«Хлопці, давайте до нас на передову»

Максим Горюк — той самий військовий ЗСУ, який виступив на захист Української Православної Церкви і записав знаменитий відеоролік із зверненням до всіх, хто зі зброєю в руках захоплює православні храми. «Ви не герої. Ви – ті самі окупанти».

Відео стало вірусним. А ми знайшли Максима і поспілкувалися з ним.

***

Виявилося, що народився він у сім’ї священника у селі Іспас на берегах Черемошу на Чернівеччині. У його родині аж 12 дітей. Хлопець проходив строкову службу за призовом і невдовзі мав їхати додому. Але 24 лютого Російська Федерація завдала перших ракетних ударів по військових об’єктах, і частина, в якій служив Максим, зазнала обстрілу. Хлопець і його співслужбовці вижили — якимось дивом.
Які були передумови цього дива? Як православна людина почувається на війні? Чи не перебільшують засоби масової інформації трагедію в Бучі? Як живуть ті, хто захищає небо над Україною від обстрілів і бомбардувань? І що думають православні воїни, коли на передовій дізнаються, як у тилу захоплюють їхні рідні церкви.
Особисто у мене після розмови з Максимом залишилося відчуття тихого спокійного світла на душі. Він дуже простий, відкритий і скромний хлопець. Не говорить багато — взагалі не так просто розбалакати наших захисників. Не скаржиться, але відчувається поміж слів, як важко їм там, на передовій. Тож наша задача в тилу — допомагати їм якнайбільше.
І точно чого не слід робити — влаштовувати у відносній безпеці за спинами захисників міжусобиці. Бо історично крізь це Україна вже проходила, і кожен раз — із трагічним фіналом. Коли треба дати відсіч ворогу і вибороти, нарешті, свою незалежність, не на часі українцям ворогувати одне з одним.

Фото з особистої сторінки Максима Горюка у соцмережах

— Я народився в селі Іспас Вижницького району Чернівецької області, — розповідає Максим. — Там пройшло все моє дитинство. До дев’ятого класу вчився в іспаській школі. У церкву ходжу з народження.

— Як так сталося?

— У мене тато священник. Протоієрей Орест, служить у селі Банилів Вижницького благочиння. Тато дванадцятьох дітей. Він приходив до церкви і брав дітей з собою. Так воно йшло, йшло, йшло…

Дванадцять дітей! Як ви в такій родині росли?

— Не скучно, — посміхається Максим.

Родина Максима Горюка

Як ви зрозуміли, що це саме ваша Церква, коли стали дорослим?

— Кожен раз, коли я прихожу на Літургію, кожної суботи, неділі (стараюся перебувати на вечірньому богослужінні і на ранішньому), то душа сповнюється щастям, спокоєм. Так простими словами скажу.

— Яким чином ви потрапили до ЗСУ?

— Це взагалі дуже цікава історія. Мені прийшла повістка на мій же день народження, на двадцятиріччя. Я іподиякон владики Мелетія і вирішив, що треба піти запитати благословення у владики. Підійшов і кажу: «Владико, тут така ситуація, прийшла повістка…» «Благословляю служити!» «Спасі Господі», — сказав я і десь півроку служби ремствував на архієрея. Але потім почав дякувати тому, що він мене відправив на армійське життя, інакше не назвеш.

— Як ваш батько поставився до того, що ви підете служити?

— «Маєш благословіння — значить, це твій хрест».

— Ви відчували на собі благословіння, яке вас береже?

— Так. Уже мав би бути як півтори місяці вдома, але, на жаль, почалася війна.

24 лютого дивом ми залишилися живі. Був у десяти метрах від ракетного удару в перший же день. Та ми всі під Богом. Випадково машину там залишили, де вона зловила уламки.

Фото з особистої сторінки Максима Горюка у соцмережах

— Довго ви служите?

— Уже дев’ятнадцять з половиною місяців я перебуваю у Збройних Силах України.

— Якою бачите війну?

— Ця війна більш позиційна, вона ведеться дистанційно, сучасною зброєю. Не йде захват військами. Спробували біля нас висадити десант — Буча, Ірпінь, там, де рукою подати. Більшої шкоди нанесли ракети, ніж люди.

