…У навушниках дедалі тихіше звучала улюблена пісня. Одна благочестива прочанка-поліглот простягла мені м’ятну цукерку, сказала, що так буде краще, що це звичайна справа. Мені було дещо тривожно перебувати в замкненому просторі на такій відстані від землі. Комфортабельний літак, безпека понад усе, але чим вище ми підіймалися, тим дужче закладало вуха, тим більше звужувалася реальність. Я почувався не в своїй тарілці. Там, унизу, набагато краще.
Схоже, ми ніколи не підкоримо неба, космосу, глибин світового океану — в них дуже незатишно, й до того ж не завжди поруч може опинитися благочестива прочанка з м’ятною цукеркою…
У цьому, напевне, якась іронія Божого замислу: маленька й невсемогутня людина стала головним героєм Історії. Цей герой настільки головний, що одного разу сам Автор зробився другорядним Персонажем, приніс Себе в жертву на початку другої частини бестселера, аби Історія продовжилась, аби герої не перетворилися на банальну масовку.
Мене вкрай цікавили подробиці саме цього епізоду. Тому я й перебував на борту літака: з веселою та приязною компанією «Міш-міш тревел» ми летіли на Святу Землю.
(Цей текст також є російською мовою.)
Лайт-версія планети
Люди з автоматами на кордоні між Ізраїлем та Палестиною, між Єрусалимом і Вифлеємом. Усе дуже близько. Ми практично не помічали, як щодня перетинали цей кордон.
Євреї, араби, греки, християни та мусульмани — так багато всіх, така колоритна зустріч несхожих культур. Маса відмінностей в одній маленькій географічній точці. Далекі часи та епохи, збіги історичних обставин намалювали для нас сучасний Ізраїль саме таким.
Але що тут робити, як тут жити? — Одна суцільна пустеля. Багато штучних садів та іншої рослинності. Безліч усього штучного. Чи не легше просто переїхати?
Напевно, для кожного тут є щось рідне, те, що тримає. Відчуття Батьківщини комусь дарує земля, будинок, родина, історія, комусь — мечеть, синагога, а комусь — Євангеліє… Складається враження, що Єрусалим — це лайт-версія цілої планети. Можливо, тому Господь і прийшов саме сюди?
Не менше дивує, як серед кам’яних скель і пісків умостилися сучасні вулиці Вифлеєма з готелем, де ми зупинилися. І знову контраст: знадвору, поруч, практично рукою подати — дикий світ пустелі з наметами, бедуїнами й стадами, а в нас — суцільне «лакшері» з кондиціонерами, просторими номерами, зручностями та, звичайно ж, кухнею.
Одна з яскравих сторінок паломництва — наші сніданки та вечері. Можна накладати в тарілку що хочеш і скільки хочеш. А хотілося спробувати всього й багато. Я так і робив. Не часто ж буваю на Святій Землі. Не знаю, щоправда, який стосунок їжа має до споглядальної та вдумливої подорожі стопами Христовими, але так чи інакше і в цих щедротах відчувалася милість Господня.
Маркетинг вісімдесятого рівня
Він кинув мені в руки дві торбинки з написом «Jerusalem» і, дещо відступивши, безладно розмахуючи руками, почав наполегливо переконувати: «Five dollars! Five dollars!. Коли товар у тебе, і поруч галасує якийсь араб, це вам не баба Маня, королева тротуарного сільського павільйончика, з домашнім сиром чи в’язанкою грибів.
Коли біля стін монастиря зупиняється старенький автомобіль, із нього вивалюються підозрілі східні типи гангстерського вигляду й починають пропонувати святе маслечко, іконки, хрестики, вервиці, ти розумієш, що це маркетинг вісімдесятого рівня. Нашому продавцеві-консультанту з магазину побутової техніки таке й не снилося.
На вулицях Вифлеєма можна зустріти араба з величезною базарною торбою, набитою іконами. Розчиняючись у групі прочан-українців, він монотонно повторює: «Сто кривен! Сто кривен!» (100 гривень). До тебе може причепитися незнайомець і бігти слідом два квартали, благаючи купити священницький хрест із прикрасами китайського виробництва.
Серед бочок з оливками та іншим солінням, серед кольорових шарфів, трав’яних приправ, чаїв, стін і натовпу людей — від хлопчака-продавця гранатового соку до дідуся-іспанця з прапорцем у руках, що очікував свого кардинала й заступав мені прохід до Храму Воскресіння, — я шукав Христа. Але було надто гамірно.
Просте людське слово
Що важливо в паломництві на Святу Землю? Безумовно, святині. А ще — люди та обставини. Саме ці три фактори сукупно, інакше паломництво втрачає первісний сенс і ризикує перетворитися на звичайний туризм з елементами цілування святиньок.
Люди в паломницькій групі. Люди, з якими знайомлюсь дорогою. Люди, котрих бачу мимохідь. Багато-багато цікавих особистостей, кожна з яких має свою унікальну, неповторну історію.
