, які в радянський час не закривалися — Флорівський, Покровський. Усіх цікавило тільки одне: з ким Лавра?

І лаврська братія показала повну одностайність у відстоюванні Православ’я і в збереженні єдності Православної Церкви. Учорашні комсомольці, піонери — зовсім юні за віком, а за чернечим постригом взагалі хлопчаки — і Господь через них явив істину, зберіг чистоту Православ’я. Таке тоді було в серцях горіння, і Бог дарував розуміння, правильне ставлення.

Ось і друзів моїх Він наставив, як зі мною слід було вчинити.

Послушник Максим у Києво-Печерській Лаврі

Друзі! Ми вирішили не здаватися)

Внаслідок війни в Україні «ОТРОК.ua» у друкованому вигляді поки що призупиняє свій вихід, однак ми започаткували новий незалежний журналістський проєкт #ДавайтеОбсуждать.
Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти: ви вже можете читати ці матеріали у спеціальному розділі на нашому сайті.
І ми виходитимемо й надалі — якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приват (Комінко Ю.М.)

Картка Моно (Комінко Ю.М.)

Також ви можете купити журнал або допомогти донатами.

Разом переможемо!

Другие публикации рубрики

Не хочу другого хомяка

Юлия Воскобойникова — о том, как смерть любимого домашнего питомца может перевернуть взгляды на жизнь, а слова апостола — подарить надежду на встречу с теми, кто ласков с нами безо всяких условий.

Читать полностью »

До седьмого колена

Парадоксально порой ведут себя люди. Досконально зная о тех или иных исторических событиях, вникая в тонкости и хитросплетения биографий и родословных императоров, знаменитых политиков и

Читать полностью »

Другие публикации автора

Вслед за мечтой

«Кем быть? Куда поступать? Что делать, если разочаровался в выбранной профессии?» Когда кажется, будто вопрос стоит ребром и проблему нужно решить немедленно, просто вспомни, что

Читать полностью »

Другие публикации номера

Буржуазний пацифіст

…У той час як військові хірурги повертали до життя його самого, від раку померла його мати Анна-Марія. Глибоко вражений, він поміняв на її честь своє друге ім’я. І так і увійшов в історію — як Еріх Марія Ремарк.

Читать полностью »