Буча і Ірпінь — це зовсім інша історія. Коли я побував у Бучі, то можу сказати, що там були нелюди. Інакше не скажеш. Ми туди приїхали, ще в кожну хату не заходили, тільки пройшли по вулицях, поверхнево, і особисто я нарахував 13 дітей, які лежали на землі. То були тіла дітей, зовсім юних людей.

— Засоби масової інформації не перебільшують трагедію?

— Скажу так, те, що подається вам, що ви бачите, — це тільки 30% інформації. Кожна звістка про війну — це вже жахливо. Але навіщо сіяти паніку.

— Як вам вдається зберігати людяність в оточенні жорстокості? Як на війні залишатися християнином?

— По віри вашій буде вам. У нас старшина є такий, що нашого Блаженнішого Митрополита Онуфрія просто недолюблює. Моє віросповідання не те, що не сприймає, нейтрально відноситься, але трішки з негативом. Але коли почалася війна, коли була можливість поспілкуватися, перший-другий день, коли ми жили в полях, в лісах, то він підходить і каже: «Можеш помолитися, можеш попросити, щоб молилися?»

Так буває, що людина згадує Бога тільки тоді, коли є якась проблема.

Не получається в мене кожен ранок, кожен вечір читати ранкове і вечірнє правило. Двадцять шостий псалом три рази читаю, один раз псалом дев’яностий. Псалом двадцять шостий — це дуже сильна молитва, це кожен вам скаже.

Ледь не накрило — таке було декілька разів. Перша ракета прилетіла — ми не очікували. Тільки відчули вночі кругові вибухи, але далеко, на відстані десь пари кілометрів. Коли підіймаю голову, кажу: «Щось летить», і такий свист… Хтось кричить: «Лягай», і тут вибух, все засвітилося.

Пролунав наказ всіх виводити в поле. Тоді я сказав: «Усім бігом в поле», а сам взяв телефон і набрав нашого архієрея, владику Мелетія. Сказав: «Владико, простіть, що турбую так рано, але в нас почалася війна». Він каже: «В якому сенсі війна?» Кажу: «Так, війна. Прилетіла ракета, стріляють». Потім повідомив дружину, точніше, тещу, аби подала інформацію якось м’якше, а потім уже батьків.

Фото з особистої сторінки Максима Горюка у соцмережах

— Як ви молитесь у небезпеці?

— Будь-яка молитва, яка приходить в голову на той момент, я ту і згадую. Розумієте, можна кожного дня молитися, весь Псалтир читати кожен день, Євангеліє по дві-три… Але звичайна людина, яка не вірить, просто попросила в Бога допомоги, Бог слушає більше ту людину. Бо та людина щирим серцем це просить. Важливо не те, що саме ти читаєш, важливо, як звертаєшся до Бога. Це суто моя думка.

— Чи багато атеїстів під вогнем?

— Мені одна людина постійно казала: «Я православний атеїст». Тоді, коли почалася війна, то каже: «Я православний, я не атеїст».

— Як ви пересвідчуєтесь, що молитва допомагає?

— Коли нас накривало на позиції, ми жили в лісі, потім повернулися на позицію. Потім знов накрило, ми знов у ліс, потім знов повернулися, і знов почало накривати. І нам надали наказ вивезти техніку на іншу позицію. Ми вивели і там проживали більше місяця.

Одного дня кажуть: «Усе, завтра переїжджаємо». А я так не хочу переїжджати, вже так звик… Іду і читаю псалом двадцять шостий. Три рази на день його читав і один раз псалом дев’яностий. За цілий день це виходить дев’ять разів двадцять шостий псалом і три рази дев’яностий. І ввечері повідомляють: «Усе, ми нікуди не їдемо». Думаю: о, круто. Кажуть: «Ми їдемо завтра». Ну їдемо так їдемо. Знову читаю. Знову нікуди не їдемо. І так ми «переїжджали» майже кожного дня ще два з половиною тижні.

— Чому ви не хотіли переїжджати?

— Ми вже проживали на заброшці. Намагалися облаштувати місце для проживання. Як могли, тягнули світло, за власний кошт придбали провід. Шукали, як збити якісь двері — просто, аби нам не було холодно. Якусь клейонку, оббили вікно, друге вікно. І залишати це місце не хочеться, тому що звик, зробив вже побутові умови.