У готелі просто біля дверей ліфта на маленькому столику звершується таїнство Сповіді — готуємося до нічної літургії в Храмі Гробу Господнього. Кварталом нижче, у дворику, з якого долинають аромати смаженого м’яса, єврейська родина святкує Новий рік. А за межею міста, загнавши свої стада, хлопчик-бедуїн дивиться на зірки та думає про щось своє або молиться нев́ідомому Богу.
Епатажний гід, який постійно називав нас простим людським словом «Друзі!», розповідає про те, як упав з коня апостол Павел, про персів-мусульман, зачарованих чалмами волхвів на іконі Різдва, і багато-багато інших апокрифічних історій. У нього в руках — жовтий прапорець, на прапорці — смайлик. Саме під цим знаком ми пройшли увесь шлях.
Мені здалося, що в момент прощання в аеропорту гід пустив сльозу. Тепер, коли мені буває сумно, я згадую, як він називав нас простим людським словом «Друзі!». Десь я вже це чув. Авжеж, у Євангелії.
Гра в життя
Водій на ім’я Мууді — араб без ознак релігійності. Життєрадісний, чуйний та привітний. Ми всі ламали голови над його загадкою про долари. Він не ідентифікує себе як християнин чи мусульманин — просто людина, яка вірить у Бога й намагається всім допомогти не заради теплої місцинки під райською яблунею.
Чернець у храмі на горі Спокуси, який безупинно та смиренно повторює: «No photo! No photo!», а спійманим порушникам знов і знов твердить: «No photo! No photo!». І так щодня. Цікаво, скільки разів на день він промовляв ці слова — сто, тисячу? Не дратуючись, не дорікаючи, без грубощів.
Мені раптом спало на думку: який він схожий на Христа, що стоїть біля дверей людського серця й смиренно стукає. Чекає і вірить у нас до останнього, навіть у моменти нашої безнадійної духовної коми. Але ми продовжуємо грати в життя.
Люди — це рядки з Євангелія. Тут, на Святій Землі, вони читалися геть по-особливому.
Бачити Христа в обставинах
Обставини. Група різних людей. Холерики, сангвініки, меланхоліки та флегматики. Церковні, навколоцерковні й нецерковні. Такі різні й такі єдині.
Повернення додому нагадувало випускний акт у школі. Немовби разом навчалися одинадцять років. Та ж ні — просто вечорами розмовляли на серйозні теми або гучно сміялися. Гуртом піднімалися на гору Спокуси, читали Євангеліє в автобусі, молилися біля воріт Храму Гробу Господнього, причащалися з однієї Чаші на нічній літургії. (До речі, як запивку нам подавали «Pepsi», що не може не тішити.) Разом допомагали одне одному, ділили на всіх залишки їжі на березі Середземного моря.
З того самого моменту, коли прочанка-поліглот простягла мені м’ятну цукерку на борту літака, до обіймів з гідом в аеропорту «Бен Гуріон» нічого не змінювалося — Христос був посеред нас.
Святині. Це надто особисте. Можу сказати лише одне: не навчившись бачити Христа в людях та обставинах, ми навряд чи зможемо стати причасниками благодаті святих місць.
Я — Твоя пустеля?
Господи, я побачив Твою пустелю: тут каміння, пісок, дикі троянди та вітер. І ще я зрозумів, що Твоя пустеля — це пустеля наших душ.
Мене дивує тільки одне: чому Ти не покинув цієї пустелі, навіть коли зголоднів. Уже дві тисячі років Ти шукаєш нас у цій пустелі. Сірий дощовий мікрорайон з його прямокутними будинками, однаковими вулицями, гордовитими спортсменами та упокореними наркоманами — Твоя пустеля. Супермаркет з усіма своїми знижками, акціями, новинками та натовпом завжди невдоволених і ненаситних покупців — Твоя пустеля. Ранковий автобус, переповнений сердитими, заспаними громадянами, — Твоя пустеля. А можливо, і я — Твоя пустеля?
Ізраїльська пустеле, твоїми просторами мандрували патріархи, царі, судді, пророки й Сам Господь. Саме ти навіяла мені ці думки.
«Відійди та випий чашку чаю…»
Можна ще довго розповідати про подорож по Святій Землі, але, мабуть, краще закінчити описом того, що сталося зі мною зараз і відбувалося протягом усього часу, поки я працював над цим текстом.
Щоразу, коли я приходжу сюди, до недільної школи, й сідаю за ноутбук, матінка Євгенія (вона несе послух у трапезній собору) без жодних причин або прохань приносить мені чай, печиво й малинове варення. Мимоволі згадую склянку води та мармеладку, якими нас пригощали у Вознесенському жіночому монастирі в Єрусалимі, та приходжу до думки, що на Святу Землю варто з’їздити хоча б для того, аби зрозуміти, що Христос із Назарета завжди там, де ми перебуваємо в цей конкретний момент.