І це не далеко десь на Сході, а тут, біля Києва. Такі обставини вже тут, під Києвом. Здається, що все добре, все спокійно. А подивитися правді в очі, побули люди би тут, вони би зрозуміли, що тут також іде та ж сама війна. Не така жорстока, як на Сході, але все ж.

Такий у нас рід військ — протиповітряна оборона. Не було би нас, не було би вже Києва.

І я просив у Бога, аби не переїжджати, а ще просив, аби дав так, як буде краще, що приму будь-який хід подій. Змириться треба з часом — змирився, всьо. Треба так треба.  

Зараз та позиція для нас зберігається як резервна. Бо ми переїхали на нову позицію, облаштовуємося.

Фото з особистої сторінки Максима Горюка у соцмережах

— Що ви думаєте, як православна людина, коли до вас доходять звістки про захоплення храмів Української Православної Церкви?

— Ці люди не розуміють, що світ круглий і рано чи пізно їм це вернеться. І вони не розуміють, що не з тими людьми воюють. І наша Церква більше допомагає, ніж ПЦУ. У Вижниці голова міської ради збирав по церквах допомогу для військових. Він зробив розумно. Окремо для УПЦ, яку очолює митрополит Онуфрій, окремо для ПЦУ і окремо для УПЦ КП. І автівок не вистачило, щоб вивезти допомогу з парафій митрополита Онуфрія, потрібно було шукати ще. А від інших автівки були наполовину порожні.

Люди моляться, просять допомоги, миру, а вони приходять, виганяють монахів, священників, знущаються з них. Я думаю, це неправильно, так не повинно бути. Най вони прочитають закони. Українці мають право на вибір свого віросповідання. І якщо вони дуже уважно історію цього питання дослідять, то ми давно вже відокремилися від Москви. Наш керівник, керівник наших церквів — Блаженіший Митрополит Онуфрій, який знаходиться у Києві, не у Москві, не у Білорусі, не в Казахстані чи іншій країні.

— Чому ви вирішили записати ваші відеозвернення?

— Бо є такі люди: «Всьо, я йду воювати, мені дали зброю, дали форму…» І він іде зі зброєю проти мирних людей. Проти тих людей, які моляться за мир. Вони з автоматами виганяють. Ви що? Давайте сюди! Най вони підуть проти тих, у кого так само є зброя. Наскільки вони будуть тоді впевнені. Я сумніваюся, що вони будуть так само казати: «Я герой». Який він герой?

Так я вирішив висловити своє відношення, потім опублікував, і воно далі пішло, пішло, пішло… Я навіть не звертав уваги.

— Які ваші сподівання на перемогу?

— Що війна найближчим часом закінчиться. Один афонський старець сказав, що все вирішиться на велике свято після Пасхи. Я дуже сильно сподівався, що це на Георгія Побідоносця, так як він несе перемогу. Але скоро Вознесіння. Потім Трійця є. Ми сподіваємось. По вірі вашій буде вам. Ми віримо. Ми молимось.

ВАЖЛИВО! Підрозділ, де служить Максим, зараз збирає гроші на пластини для бронежилетів. Просимо допомогти нашим захисникам:

Картка monobank 4441 1144 1447 4039

Друзі! Ми вирішили не здаватися)

Внаслідок війни в Україні «ОТРОК.ua» у друкованому вигляді поки що призупиняє свій вихід, однак ми започаткували новий незалежний журналістський проєкт #ДавайтеОбсуждать.
Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти: ви вже можете читати ці матеріали у спеціальному розділі на нашому сайті.
І ми виходитимемо й надалі — якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Також ви можете купити журнал або допомогти донатами.

Разом переможемо!

Другие публикации рубрики

Другие публикации автора

Другие публикации номера

Книжная полка №98

Лесковское ожерелье Если таланты и дарования нам ниспосылаются свыше, то эрудиция — качество, которое каждому по силам воспитать в себе самому. Для чего читать подобные

Читать полностью »

Отрок №4(97)2019

«Образование будущего» Какие профессии исчезнут, какие новые навыки потребуются и зачем вообще идти учиться. Дорогой друг, здравствуй! Вот и наступило время нашей долгожданной встречи. Знаем-знаем,

Читать полностью »